Особливості та тенденції розвитку політичної культури в українському суспільстві
Для того, щоб краще розуміти специфіку нинішньої бурхливої та неоднозначної політичної ситуації в Україні варто проаналізувати особливості політичної культури сучасного української суспільства та останні тенденції її трансформації. Ось мій суб'єктивний погляд на цю проблему.
Домінуюча і визначальна риса нашої політичної культури – недовіра до влади та державних інституцій. Це проявилося з перших років незалежності української держави і було при всіх президентах та урядах. На превеликий жаль це також стосується і ставлення до Закону. Значний правовий нігілізм притаманний і нашим політикам і пересічним громадянам. Звідки ця недовіра? На мій погляд це пов'язано з двома чинниками. Причина перша – українська нація формувалася за відсутності власної держави, у складі інших держав. І це заклало у підвалини нашої масової політичної свідомості ставлення до держави та її інституцій як до чужої та ворожої сили. Причина друга – під час формування власної держави не відбулося її "привласнення" громадянами, суспільством. Нову державу, її власність і ресурси привласнили найбільш активні верстви політико-адміністративної та економічної верхівки суспільства. Саме тому відновлена українська держава так і не стала повною мірою своєю для переважної більшості пересічних українських громадян.
Але критичне ставлення до зовнішніх владних інституцій сформувало і таку рису політичної культури як відторгнення авторитарних форм влади, що є притаманним для більшості наших співгромадян. І це нас принципово відрізняє від росіян, схильних до "самодержавної" форми правління, навіть якщо в ролі "царя" виступає президент, якого обирають на прямих виборах. За даними дослідження Центру Разумкова у вересні 2017 р. 56,3% українців вважають демократію найбільш бажаним типом устрою для своєї країни. Негативне ставлення більшості громадян України до авторитаризму підтверджується і політичною практикою, зокрема двома революціями (у 2004 р. та 2013-2014 рр.).
Ще одна риса нашої політичної культури, яка склалася історично, – це напіванархічність політичної поведінки, політичних процесів взагалі, низький рівень політичної дисципліни та політичної організації, схильність до "отаманщини". Під час великих і масових політичних підйомів (великих Майданів) рівень соціальної солідарності та політичної організованості зростає, але звичайний політичний процес в Україні відрізняється тією самою напіванархічністю.
Також для масової політичної свідомості в Україні є властивою амбівалентність політичних цінностей та політичних установок, їх еклектична суміш. Абсолютна більшість українців не довіряють політичним партіям, але при цьому на виборах вони голосують за конкретні політичні партії. При всій загальній недовірі до партій чимало українців, хоча зараз значно менше ніж раніше, мають відносно стійкі партійні уподобання. Наші співгромадяни не довіряють Верховній Раді, яку ж самі і обирають. Причому починають не довіряти майже відразу після виборів. До драматичних подій 2014 р. чимало українців поєднували підтримку європейської інтеграції України зі схильністю до союзу з Росією. І таких прикладів амбівалентності достатньо багато.
Характерною рисою масової політичної свідомості українців є персоніфіковане сприйняття політики. На парламентських виборах більшість українців голосують не стільки за ідеології чи партійні програми, скільки за конкретного політичного лідера, відповідно і за партію, яку він очолює. Виключенням з цього правила була лише підтримка націоналістів та комуністів, де особистість лідера не була головним чинником прихильності. Персоніфіковане сприйняття політики у виборців породжує персоніфіковані політичні проекти та вождізм політичних лідерів.
В політичній поведінці українців домінує емоційне ставлення, а не раціональний вибір. Настрої панують над інтересами. І це призводить до цікавого феномену, який я називаю "емоційними гойдалками" української політики. Завищені (часто невиправдані) очікування, які виникають внаслідок перемоги на президентських виборах конкретних політиків, або після великих Майданів, достатньо швидко змінюються розчаруванням. Це в свою чергу приводить до постійних політичних коливань та підвищеної політичної волатильності. Більш докладно про це дивись мою статтю на "Українській правді" (http://www.pravda.com.ua/articles/2017/04/21/7141779/).
