Сергій Дацюк Філософ

КУДИ ПРЯМУЄ УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА?

13 лютого 2018, 09:42

Українська культура зараз постає не тільки в своїй незалежній самобутності, але і у своїх орієнтаціях. В гуманітарній теорії ми дивимось на культуру не лише як на даність, але можемо подивитись на неї у процесуальному вимірі.

В цьому вимірі ми спостерігаємо не лише спонтанні, але й усвідомлені спроби її формування і форматування.

Таке форматування культури знаходить вираження у публічних дискусіях, де ставляться питання, хто відноситься до української культури, а хто ні, хто творить українську культуру, а хто творить якусь чужу нову культуру.

Здавалося б, такі дискусії неуникненні. Водночас складно уявити їх на шпальтах західних видань – хіба дуже консервативних. Але ці дискусії загалом нагадують зміст газет часів СРСР, де так само ставилось питання, чи можна вважати того чи іншого митця "своїм", прийнятним, таким, що заслуговує на гідне місце у радянській культурі.

В цьому контексті можна пригадати засудження радянською пропагандою "Зоряного корсара" Бердника. Олесь Бердник вважав, що навіть в майбутньому, коли ми сягнемо багатомірності, створимо штучний інтелект (у нього – УР, універсальний розум), буде існувати українство, українці та український контекст перспективи. А радянська влада вважала, що нації мають зникнути всередині радянського народу, який звичайно ж (хто б сумнівався) буде російськомовним та російськокультурним.

Українська культура була поневолена в СРСР тим, що не розглядалася як значима в контексті майбутнього. Саме це лежало в основі ідеологічного примусу культури, імперського тиску на державні інститути України та репресій українських діячів культури. Імперська ідеологія, що перемогла в СРСР, диктувала свої культурні норми. Отже і місця українській мові в космічному майбутньому не передбачала.

Саме в модерністській парадигмі могли виникнути (і виникли) тоталітарні методи керування культурою. Засадничим для модерністської парадигми є примат ідеологічних установок над культурою. Цей примат виражається у тому, що вартісність культурних продуктів оцінюється з точки зору уявлень, що є добрим, а що поганим – з точки зору суспільно (чи політично) прийнятних цінностей.

Найбільшої виразності модерністська культурна політика набула у спробах сепарувати ті вияви культури, які не вкладалися в ідеологічний шаблон. Сепарація супроводжувалась закликом відкинути зайве, зректися, чи принаймні абстрагуватися від якихось непотрібних культурних феноменів та артефактів.

У жорсткому, тоталітарному вираженні це – спалення книг адептами нацизму та заборона певних авторів у Радянському Союзі. Але завжди публічне засудження було важливою складовою тоталітарний примусу, являло собою підґрунтя і виправдання, власне, репресивних заходів.

Переживши страшний досвід тоталітаризму, українці намагаються уникати тоталітарних практик управління культурою. Але з модерністської матриці Україна досі не вирвалася, що демонструє тяжіння до публічних кампаній засудження певних культурних явищ чи трендів, а також тенденція до їх сепарації, з подальшою перспективою відкинути їх як зайві, шкідливі, чужі.

Тому такого резонансу набувають у сучасній Україні дискусії щодо того, де мають проходити межі української культури, кого можна, а кого не можна включати в це шановане коло. Суголосними є також матеріали, в яких ставиться питання, на які культурні зразки варто орієнтуватися, які з них вшановувати увагою і тримати в полі зору. Ці два питання різні, але вони пов'язані вже тим, що підходи до їхнього розв'язання шукають переважно у межах модерністської парадигми. Почнемо з другого питання.

Ліберальна культура: відфільтрувати чи присвоїти?

Відомий пост Володимира В'ятровича від 26-го січня 2018 року про "щупальця русского мира" спровокував дискусію в мережі саме тому, що там було поставлене питання щодо своєчасності фільтрації російської культури. Причому цю фільтрацію передбачено поширити на ліберально орієнтованих діячів російської культури, які жодним чином не проявили українофобських чи імперських пріоритетів – Висоцького, Пугачову, Цоя. Цю тезу активно підтримала Оксана Забужко, навівши свої аргументи на користь такої сепарації.

