Героі наших днів. Ольга Голубовська

Є в суспільстві люди-шкідники, є люди-обертні, є паразити, є крикуни – а є ті, на яких суспільство тримається.

Люди-Майстри. Люди – тихі герої.

У мене є традиція. Вже багато років я визначаю для себе мою Людину Року. Ту Людину у якої я вчуся гідності, майстерності, любові, професіоналізму...

В цьому році я зміню традицію і почну про таких людей не тільки думати, а і писати...

В цьому році моєю Людиною Року стане професор, доктор медичних наук, лікар-інфекціоніст Ольга Голубовська.

Хтось із вас знає її, хтось – ні. Хтось поважає й любить – хтось тихо ненавидить і боїться. Хтось пише за гроші пасквілі на неї – хтось щиро допомагає і підтримує.

Наполегливість, віра в себе, свою справу і своє призначення, бажання служити людям і професіоналізм найвищої проби – мабуть саме такі риси мають бути притаманними лікареві. Тоді він може втриматися в тій царині, яка сьогодні, на жаль, не цінується державою і людьми – в медицині.

Тоді на нього можна покластися у складній ситуації й довірити найдорожче – своє здоров'я і здоров'я своїх близьких людей.

Коли до оперативного штабу з недопущення занесення і поширення на території України інфекції COVID-19 була введена доктор медичних наук, професор Ольга Голубовська, мене це втішило. І тим більше, коли вона була призначена членом тимчасової робочої групи з питань реформування системи охорони здоров'я України.

У певному сенсі, вона до цього йшла протягом життя.

Мати Ольги Анатоліївни все життя працювала медсестрою в інфекційному відділенні Олександрівської лікарні. Коли мамі не було на кого залишити доньку, вона брала маленьку Олю з собою і та гралася на пагорбах, де стоїть "Олександрівка". І коли став вибір – ким бути у житті – він вже був готовий. Бути лікарем. І не просто лікарем, а інфекціоністом. Лікувати найскладніших хворих, життя яких інколи висить на волосинці.

Не маючи "блатних" батьків, вона тричі вступала до столичного Медичного університету імені Богомольця (під час двох спроб не добирала всього лише пів-бала). Але знання, наполегливість і впертість Ольги з третьої спроби подолали прохідний бар'єр.

Інтернатуру Ольга проходила на кафедрі інфекційних хвороб. Потім рік пропрацювала лікарем-інфекціоністом у тій же Олександрівській лікарні, де працювала її мама.

І от у 1993 році університет, котрий колись двічі відкинув абітурієнтку Голубовську, відчув у ній потребу як у фахівцеві. Того року вона почала працювати асистенткою на університетській на кафедрі інфекційних хвороб. Після дванадцяти років праці вона доцент кафедри, а з 2009 року – її завідувач.

Ольга могла би досягнути більших висот у своїй службовій кар'єрі. Їй пророкували посаду заступника Міністра охорони здоров'я. Але система побоялася незламного правдолюба. Маючи впертий характер, зневажаючи лестощі й підлабузництво, важко стати частиною системи, де про людей думають якщо не в останню чергу, то явно не в першу.

А однак саме Ользі Голубовській значною мірою належить заслуга в успішному впровадженні в Україні Державної програми лікування хворих на вірусні гепатити В і С (до речі, її докторська дисертація була присвячена саме боротьбі з цієї хворобою). Вона також зробила важливий внесок у впроваджені в Україні плану ЄС зі знищення вірусу гепатиту C в Європі.

Цього року країну накрила біда, відома в світі як COVID-19. І саме та, хто колись у дитинстві бавилася на пагорбах "Олександрівки", поки її мама працювала там медсестрою, наполягла на затвердженні протоколу лікування від цієї хвороби. Завдяки цьому, а також впровадженню вже накопиченого досвіду європейських країн, вдається зупиняти розвиток хвороби і запобігати ускладненням, за приблизними підрахунками, у 20-25% українських пацієнтів.



Ольга Голубовська не тішить українців оптимістичними прогнозами. На відміну від дилетантів, чиє засилля переживають усі галузі (у тому числі, на жаль, і медицина) вона не має права на помилку. Її прогноз стосовно того, що коронавірусом можуть перехворіти 80% українців, може лякати. Однак тверезий погляд на ситуацію – запорука того, що Україна пройде цей важкий етап у своїй історії з якомога меншими втратами.

Ольга Голубовська і зараз часто буває в "Олександрівці". Це й не дивно – саме там знаходиться передова боротьби з COVID-19, і то не лише в Києві, але й по всій Україні.

Минулого тижня я прийшла туди і привезла для неї в подарунок горщичок з орхідеєю – просто, щоб сказати "дякую" від нас усіх. Ольга сиділа в машині, в її очах була втома. Я підійшла до неї й простягнула їй квітку, намагаючись дотримуватися дистанції. І раптом побачила спочатку здивування, а потім сльози в її очах.

Але це тривало лише мить... Ми знову почали говорити про професійні справи...

Я не знаю, чи держава, котрій служить Ольга Голубовська, колись винагородить її за заслуги. Але є ще і ми – українці і громадська система знаків народної пошани.

Вона склалася під час найгарячішої фази російсько-української війни.

23 березня 2020 року ВТО "Орден" ухвалило рішення про заснування та виготовлення Знаку народної пошани – медалі "Честь і служба – За самовіддану працю в боротьбі з пандемією". Нею нагороджуються громадяни України, іноземці та особи без громадянства за самовіддану працю, спрямовану на подолання пандемії коронавірусу в Україні та в світі.

Я переконана, що Ольга Голубовська заслужила на те, аби бути нагородженою цією медаллю за номером "один". Адже вона служить українському народу не на словах і лозунгах, а на ділі, кожного дня ризикуючи власним життям і рятуючи наші з вами життя.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.