Чому їм так кортить розстрілювати та вішати українців?

Цей допис був анонсований мною за день до того, як Царьков за сприяння Шустера вирішив нагадати нам про те, кого і наскільки успішно стріляли комуністи в Україні.

Постановочне збурення в адміністрації президента, що його викликала жовч престарілого комсомольського ватажка, дивне з огляду на якусь отупілу мовчазну згоду суспільства на всю цьогорічну передвиборчу рекламу КПУ, яка з кожного стовпа нагадує, за що їх вожді ще зовсім недавно саджали та розстрілювали наших дідів та бабць: за "три колоски", зібрані на "своєму" колгоспному полі; за "політичний анекдот", необачно розказаний на комунальній кухні; за збірку Стуса в гуртожитській кімнатці; за "валютні спекуляції" (обмін валют), до речі, розстрілювали ще в 80-х минулого сторіччя. З точки зору царьокових та інших швондерів – "правильно робили", бо без тотального терору до своїх громадян дідька лисого вони б так довго "управлялі страной". При цьому саме себе вони вважають "народом". Звідси й їхнє "вєрньому страну народу".

Особисто мені нагадувати не треба. Народжений на київському Виноградарі в садибі мого діда Олексія, в якій жили на величезну власноруч збудовану хату сім'ї трьох його дітей, я у два роки був виселений їхньою владою в панельний будинок "чеського типу", бо в тій "странє" в перспективі "народ" не повинен був жити у власному будинку та ще й із земельною ділянкою у місті. Коли я підріс, мені детально розповіли, за що був репресований та розстріляний мій прадід Дмитро Самойлович Богданович, і чому ми на поминальні дні повинні їздити в Биковнянський ліс, залишати квіти та поминальні страви на ледь видних горбочках серед ще таких молодих сосон.

На фото: мій прадід, а також весільна світлина діда і бабці

А ще пізніше, коли вже я сам вийшов з Лук'янівського СІЗО після відсидки, яку мені влаштував на замовлення режиму Кучми прокурор Подільського району Києва, нині народний депутат за списками БЮТ та кандидат по 98-му округу (Бориспіль, Яготин) Сергій Міщенко, моя бабця Ліда розповіла про її власні тюремні будні в "странє".

Для тих, хто не в курсі – сиділи ми, члени гурту "Самостійна Україна", теж "за політику": 12-ть студентів захопили і утримували ЦК КПУ в День народження Тараса Шевченка та ще й в сторічний ювілей проголошення "Самостійної України" Миколи Міхновського. Глибоко переконаний, що саме тоді почав "сипатись" режим Кучми. Але про це в одному з наступних дописів.



На фото: я (праворуч) вивішую національний прапор на балкончику симоненківської приймальні. ЦК Компартії, Київ, 9 березня 2000 рік

Пізніше в 2006-му як позивач я ще раз був опонентом Компартії в суді: тоді під час виборчої кампанії позивався разом з іншими до ЦВК, яка, порушуючи закон, відмовилась вносити подання до Мін'юсту, а далі до Верховного суду України про скасування реєстрації КПУ. Мова йшла не про давні злочини комуністів як таких, а про їхню виборчу програму, в якій так і було написано: відновимо смертну кару – право держави за комуністичною традицією розстрілювати українців!

З точки зору діючого законодавства України – заклик "до відновлення смертної кари" – спрямований на обмеження конституційного права на життя, і є достатньою підставою для ліквідації КПУ без всіляких щойно анонсованих Ганною Герман додаткових законопроектів "про заборону комуністичної ідеології", навіть без необхідного з точки зору історичної справедливості процесу над злочинами комуністичних організацій проти Людства. Простіше: якби в Україні Ющенка-Тимошенко працювала судова система, а тодішній ще частково "помаранчевий" міністр юстиції Сергій Головатий робив свою справу, до якої пізніше мав би долучитись Верховний суд України, очолюваний якраз після виборів на той момент полум'яним БЮТівцем Василем Онопенком – сьогодні б такого суб'єкта виборчого процесу як КПУ не існувало.