Можна зупинитись, звісно, на цій аргументації. В наведеному Забужко аргументі, що українських діячів культури не пускали за кордон, а Висоцького пускали, – чується більше емоційності, ніж раціональних засад.

Тим більш сумнівною є теза щодо "гебешної криши" Висоцького. КДБ Висоцького переслідував, але так і не зміг арештувати, бо надто відомий і популярний він був. І за кордон його випускали саме з цієї причини. Зрештою, "Дах КДБ" – це не власна позиція Висоцького, це позиція режиму, що тяжів над Висоцьким там само, як і над українськими дисидентами чи митцями.

Інкорпорація Ніцше нацистським режимом Німеччини не знищує його геній, а підкреслює його. Довгий час після війни СРСР саме через це відмовлявся публікувати його твори, що було помилкою. Якщо ж іти за логікою Забужко, то ми мали би відмовитися від публікації творів Ніцше. Андрій Баумейстер іронічно пропонує додати до фільтраційного списку Канта, Фіхте, Вагнера. Можна так само іронічно додати ще Кіплінга як британського імперіаліста.

"Відкидання" як засіб культурної політики, пропагованої В'ятровичем і Забужко, тут виявляє свої суто модерністські корені. Але подивимось, які саме ідеологічні пріоритети зумовлюють межу поділу на прийнятне і неприйнятне, які цінності зумовлюють таку культурну сепарацію.

За фасадом це – антиімперські, антиколоніальні установки. Адже під "русским миром" прийнято у нас розуміти імперський дискурс, ідеологію повернення самостійної України в імперське "стойло". Але в даному випадку використання мему "русский мир" супроводжує деяке лукавство. Адже акцент непомітно переноситься з імперського – на російське.

Так під гаслами деколонізації та декомунізації намагаються здійснити дерусифікацію. А це не те ж саме, що українізація. Це інакша політика. Щодо неї потрібно окремо дискутувати.

В розрізненні цих процесів проявляється різниця між націоналістичною та ліберальною ідеологіями. І якщо ми вже так прив'язані до модерністських стандартів культурної політики (з відповідними методами сепарації та засудження), варто принаймні чітко артикулювати, яку саме ідеологію і які цінності ми такою культурною політикою просуваємо.

Якщо ліберальну – то варто визнати, що більш антирадянського, ліберального, прозахідного діяча культури в СРСР, ніж Висоцький, знайти важко.

Якщо ж просуваються орієнтири не лібералізму, а націоналізму – природним є відторгнення всієї російської культури. З ліберальною включно. Але це не про декомунізацію, це – про дерусифікацію.

Тільки адепти такого бачення про це намагаються прямо і вголос не говорити. Зрозуміло чому – бо суспільного консенсусу щодо дерусифікації нема. Це лишається гаслом партій націоналістичного спрямування – а ці партії не отримують значної підтримки у суспільстві, навіть тією мірою, аби увійти до Парламенту.

Нам пропонують під обгорткою антиколоніалізму щось, що ним не є.

Боротьба з колоніальним, імперським спадком значно ефективніше проходила би за вибору іншої культурної політики – політики ліберального спрямування. Вона передбачає, зокрема, солідарність всіх, хто визнає засади людської автономності, гідності, свободи і права. Гаслом такої солідарності здавна є "За нашу і вашу свободу!". І це поверх кордонів, національних особливостей та історичних образ. Це, до речі, стосується не лише відносин з Росією, але й відносин України з Польщею, які псуються на очах через нехтування цими ліберальними засадами співжиття двох, нібито вільних і неімперських, країн.

Тому нам потрібно не відсікати всю воюючу російську культуру на час війни. Під час війни культура з іншою культурою воює не якимись "щупальцями", а радикально і відкрито – танками, БТРами, РСЗВ на російському телебаченні, яке вибірково транслює колоніальні зразки, еталони, норми. Це не якісь "щупальця русского мира" – це пряма підтримка війни, її пропаганда, брехня, інкорпорація діячів культури в політику війни.

Відтак нам потрібно воювати за тих представників ліберальної культури, які відповідають нашим цінностям. Розколюючи ворога зсередини, ми послаблюємо його. А відсікаючи його цілісно, ми об'єднуємо його проти нас.

