Нардеп Горобець в суді використовує висновок КЖЕ. Що з цим не так?

КЖЕ – це Комісія журналістської етики, яка на прохання нардепа "Слуги народу" Олександра Горобця аналізувала мій блог на "Українській правді". Там визначили, що я порушую в блозі (!) журналістські етичні стандарти. 🙈

Тут важливо розібрати все детально: по-перше, зрозуміти, що таке стандарти і чи виконую я як блогер УП функцію журналіста. Давайте спершу про стандарти, а потім про роль. Попереджаю, що буде багато скрінів, бо як не крути, а вони не горять.

Як я дізналася про висновок КЖЕ?

Про те, що Комісія журналістської етики надала свій висновок і що взагалі Горобець кудись звертався я дізналася з скріна поста ексмера Ірпеня Володимира Карплюка. Так само я колись дізналася, що стала лауреаткою "журналістської антипремії "Унітаз року", звісно, разом з Піховшеком. Стандарти чорного піару – зняти зал УНІАН, а це коштує грошей, виголосити якусь маячню на фоні лого інформаційної агенції, і наліпити її на образ активіста, який не дає дерибанити Біличанський ліс. Порівняння з Піховшеком – вишенька на торті. До цього я за всі ці роки звикла.

Звісно, що про захід в УНІАНі і те, що на мене чекає якась "премія" ніхто мене не інформував. Як і в ситуації з КЖЕ. Але тут, коли мова йшла про КЖЕ, було трохи несподівано, бо це вперше, коли я бачу, що команда недоброчесних забудовників в часи війни добралася до тих інструментів, якими раніше ніколи не послуговувалася.

КЖЕ подякувала фігуранту антикорупційних розслідувань Карплюку, що він "поділився" висновком щодо мене.



По суті оперативно подякувала Карплюку за пост, де мене назвали "відомою чорною піарницею".



У той же день на сайті "Детектор медіа" вийшла новина про те, що КЖЕ винесла мені дружнє попередження. У цій статті немає моєї точки зору, бо її ніхто не спитав. Коли ми говоримо про журналістські стандарти – позиція двох сторін, в моєму розумінні туди входить. У Кодексі етики, який є на сайті КЖЕ, до речі, йдеться про те, що точки зору мають бути представлені збалансовано.



Але з попередженням КЖЕ все, як і з премією "Унітаз року", – мене ніхто не питав. Зрештою, хіба це важливо?

Тобто стандарти – це те, що має виконувати блогерка Федорів і не має виконувати журналіст "ДМ", який готує новину за результатами висновку КЖЕ, про який мене не інформували. А я мала, що сказати. Тим більше, що в тому ж таки ДМ є стаття, де в ліді йдеться про те, що я перейшла з журналістики у громадський сектор. Так де правда? Ким я є?



Я не буду давати нікому ніяких дружніх попереджень. Просто дам своє оціночне судження: на мою дуже скромну думку, якщо організація, яка піклується про інститут репутації не менше, ніж про стандарти в секторі, розглядає якийсь кейс, то цілком доречно було б проінформувати того, кого цей кейс стосується.

Уявіть, якщо суд виніс рішення щодо вас і не проінформував вас ані про відкриття справи, ані про засідання? Ви будете вірити у правосуддя за таких обставин? Це риторичне питання.

А так інструмент опинився в руках забудовників, які цілком задоволені з того, в що це виливається не лише в суді. Але судова справа і виносить це все у публічну площину.

Так хто ж я така?

І дійсно... Хто ж я така?

Той, хто стикався з протидією журналістській діяльності, то знає, що є така ст. 171 КК. Я пам'ятаю, коли на знімальну групу СТБ налетів забудовник Олександр Табалюк. У суді, аби довести, що моя тогочасна колега для суспільства виконував функцію журналіста треба було: показати штатний розклад телеканалу, що наша журналістка в штатці таки журналістка і саме за це канал їй платить кошти, показати відео, що вона мала на собі посвідчення чи демонструвала його на відео тому, хто перешкоджав, надати в суд редакційне завдання і т. д.

Тобто, щоб держава тебе "побачила" як журналіста – це треба тааак постаратися. Ну, словом, в Ірпені, маючи все це на руках, телеканал, на жаль, програв.

Так от, блог на УП мені відкрили, коли мене обрали депутатом Коцюбинської ради. Я боролася і продовжую боротися за збереження Біличанського лісу і ця інформація була наявна і досі наявна у моєму профілі блогера на УП. Я створила понад 300 блогів і ці тексти були написані безкоштовно. Я про цю свою громадську роботу інформувала КЖЕ після ознайомлення з їхнім "дружнім попередженням". Це до уваги не береться.