На жаль, – для України, тодішні українські суди всі позивачі програли. До речі, одним із позивачів тоді була і ВО "Свобода", тим дивніше мені читати в анонсованому пізніше свободівському проекті Конституції норму про введення смертної кари в Україні. До того ж "Свобода" вважала за доцільне помістити положення про смертну кару одразу в першу ж статтю своєї Конституції – очевидно, щоб ні у кого не виникало сумніву, якою буде їх "нова" Україна. Не зовсім зрозуміло з тексту: чи вироки в цьому випадку виконувались би також через розстріл, як у комуністів, чи передбачався інший спосіб страти українців, повішання наприклад? До того ж, судячи з пафосу тексту, чи будуть страти публічними? Звісно, мене не турбує послідовність цієї політичної сили – то клопіт їхнього тодішнього і теперішнього членства, серед якого є багато хороших людей і навіть моїх друзів, проблема в тому, що суспільства, для яких актуальною залишається дискусія на тему, чи дозволено державі страчувати людей, стоять осторонь від цивілізаційного процесу. Для тих, хто одразу згадуватиме США: там якраз осторонь стоять ті штати, що практикують страти, а локомотивом їх прогресу є ті, де або скасовано смертну кару, або на виконання смертних вироків накладено мораторій, і очевидною є тенденція до відмови від цього варварства на всій території країни. Але то проблеми найперше американців, я волію першочергово дбати про наше.

Щодо смертної кари, то цілком очевидно, що для більшості з тих, хто озвучує ініціативи з її введення в Україні, це лишень передвиборчий трюк, спекуляція на кровожерливості частини "електорату". Симптоматичними є репліки багатолітнього офіційного представника Компартії в ЦВК (на цих виборах також) Євгена Герасименка, озвучені ним в публічній групі українських адвокатів на ФБ: "По поводу моих политических пристрастий – я на виборах работаю, а не занимаюсь политикой". "Пункт про смертну кару зняли тільки перед цими виборами, чому не знаю. Щодо політики, ще раз – я нею не займаюсь. Я не прессекретар Свободи, Але що було, то було..."



Тобто для них вибори – це не "політика", а давно вже рутинна "робота", бо з неї вони живуть і непогано, якщо подивитись на типажі зразка їх лідера Симоненка.

Як я вже писав у попередньому дописі на УП: з огляду на настрої частини виборців, озлоблених тим жахливим станом крайнього зубожіння та безвиході, в який їх загнали при СССР комуністи з червоними партквитками, а після – комуністи з різними партквитками, цілком ймовірно, якщо на це буде політична воля Банкової, або вдало розіграна комбінація Кремля, прийняття будь-якого законопроекту, що хоча б номінально відновить смертну кару, означатиме для нас прощання з Радою Європи, автоматичне виключення з найважливіших правозахисних програм континенту, що тягне за собою для держави – обійми Москви, для громадян – становище білорусів, які навіть до Європейського суду з прав людини звернутись не можуть.

Навіщо нам ті інституції – спитає виборець, готовий голосувати за партію, що прагне стріляти та/або вішати українців? Та тому, що це єдині важелі стримування прогнилої, корумпованої та бандитської влади, які дають нам шанс згрупуватись і покласти край пануванню варварства та дикості в Україні. Для мене як адвоката Європейський суд – це остання інстанція, з якою поки що повинні рахуватись наші знахабнілі від безкарності за свої протиправні рішення судді.

Для ілюстрації наведу один з останніх, далеко не найсерйозніших, навіть кумедних прикладів від адвокатського об'єднання "Український адвокат", що випливають із судової практики, пов'язаної з виборчим процесом. Справа за позовом кандидата в депутати до Генеральної прокуратури. В українських реаліях спрогнозувати її результат – просто. Але Окружний адміністративний суд Києва вирішив додати їй комічності й "автоматична система розподілу справ" розписала розгляд позову до ГПУ на суддю Винокурова, – сина ще радянського прокурора одного з районів Києва, судді Конституційного суду України Сергія Винокурова, який перейшов на цю посаду прямісінько з кабінету заступника Генерального прокурора.