Україна має вести культурну війну за всіх ліберальних діячів російської культури, навіть якщо їх використовує російська влада для війни. Бо ми також можемо використовувати їх для війни. Якщо російська влада використовує у війні лібералів Висоцького, Пугачову і т.д., то потрібно воювати і за них.

Ми взагалі зараз діємо як слабаки. Інкорпорувала російська влада ліберальних російських діячів культури – і ми відмовилися від них. В культурі теж потрібно воювати за своїх – а своїми є ті культурні діячі, хто сповідує цінності свободи і незалежності.

Власне, ось такий підхід фільтрації сучасної російської культури варто обрати: відсутність явно імперських установок; відсутність вчинків та дій сучасного діяча російської культури, які ображають гідність українців, зокрема "кримнаш" і "нас там нет"; ліберальні цінності, які містять в тому чи іншому вигляді антирадянську та антисталінську позиції.

Щодо радянських діячів російської культури тут можна додати ще декілька ознак фільтрації: відсутність явної співпраці з КДБ, непідтримка репресій та неучасть у переслідуванні свободи слова.

Російський діяч культури не має бути українським націоналістом чи навіть проукраїнським. Приналежність до російської культури чи навіть возвеличення її як ліберальної не є ознакою антиукраїнської позиції для діяча російської культури.

Межі української культури

Ліберальні орієнтири доцільні не лише у зовнішній культурній політиці, а насамперед – у внутрішній. Саме це якнайкраще би сприяло єднанню України зсередини. Адже українське суспільство нині культурно розділене – всередині себе.

Цю проблему якнайкраще ілюструють дискусії щодо питання, де проходять межі української культури, що вважати українською культурою, а що – ні.

Дійсно, хто має належати до української культури – українець за кров'ю, походженням з цієї території та мовою чи будь-хто, якщо він за ліберальними цінностями належить до української культури?

Проста відповідь, заснована на мовному принципі, надається хіба до літературного доробку. Та й у стосунку до нього мовний принцип не завжди спрацьовує. Так, існує консенсус вважати Гоголя українським письменником, попри те, що він писав російською. Є і твори Шевченка, також писані російською, – хіба це впливає на його беззаперечний статус корифея української культури?

Якщо навіть до української літератури ми відносимо не лише тих, хто писав українською, то з українською філософією все набагато складніше.

Свого часу було зроблене дослідження тих наших попередників Київського університету Шевченка, на яких хотілось би спиратися. Виявилося, що майже вся так звана російська філософія початку XX століття то є, власне, українська філософія, представники якої безпосередньо викладали чи вчилися в Київському університеті: Сергій Булгаков, Лев Шестов (Лев Шварцман), Микола Бердяєв, Густав Шпет, Яков Голосовкер.

Виникає питання – чи виключаємо ми їх з української філософії та української культури тому, що вони писали російською? Такий лінгвоцентризм, який домінував у ХХ столітті, геть зовсім не враховує позамовні цінності.

Культура це зразки, еталони та норми, які раніше розглядалися лише в ситуації трансляції (внутрішньої та зрідка назовні). Постколоніальна культура вирізняється тим, що намагається сформувати процеси зовнішньої трансляції своєї культури та вступити в зовнішню конкуренцію з іншими культурами, зокрема з колишньою імперською культурою.

Оскільки постколоніальна культура зазвичай ще дуже слабка, то перше, що вона робить, – це встановлює фільтри на трансляцію імперської культури всередину себе, послаблюючи її вплив, інтегруючи свою культуру в систему міжнародної конкуренції як самобутню, незалежну від імперських впливів, зі своїми власними сенсами.

Відтак великою є спокуса виявити певні змісти, цінності і сенси, сповідування яких маркувало би митців як українських, і дозволяло би сепарувати своїх від чужих навіть поверх мовного принципу. Тим більш, що тільки така культура може бути цікавою назовні – у широкому світі.

Можна припустити, що таким фільтром могла би бути антиімперська позиція митця. Зараз в контексті війни актуалізувалося уявлення, що справжній український діяч культури це або націоналіст, критик імперії або принаймні той, хто просуває антиколоніальний дискурс.

Але в реальності переважна більшість українських митців радянського часу цей фільтр би не пройшла. Наприклад – Винниченко та Тичина, які через український комунізм контрабандою протягували імперські установки.