Але коли ми говоримо про особливості політичної культури, масової політичної свідомості українців, треба розуміти, що це є дуже неоднорідні та суперечливі феномени. В політичних установках, особливостях масової політичної свідомості представників окремих соціальних груп або регіонів, різних поколінь ми можемо побачити не просто помітні відмінності, а часто-густо – суттєві розриви. Наприклад, найбільш активна електоральна група у нас – пенсіонери, а молодь, навпаки, дуже аполітична. Хоча наша ж політична практика свідчить, що коли молодь дорослішає, рівень її політичних проявів, зокрема участь у виборах, все ж таки зростає. І в усіх останніх українських революціях молодь грала помітну роль. Хай невеликий, але помітний прошарок населення демонструє активну громадянську політичну культуру. Проте кількісно домінують установки соціального і політичного патерналізму (політична культура "підданих"), що породжують у політиків моду на популізм. У нас слабко проявлена культура політичної участі, і, навпаки, набагато більш поширена практика вуличних протестів. Однак, хоча на майданах може перемагати революційна меншість, на виборах домінує консервативна більшість. І в постреволюційний період це призводить до значних політичних дисонансів.
Це загальні і достатньо усталені риси політичної культури українців. Але останні роки ми бачимо суттєві і дуже неоднозначні зміни в політичних установках та настроях наших співгромадян.
Перш за все це величезне розчарування і надзвичайне зростання недовіри до всіх політичних лідерів, як до представників влади, так і до опозиціонерів. Саме це обмежує рівень масової підтримки протестних акцій опозиції і не призводить до успіху різні спроби підняти так званий "третій Майдан" (останню таку спробу зробив М.Саакашвілі). За даними різних соціологічних опитувань зараз жоден з українських політичних лідерів не має позитивного балансу між довірою і недовірою (тобто більшість респондентів не довіряє всім політичним лідерам). Жоден з відомих політиків не має рівня повної і відносної довіри вище 30%. Розчарування у нас бували і раніше (я вже згадував про емоційні гойдалки політичних настроїв українців), але такого великого стрибка недовіри не було за всі роки незалежності України. Раніше, на тлі розчарування в одних лідерах відносно зростала надія на інших лідерів. Зараз цього не має. Якщо ця тенденція продовжиться, то може призвести до появи антисистемних політичних рухів, або до кардинальних зсувів у політичній системі. Але, можливо, цю проблему хоча б частково і тимчасово розв'яжуть президентські і парламентські вибори 2019 р.
Внаслідок розчарування і недовіри до політиків у більшості громадян виникає тенденція відчуження від політики. За даними вже загаданого опитування Центру Разумкова лише 5% громадян України дуже цікавляться політикою (якщо порівнювати з даними щорічних опитувань Інституту соціології України, то це найнижчий показник за всі роки незалежності), ще 32,7% – скоріше цікавляться, 43,1% – не дуже цікавляться, 17,2% – зовсім не цікавляться. Для порівняння, раніше умовний середній показник частки тих, дуже цікавиться політикою, складав близько 10% (за даними щорічних опитувань Інституту соціології України), в роки політичних сплесків (2005 р., 2014 р.) він збільшувався до 20% (і це був найвищий показник в Європі за даними порівняльних досліджень). Особливо сильні прояви відчуження від політики спостерігаються у молоді. За даними опитування компанії GFK у липні-серпні 2017 р. 65% молодих українців (у віці 14-29 років) взагалі не цікавляться або скоріше не цікавляться політикою. Соціологи прогнозують зниження активності виборців на президентських і парламентських виборах 2019 р. (у порівнянні з виборами 2014 р.).
Але найбільш складна проблема полягає в тому, що, на мій суб'єктивний погляд, у багатьох наших співгромадян останні роки спостерігаються ознаки соціально-політичного неврозу – хворобливі психологічні реакції (від агресивних проявів до повного відчуження від політики) на політичні ситуації, що травмують свідомість. Це є наслідком війни, революційних та постреволюційних потрясінь, різких емоційних коливань (від надзвичайних позитивних очікувань до потужних розчарувань).
Безумовно, це тривожний діагноз, але його не слід сприймати катастрофічно. Сучасне українське суспільство неодноразово демонструвало свою здатність гідно виходити з кризових ситуацій.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