"Автоматизованій" судовій системі видніше, звісно. Але комічність на цьому не завершилась. Позивачем було заявлено відвід судді Винокурова з підстав: 1. винесення неправосудної (скасованої в апеляційному порядку) ухвали в цій справі, якою суддя порушив не просто процесуальні вимоги, а права людини, захищені ст.55 Конституції України; 2. порушення суддею процесуальних строків для призначення справи до розгляду по суті, що повинно тягнути за собою винесення апеляційним судом окремої ухвали щодо притягнення до відповідальності судді; 3. проведення судового засідання в неналежному з точки зору технічного забезпечення та здійснення аудіофіксації приміщенні; 4. неповага судді Винокурова до суду, оскільки слухання справи по суті він розпочав без мантії та знака судді, далі в колегії був лишень у мантії, а після відповідної заяви позивача нарешті вдягнув і знак судді. Колегія відхилила це клопотання, тоді позивач заявив відвід всій колегії, оскільки судді знали, або повинні були знати, що суддя Винокуров є близьким родичем людини, яка найвищою в Україні юридичною кар'єрою завдячує відповідачеві. Колегія відхилила і це клопотання.

А далі відбувся тяжко пояснюваний з точки зору процесу казус: суддя Винокуров звернувся до позивача з пропозицією заявити, що позивачеві "некомфортно" слухати справу в такому складі суду (тобто фактично заявити повторний відвід). Позивач відмовився, оскільки було вже дві нескасовані ухвали суду, які встановлюють, що обставин, які б перешкоджали слуханню справи таким складом суду, відсутні. Суддя ще тричі запропонував позивачеві зробити заяву "про некомфортність" для позивача такого складу суду, після заяви позивача (незалежного кандидата в депутати) про готовність слухати справу та про те, що за п'ять хвилин, що минули з часу винесення судом ухвали про відсутність підстав для відводу будь-кого з колегії, нічого не змінилось, суддя Винокуров заявив про свій самовідвід. Колегія задовольнила самовідвід судді, постановивши унікальну навіть для українського правосуддя ухвалу, в якій встановила наступну причину для самовідводу судді: "суд звертає увагу на позицію Позивача, який без будь-яких підстав постійно заявляв відводи суду, висловлював безпідставні твердження у неупередженості складу суду (так в ухвалі!!!), фактично висловлюючи неповагу складу суду, висловлював незадоволення технічними можливостями суду, не зважаючи на їх повну відповідність вимогам чинного законодавства, заявляючи в судовому засіданні наперед про негативний результат розгляду його спору, тобто всіляко демонстрував небажання приймати участь у розгляді справи таким складом суду. Враховуючи зазначені обставини, суд вважає необхідним вирішити питання, що порушене власноруч суддею Винокуровим, щодо його самовідводу. При цьому суд зазначає, що передбачених КАСУ підстав для самовідводу судді Винокурова не існує... суд ухвалив: задовольнити заяву головуючого судді Винокурова К.С. про самовідвід"

Після того, як суд "образився" на позивача і прийняв самовідвід судді "без підстав" для самовідводу, Генеральна прокуратура України, очевидно злякавшись, заявила, що вважає справу непідсудною Окружному адміністративному суду Києва і попросила передати позовну заяву для розгляду до знаменитого на весь світ Печерського районного суду. Але лякатись в нинішніх умовах ГПУ немає чого: "автоматизована" система збоїв не дає: в новій колегії засідали двоє із попереднього складу суду і визнали ГПУ невинною, як немовля. Сьогодні о 14.30 в Київському апеляційному адміністративному суді (Московська 8, зал 10) слухається апеляція на це рішення.

Але чому вони все ще бояться і намагаються зберегти хоча б вигляд пристойності, чого вже давно немає в судах Росії та Білорусі? Та саме тому, що справа матиме продовження в Європейському суді з прав людини, де їхня "автоматизована" судова система не працює.

Невже ми, українці, добровільно спалимо і цей місток до цивілізації?

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.