Припустимо, на рівні змісту творів можна зрозуміти драму Тичини. Ще в радянські часи до його віршів було дуже критичне ставлення. Відтак творчість Тичини можна відсепарувати (кларнетизм і радянське запроданство), не просто поставивши на нього тавро "пігмея, що став паразитувати на тлі генія" за словами Стуса, а показавши драму колоніального примусу.

Подібна драма була і у Сосюри.

Але куди, скажімо віднести, Олеся Гончара, який написав проукраїнський роман "Собор" і прорадянський роман "Прапороносці"? Що вважати помилкою Гончара – "Собор" чи "Прапороносці"? Де він був справжнім? З самого лишень змісту творчості його позицію не зрозуміти.

Митець, виконуючи суспільний запит, не так уже часто піднімається до рівня справжнього мистецтва. Найчастіше такі твори "на запит" відкидаються нащадками як невартісні. Значно частіше визнання отримують твори, в яких набула відображення конфліктність настанов. Для того, щоб це відобразити, митцю, звісно, належало самому побувати в центрі конфлікту – чи йдеться про конфлікт ідеологічний, чи естетичний, чи геополітичний, чи конфлікт генерацій.

Така складна місія митця завжди робить його особою прикордоння – в тому сенсі, який сформувала екзистенціальна традиція філософствування.

Митець приречений побувати в кількох світах, в кількох реальностях, щоб виявити їх властивості, перспективи зіткнення, взагалі позитивну перспективу. Тим і лише тим він може бути цікавий. Поза тим – він перероджується на пропагандиста. Причому нездатного навіть на створення притомної інтриги – бо звідки вона візьметься, коли й без того все зрозуміле?

Творчість породжує гібридний продукт, бо такий культурний продукт – завжди на межі світів різних цінностей. Нерепресивна культурна політика провокує розквіт саме такої творчості. А чи інша взагалі може називатися творчістю?

Митець став таким викликом для культурної політики модернізму, відповідь на який всередині неї дати виявилось неможливо. Цю відповідь було дано вже в постмодерній культурній політиці.

Цінності понад культурою чи культура понад цінностями?

Постмодерна культурна політика не визнає над собою примату цінностей і, відповідно, ідеології, яка би цінності зводила до цілісної картини реальності.

Власне, ідеологією в цій парадигмі стає саме культура. Вона стає безсумнівною цінністю.

Саме тому на шпальтах західних газет обговорюються скоріше питання про межі толерантності, а не про обмеження в культурній політиці. Бо апеляцією до цінностей її не видається можливим скоригувати. Бо культура породжує ці цінності. Намагання же коригувати культуру сприймається як поганий смак чи старече резонерство – і ігнорується.

Тренди в культурі задають не управлінці та пропагандисти, а критики. Арт-критик має владу визначати, що є гідним мистецтвом, а що – ні. І те, що він визнав гідним, з'явиться у кабінетах управлінців, навіть якщо вони не завжди добре розуміють сенс того чи іншого культурного продукту.

Окреслити цей зсув від модернізму до постмодерну можна таким чином:

1. Модернізм: ідеологія домінує над культурою. Ідеологічна боротьба визначає культурну конкуренцію. Культурні установки, мотиваційні настанови та естетичні орієнтації слабко рефлексуються і несвідомо визначають розвиток чи занепад цивілізацій разом з їх культурами. Суб'єкт культурної політики модернізму – ідеолог.

2. Постмодернізм. Кожна культурна норма пов'язана з мікроідеологією. Тотальні ідеології руйнуються за рахунок безлічі мікроідеологій, які рівноправні. Конкуренція культур визначається ринком їх продуктів. Установки на владу та домінування (класове, національне, гендерне і т.д.) відслідковуються і блокуються за рахунок інших установок, які їм протистоять. Суб'єкт культурної політики постмодернізму – критик.

В модернізмі істина єдина і конкретна. В постмодернізмі істин багато, вони рівноправні і можуть являти собою гібрид.

Можна закинути, що ліберальний підхід до культури і є постмодерним. Це не зовсім так, бо лібералізм передбачає струнку ціннісну систему. Однак генетично вони, безумовно, пов'язані.