Скажу більше, якщо я як блогер буду готувати черговий блог на "УП" щодо Біличанського лісу чи ситуації в регіоні і мені перешкоджатимуть – ні один суд не скаже, що я виконувала журналістську роботу. Нема редакційного завдання, нема штатного розкладу, нема посвідчення від УП, нема оплати праці. Це дізнатися було б дуже легко, якби КЖЕ поцікавилася цим в "УП". Я готуюся до судового засідання і тому поцікавилася.



12 років тому (!), коли я розпочала вести свій блог, я чітко зазначила, що писала і буду писати, як свідомий громадянин, який знає свої права, а найголовніше намагається виконати свої соціальні обов'язки. Блогосфера дозволяє мені це робити. Цей текст був написаний понад 12 років тому. До того, як Горобець подав на мене до суду. Весь час всіх забудовників і місцевих депутатів цікавило: ким же я можу бути, а ким не можу. Так от роль громадянина – це супер роль. Максимально широка. Дуже почесна. Головна. Можна не бути ніким і лише громадянином. І це така роль!!! Всім ролям роль.



Для розуміння, у своїй практиці ЄСПЛ оцінює роль людини у суспільстві та вона може не відповідати посаді в будь-якій організації чи професії, яка зазначена у дипломі. Так одного із заявників, юриста, суд визначив як "вартового демократії" (public watchgod) саме через його громадську діяльність, спрямовану на захист стародавнього поселення.





Відповідно, висновок КЖЕ, про який я дізналася з пересланого мені скріна, я вважаю таким, що обмежує моє право на громадський контроль. Для розуміння, ось на фото Отар Довженко. Медіаспільнота його дуже добре знає. Але тут на фото, де він має такий плакат, ніхто не буде йому розповідати про журналістську етику. Ну, звісно, можна поговорити про етичність, але суспільство і я певна, медіаспільнота, вкаже напрям воєнного корабля таким "моралістам".



Це його громадська діяльність. Він це писав не тому, що він має редакційне завдання, якесь там посвідчення, а тому, що він – Громадянин.

Якби Шуфрич звернувся до Комісії журналістської етики, то комісії б довелося аналізувати не лише слова, а й визначити, яку роль в конкретній ситуації виконує Отар Довженко.

І що цікаво, що коли КЖЕ розглядала скаргу на 5 канал, який розмістив фразу нашого прикордонника про корабель, то члени комісії згадали Редакційні настанови Бі-Бі-Сі. Звісно, що у відповіді Горобцю нема й натяку на таке.

Так от, там йдеться про те, що немає єдиної думки, які слова є припустимими, коли і ким мовлені. Різні слова викликають різний ступінь образи в різних частинах світу. Бачте, який гнучкий підхід буває. Але не для всіх.



Тому на складне питання, ким я є, є дуже проста відповідь. Я є громадянкою України, яка будучи захисницею Біличанського лісу і депутаткою Коцюбинської селищної ради отримала саме на цій підставі доступ до блогосфери на сайті "Українська правда".

Чи прийнятна цензура?

Після того, як я довідалася про висновок КЖЕ, я ознайомилася з ним на сайті. Що мене обурило – це те, що одним з варіантів КЖЕ, яке регулює журналістський сектор, вбачає як прийнятний варіант обмежити доступ до блогу на сайті УП. Інший варіант – це додати в текст блогу лінк на рішення КЖЕ – це не варіант. Бо УП не може самовільно зайти в текст блогу, а до мене ніхто не звертався ж.



З боку КЖЕ, яке проголосило себе саморегулятором в журналістському секторі, це цензура. Про що я повідомила КЖЕ із посиланням на закон.

Мені ж навели ось таке визначення: "Цензурування матеріалів – це практика недопущення їх до випуску або ж вимога до внесення змін до них після публікації" (варіант КЖЕ).

Тобто обмежити доступ – не цензура?

Будь-яка дискусія приречена, якщо сторони не послуговуються однаковим дефініціями. Це мене вчили ще під час шкільних дебатів. Тому, маю констатувати, що я послуговуюся дефініціями, які є в законі, що поширюються на сектор, де КЖЕ взяло роль саморегулятора. Тим більше, що видалення матеріалів з сайтів – це те, що хвилює медіаспільноту, якщо про це пишуть спеціалізовані сайти.



Цензура для мене недопустима і неприйнятна як цінність. Це вирізка з журналу ПІК. Ми на першому курсі прорвалися в ложу преси ВРУ. Ми не мали посвідчень ЗМІ. Нам ніхто не платив. Це була наша громадська діяльність і плакати малювалися на шпалерах.



Хто голосував за таке рішення КЖЕ?