Здавалося б, вибір між тим і іншим зрозумілий, очевидний: модерністична культурна політика є застарілою, і варто орієнтуватись на постмодерністичну парадигму.

Але не так все просто.

У модернізму є одна велика перевага. Він етично спрямований і безкомпромісний. Саме етика зумовлює цінності, які потім пропагандисти (найчастіше неоковирно) намагаються диктувати культурі. Цінності можуть бути протиспрямованими, непослідовними, навіть абсурдними – але вони є. Це докорінно відрізняється від імморалізму постмодерністичного ставлення до культури.

Нині проявляється нова культурна ситуація, третій рівень і другий зсув.

Культура стає позаідеологічною, мережевою, інтерактивною, віртуальною. Всі ідеології маргіналізуються. На передній план виходять культурні моделі з чітко артикульованими установками, настановами та орієнтаціями. Для вихованих в модернізмі та постмодернізмі споживачів такі моделі виступають як гібридні, але вони є просто інакшими моделями. Суб'єкт цього культурного процесу – моделіст, смислоконструктор.

Культуру неможливо революціонізувати з модерного чи постмодерного рівня, потрібно виходити на рівень засновків – мислительних установок, мотиваційних настанов та естетичних орієнтацій.

Відтак можна сформулювати питання – з якого рівня Україна буде здійснювати культурну революцію? Проблема полягає у тому, що Україні потрібно здійснювати революцію на всіх рівнях. Але управляти цією культурною революцією можна лише з найвищого рівня.

Фільтрації культури минулого, культурних реформ та культурних запозичень недостатньо. Україні потрібна революція в культурі.

Сергій Дацюк, Ольга Михайлова

Коментарі — 55
Mike Naplekov _ 17.02.2018 21:13
IP: 35.205.37.---
Janko Askatasuna:
...Але то НЕ німецька національна філософія, але досягнення ЛЮДСТВА через німецький дух! Вселюдське може себе виявити ЛИШЕ через національне (етнічне). Як автором ідеї не може бути етнос, а ОСОБА...
Вселюдське виявляється не тільки через етнічне – саме просте – а до якого етносу ліпити дітей міжетнічних шлюбів?
Тобто, можна стверджувати, що життя поза етносом таки існує:), можна згадати навіть націю (не етнос та не національність).
Сама назва "вселюдське" вказує на універсальність, те, що підходить багатьом етносам, тому що всі вони з людей. Вселюдське апелює до людини напряму без посередництва етнічного – у тому й є його велике значення. Чому це вище? та тому, що уникається етнічна цензура, і не треба зважати на гудіння етнічних бабусь біля етнічних підїздів:)
І так, дійсно, автор ідеї – ОСОБА, звертається до людства напряму, нарешті...
Janko Askatasuna _ 17.02.2018 00:12
IP: 35.190.192.---
А от Ніцше... Я не зрозумів,в чому автор вбачає його геніальність. Якщо в таланті в яскравих образах показати божевільну думку, - як і Врубель,то,може й так. Але ж у філософії (а його ж подають як філософа), то вже не може бути! Змонтовані в образах ідеї в "Зо заґт Заратустра" яскравіше виглядають в Достоєвського, в Кобилянської (в повістях німецькою і українською мовами). Це образи того,що перетворилося на філософські концепції К"єркегора,Бердяєва,Гайдеґґера...
Як "затятий" націоналіст протягом всього життя,я не можу не сприймати величі митців інших народів (навіть Сєнкевич у його антиукраїнській трилогії,якщо читати в оригіналі,захоплює), а вже яка філософія за останні майже 250 років без німецької мови і культури в цілому?! Без німецького духу,зрештою!- Але то НЕ німецька національна філософія, але досягнення ЛЮДСТВА через німецький дух! Вселюдське може себе виявити ЛИШЕ через національне (етнічне). Як автором ідеї не може бути етнос, а ОСОБА...
Janko Askatasuna _ 17.02.2018 00:11
IP: 35.205.118.---
-світогляд -......?!!!
-культура-що саме?-концепт?... (ЯКЕ тут визначення?!)
Мова – СУБСТРАТ духовної культури.
-ідеологія-НЕ наука,,а засіб впливу...
-етика зумовлює цінності а не навпаки?...
-культурна ситуація- це ситуація в культурі (?) чи ситуація з культурою?
-Культура стає позаідеологічною: ЗАНАДТО навіть для матеріалізму!
-Що таке (в контексті статті) "революція в культурі"? Як КНР в в 60-ті? Чи як в СРСР в 20-30 (Разрушим музеи,сожжем Рафаеля,/Растопчем искусства цвети!- В.Кириллов)?
-Культура тут у значенні -"художня культура"?...
-Не варто братися навіть "до прикладу" за аналіз явищ і осіб, які є явищами самі по собі? Тичина -геній (з антирадянськими творами в тому числі "Як упав же він з коня..." або "На майдані"),якого психічно скалічили розстрілами однодумців. Гончар був таким, як і ми намагалися бути в той час, - жити й все одно лишитись людьми. Це я знаю з особистого спілкування з ним...
wictors _ 15.02.2018 13:47
IP: 46.211.157.---
Дякую за задоволення, отримане від читання Вашого наративу про концепцію розвитку культури в Україні!
Вважаю, що концепція не стане теорією, через помилкову парадигму тренду вектору розвитку культури.
(Вибачте, набрався від Вас незрозумілих мені слів, як бродячий пес бліх.)
Згадав історію часів СРСР.
Наші чиновники поцікавились в чиновників ЧРСР – навіщо вам міністерство морських справ? (дов. з географії -країна не мала виходу до морів)
На що ті дипломатично відповіли:
Ми ж не цікавимось – навіщо Вам міністерсво культури?
Пане філософе! Ви ж освічена людина. Невже Ви не розумієте, якщо національною пам'яттю керують В'ятровичі або Забужки, то така пам'ять приречена на старечий маразм та склероз!
Особі, що тасує свята, як в комедії "Секс-місія", неможливо пояснити, що свято, це стан душі, а не вказівка чиновника від "культури".
Культура це похідна від розвитку суспільства – економічного, освітнього, духовного...
Шкода, що наші чиновники навіть Шевченка не читали!
Mike_Kharkov _ 15.02.2018 10:53
IP: 46.118.250.---
"Фільтрації культури минулого, культурних реформ та культурних запозичень недостатньо. Україні потрібна революція в культурі."
===
Якщо припустити зв'язок між культурою суспільства та рівнем розвитку держави (цивілізаційним рівнем), то феодальній Україні спочатку потрібно визволитися від кріпацтва феодалів. Інакше ніякої свободи людина мати не буде, затиснута в межі виживання матеріально та ідеології духовно.
Богдан Огульчанський _ 15.02.2018 01:43
IP: 93.72.20.---