Звісно, що мене зацікавило, як голосували члени комісії КЖЕ. Не тому, що мене цікавить кожен окремо член комісії, низку з яких я знаю особисто не один рік. А щоб глибше розуміти якість політик. Якісних політик інформування і закріплених дефініцій я не побачила. А що ж з прозорістю у прийнятті рішень?

Я звернулася до Комісії, аби отримати результати поіменного голосування. поіменки немає. Є загальна цифра – 11. Протоколювання обговорення – це окремий жанр. Якби такі протоколи ми отримували з сесій рад, то ми б просто були б вкрай засмучені.



Скільки ми йшли до того, щоб зробити поіменне голосування у місцевих радах? Завжди важливо, щоб суспільство знало, хто і як голосує у ВРП... Поіменка, як і чіткі дефініції, – теж про стандарти і відповідальність.

Я не криюся від відповідальності за блоги. Під кожним є моє прізвище. Те, в що вірю готова доводити не лише суспільству, а й в суді. Мені дивно, що не можна надати поіменку. Але це як у дослідах з фізики: негативний результат – це теж результат.

Неприпустимі оцінки КЖЕ

Комісія могла б зважити на вищенаведені аргументи. Але цього не сталося. Право комісії, безумовно. Але після того, як в суді Горобець використав їхній висновок, їм довелося давати публічне роз'яснення, де йдеться про те, що не можна використовувати висновки КЖЕ в суді.

не визнавала і не визнаю, що блогосфера є тим полем, на яку КЖЕ може давати експертизу.

Але у заяві КЖЕ є те, на що не можна не відреагувати, коли мова йде про захист цінностей.

КЖЕ у своєму публічному зверненні вжило кілька формулювань, на які я маю відреагувати: "вирішення особистих конфліктів" та "Володимир Карплюк, який конфліктує з Іриною Федорів".



У мене нічого особистого ані з Карплюком, ані з Горобцем немає. Ми з ними ні куми, ні друзі, ні коханці. Це два політики, які мали представляти мої інтереси і діяти як мої інструменти, а натомість роблять реальні кроки, щоб недоброчесні забудовники отримали доступ до природно-заповідного фонду – нацпарку, який я захищаю від вирубки.

Тобто особистого у цьому питанні немає. Є питання НАЦІОНАЛЬНОГО значення, бо ліс отримав статус НАЦІОНАЛЬНОГО парку. І його я захищаю. Я не захищаю свою грядку. Я захищаю майно нашого народу. Відповідно формулювання "особисті конфлікти" я вважаю таким, що знецінює в очах суспільства 15 років роботи в інтересах громадян України. Більше того, у цій заяві КЖЕ немає ЖОДНОЇ згадки про Біличанський ліс.

Ще один пасаж про те, що нібито хтось "використовує репутацію медіа"... аби "надати ваги своїм оцінкам та як мегафон"...



Взагалі блогосфера не має підпадати під те, що оцінює КЖЕ. Це цілком логічно, бо тут люди пишуть як громадяни, вони не створюють журналістські тексти.



Що цікаво, що у роз'яненні студентці інституту журналістики КЖЕ наголосило, що вживання емоційно забарвленої лексики цілком припустиме у публіцистичних жанрах, зокрема авторській колонці. Тут треба зауважити, що авторські колонки на УП вичитуються редаткорами ЗМІ, а блоги – ні. Бо блогосфера це ще вільніший жанр, ніж авторська колонка і писати тут може кожен і це не інформаційний жанр.



Блогери мають свою аудиторію, на яку вони працюють роками. Я входжу в пул популярних блогерів УП. І ці блогери вони так само долучаються до розвитку бренду. При цьому не отримують за це кошти.



Більше того, репутацію медіа створюють і автори цього медіа. Для УП я створюю контент не лише як блогер, а й як автор низки статей. І за них я також не отримувала кошти. За рейтингом Youcontrol за 12 років я входжу в топ-3 авторів-розслідувачів.



Тому народний депутат, мер, блог – все це буде моїм інструментом як громадянина України. А коли я створюватиму журналістський текст – я готова відповідати перед суспільством, і перед професійною спільнотою і як журналіст.

А тим часом жодна громадська організація, суд чи ще якась установа не може вплинути на мою громадську діяльність чи спробувати обмежити її. Якщо в когось є бажання впрягтися в питання національного значення і захищати ліс наступні 15 років – я навіть не думаю заважати чи казати про те, що у когось раптом виникне "особистий конфлікт" із забудовниками.

Я обіцяю допомагати. Тільки от хто захоче створити безкоштовно сотні текстів? Відвідати сотні заходів? Черги, на жаль, не бачу. А цим і відрізняється громадська активність від журналістської.