Дякую! Дуже по-сучасному написано, багато нових для нашого суспільства думок. Буду осмислювати:).
Богдан Огульчанський _ 15.02.2018 01:32
IP: 93.72.20.---
Дякую! Дуже по-сучасному написано, багато нових для нашого суспільства думок. Буду осмислювати:).
Богдан Огульчанський _ 15.02.2018 01:31
IP: 93.72.20.---
Дякую! Дуже по-сучасному написано, багато нових для нашого суспільства думок. Буду осмислювати:).
Mike Naplekov _ 14.02.2018 23:24
IP: 35.187.76.---
Сергей Папков:
В античному світі та середньовіччі не було жодної культурної державної політики, натомість там були Фідій, Леонардо, Мікеланджело і Рафаель і досить авторитарний (навіть мракобісний) лерж. устрій не заважав розквіту їхньої творчості, якою люди захоплююються протягом століть.
От якраз державний устрій напряму вплинув на появу ренесансу – міста-республіки Італії були найпередовішими в Європі, там сформувався новий світогляд (всупереч церковному), гуманізм, що творцем людини визнав її саму ж, дав свободу вираження, що й спричинило розквіт на майже 2 ст... А вбила той ренесанс церков, швидко (репресії та костри для інакомислячих, носіїв світогляду ренесансу) – ось вам вплив на мистецтво і держустрію, і ідеології.
Mike Naplekov _ 14.02.2018 22:36
IP: 35.205.197.---
Сергей Папков:
Ніколи і ніде митці не виконували "суспільного запиту". Вони насамперед заробляли і заробляють на хліб насущний, виконуючи замовлення замовника або не персоніфікованої групи замовників, які платитимуть за мистецький продукт.
І куди ці замовники дінуть той продукт якщо він нікому не буде потрібен? Те, що вони замовляють і є суспільний запит, вони лише посередники на відсотках:) Але запит може бути й ідеологічний (не зовсім суспільний), тут вже митця намагаються використати як в нас артистів під час виборчої кампанії.
Творити для вічності або для далеких потомків мало кому вдається, головним чином йде ремесло, як у теслярів чи токарів – "на запит".
Mike Naplekov _ 14.02.2018 22:24
IP: 35.187.28.---
Сергей Папков:
...що таке культура? На вскидку це сукупність усталених традицій, естетичних суспільних поглядів, моральних устоїв та норм поведінки. Я не дуже розумію, як цей мікс можна штучно реально формувати. І не варто апелювати до СРСР, де "культура була соціалістичною за змістом і національною за формою". Чи багато знайдеться людей, здадних з використанням здорової логіки пояснити цю іделогему?
А як формується ця "сукупність усталених традицій, естетичних суспільних поглядів, моральних устоїв та норм поведінки"? формується умовами. Тобто, якщо умови змінити, то формуватися почне дещо інше. Що тут пояснювати? якщо платитимуть за зображення робітника з селянкою – на кожному куті вони будуть стояти, якщо платитимуть за нацвідродження – навіть марсіян фантасти одягнуть у вишиванку.
Oleg Pavlov _ 14.02.2018 22:00
IP: 185.11.31.---
Якийсь вузький погляд на культуру... Ну хіба це лише "діячі культури", література, мистецтво, музика, танці, співи, традиції? Культура походить від культивувати – робити відбір... Це питання світогляду, свого та чужого місця в світі і соціумі...
Сергей Папков _ 14.02.2018 19:45
IP: 35.195.81.---
Та не домінує ідеологія ані над модернізмом, ані над пост-модернізмом, бо то просто мистецькі стилі. Казати про те, що над мистецьким стилем домінує ідеологія (або не домінує) це фактично погодитися з тим, що мистецтво саме є ідеологією.
І чому ніхто не дискутує над домінуванням чи не домінуванням ідеології над класицизмом, готікою, барокко, рококо, ампіром? Чи просто критики елементарно використовують модну тему?
Сергей Папков _ 14.02.2018 19:27
IP: 35.195.110.---
"Тренди в культурі задають не управлінці та пропагандисти, а критики" (Дацюк)
Це самі критики так вважають у своїй гордині?
Спитаю, ще по-іншому: "Чи багато пересічних поціновувачів перед відвідуванням музеїв, галерей, театрів, кінопоказів читають критичні статті?*. Вони їх не читають і після відвідування.
Звичайно існує вплив такої категорії, як "мода", але тут треба напевно говорити про рекламу і піар, а не про вічні смисли.
Сергей Папков _ 14.02.2018 19:19
IP: 35.187.28.---
"Намагання же коригувати культуру сприймається як поганий смак чи старече резонерство" (Дацюк).
Та в принципі неможливо коригувати культуру в силу її не конкретності; можливо коригувати чи критикувати лише конкретні мистецькі об'єкти, або їх групи, об'єднані в певний мистецький прояв.
Сергей Папков _ 14.02.2018 19:15
IP: 35.190.218.---
"Постмодерна культурна політика не визнає над собою примату цінностей і, відповідно, ідеології", але ж "пост-модернізм", як і будь-який "ізм", є ідеолгічним проявом за своєю суттю.
Сергей Папков _ 14.02.2018 19:02
IP: 35.187.29.---
В античному світі та середньовіччі не було жодної культурної державної політики, натомість там були Фідій, Леонардо, Мікеланджело і Рафаель і досить авторитарний (навіть мракобісний) лерж. устрій не заважав розквіту їхньої творчості, якою люди захоплююються протягом століть.
Сергей Папков _ 14.02.2018 18:57
IP: 35.187.76.---
Як я вже зазначив нижче будь-який митець бажає вульгарно заробити (це не погано і не добре – це природно). А ось так звана "культурна політика", яку здійснюють дуже конкретні люди в конкретних держ. установах дуже часто є засобом простого заробляння коштів з використанням держбюджету – і це дуже погано.
Сергей Папков _ 14.02.2018 18:52
IP: 35.189.212.---
Ніколи і ніде митці не виконували "суспільного запиту". Вони насамперед заробляли і заробляють на хліб насущний, виконуючи замовлення замовника або не персоніфікованої групи замовників, які платитимуть за мистецький продукт. Ще існує варіант, коли митець творить заради своїх амбіцій або у власне задоволення, але останнє більш підпадає під визначення як хоббі.
Тому не треба нікого міфологізувати. Треба просто визнати, що одним людям Бог дав більший хист і вміння певної діяльності, іншим – менший, а ще іншим не дав зовсім.
І ще велике значення має опинитися в потрібний час в потрібному місці.
Сергей Папков _ 14.02.2018 18:43
IP: 35.195.112.---
Тема про "формування культури" віддає схоластикою. Бо тут насамперед треба визначитися та домовитися щодо поняття "культура". З мистецтвом та псевдо-мистецтвом (музичним, театральним, кіно, образотворчим, монументальним) все зрозуміло: приналежність до нього визначається за формальною ознакою. З літературою (навіть графоманською) також – до неї належить будь-яка фантазія автора, надрукована на папері і вкинута в публічний простір. А що таке культура? На вскидку це сукупність усталених традицій, естетичних суспільних поглядів, моральних устоїв та норм поведінки. Я не дуже розумію, як цей мікс можна штучно реально формувати. І не варто апелювати до СРСР, де "культура була соціалістичною за змістом і національною за формою". Чи багато знайдеться людей, здадних з використанням здорової логіки пояснити цю іделогему?
Andre Sha _ 14.02.2018 17:50
IP: 35.192.188.---
Бандерозаброд під Трибунал!
Лайно нації – через Держдепом орґанізовану клятвопорушну братовбивчу різню на Майдані – прийшло до влади і нищить країну.
Деґенератiв маріонеток – військових злочинців державноґо перевороту – під воєнний трибунал разом з їхніми закордонними ляльководами/ґрантодавцями.
Смерть бандероокупантам! Слава Русі!
Василь Симоненко: "...де ви пройшли, там пустка і руїна І трупи не вміщалися до ям. Плювала кров'ю ненька Україна У морду вам і вашим хазяям!"
Елена Величко _ 14.02.2018 16:52
IP: 37.53.130.---
Фокин Рома:
З древності.
Mike Naplekov _ 14.02.2018 16:27
IP: 46.118.250.---
Буне, продовжу – згадав Градського (по пам'яті) -
А мы не ждали перемен
И вам их тоже не дождаться
Но надо, братцы, удержаться
От пустословия арен
И просто самовыражаться
Не ожидая перемен...
Mike Naplekov _ 14.02.2018 16:24
IP: 46.118.250.---
бун:
Mike Naplekov _ 14.02.2018 09:49
Майк, нічого не треба протиставляти. Але має бути якийсь порядок. Якась ясність. Якщо панує хаос, то все
закінчується ГКЧП з відомими наслідками. То ж не тільки я не знаю толком що таке російсьська культура там нема консенсусу, але і в нас нема консенсусу щодо української культури.
У мене є:)
Культура займається людиною, тобто, пізнанням людини самої себе у якомусь конкретному чи абстрактному середовищі. Тож, познаємо себе, пишемо, ліпимо, танцюємо, співаємо – краще з цього залишиться, і не погано було б, якби з'явились школи, майстри й учні, тоді було б і діло, тобто, сама культура що не переривається. Однак, ніякої ідеології з її Прокрустовим ложем (Камю).
Я кажу, що нема цілої української чи російської культури, вони лоскуткові, і не треба цим перейматися чи шукати консенсус. Цілісність культури важлива тільки для ідеології, і тому їй потрібна домінанта.
Елена Величко _ 14.02.2018 16:16
IP: 37.53.130.---
Фокин Рома:
Мої предки зі сторони матері мали відношення до хліборобської культури та жили саме у Київській Русі,
тому ви як завжди заявили не те...
Україна та Європа907 Уряд реформ302 тітушки10 Корупція1083 Aтака Путіна1109
АВТОРИЗАЦІЯ І ВХІД ДЛЯ АВТОРІВ


УвійтиСкасувати
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter