Війна – це час репарацій російських активів, чи нові можливості для владного рейдерства і перерозподілу національних ресурсів на користь "нового олігархату"?
Війна – це іспит для всіх українців на право існувати, на спроможність відстояти свою свободу і незалежність. І попри горе, смерті і руйнування, яке несе ця війна – це ще і шанс. Шанс зробити те що у мірній час здавалося робити неначасі, неможливо, небезпечно. Серед таких справ нарешті прийшов час стягнення активів країни агресора в українську власність. Але це не тільки внутрішня справа України. Щоб ці конфіскації були визнані легітимними і за межами України, міжнародна спільнота повинна ці дії сприймати, як законні і такі що відповідають міжнародним нормам.
Але щоразу у спробах розв'язати цю проблему швидкими і простими рішеннями наші можновладці демонструють власну некомпетентність і безпорадність, тим самим ставлячи під загрозу репутацію України на міжнародній арені. А часто нажаль використовують цю ситуацію для владного рейдерства і перерозподілу власності на користь власників, наближених до влади.
Спочатку були спроби стягнути російські активи через прості рішення РНБО – вилучити і привласнити. Проте, виявилося, що зробити це не так просто, як марилося – росіяни чинили опір, приховували статки, переписували майно та оскаржували арешти активів у "найчесніших" українських судах. Останній приклад – націоналізований за примітивним методом Одеський НПЗ, що належав Сергію Курченку. Процес націоналізації тривав 2,5 роки. Але такий підхід може бути оскаржений уже в Європейських судах, а рішення – не на користь України.
Влада також наштампувала купу законопроєктів сумнівної правової якості. Було багато питань і щодо повноважень та розпорядників конфіскованого майна, а тим паче – до їхньої прозорості та відкритості. Свого часу у корупційних скандалах загрузло Агентство з виявлення, розшуку та управління активами (АРМА) – основний орган влади, куди стікаються заарештовані російські кошти та майно.
Прості рішення призвели до того, що при стягненні у власність держави російських активів відбувалися порушення прав непідсанкційних осіб. Часто власниками компаній разом із підсанкційними росіянами виступали українські й іноземні інвестори – тож, разом із конфіскацією російської частки вилучалися і частки, що належали іншим власникам.
Пошуки влади простого розв'язання проблеми, яку вона сама ж і створила, нарешті призвели до законопроєкту N11195 "Про внесення змін до деяких законів України щодо механізму захисту права власності третіх осіб". Його у квітні зареєстрував голова фракції "Слуга народу" Давид Арахамія. За проєктом, держава матиме право націоналізувати компанії в Україні, якщо до одного з їхніх бенефіціарів застосовано санкції РНБО. Пропозиція здійснювати такі дії через ескроу-рахунок Фонду держмайна фактично є формою конфіскації, оскільки вона відбирає права власності акціонерів на невизначений термін.
Влада вирішила не розмінюватися на з'ясування таких важливих економіко-юридичних тонкощів, як кількість учасників акційного портфелю, розмір їхніх часток, наявність кінцевого бенефіціарного власника і, власне, чи є він підсанкційною особою. Влада пішла знайомою і второваною стежкою простих рішень: одразу конфісковувати усі 100% активів, а вже потім з'ясовувати і, якщо треба, віддавати відповідні частки іншим власникам.
Після прийняття цього закону у держави з'явиться право націоналізувати будь-яку компанію в Україні, якщо до одного з її акціонерів застосовано санкції РНБО. Наприклад, якщо підсанкційній особі належить 1% акцій української компанії, то держава має право націоналізувати всі 100% акцій із подальшим непрозорим механізмом оформлення прав власності решти акціонерів, яким належить 99% акцій. При цьому запропонований у проєкті механізм переведення акцій на ескроу-рахунок, відкритий Фондом держмайна, фактично є прихованою конфіскацією, оскільки означає втрату права власності всіма акціонерами на невизначений період часу.
У разі прийняття цього закону, Україна матиме серйозні проблеми на міжнародному рівні та нестиме величезні репутаційні втрати. Адже непідсанкційні акціонери (а це переважно іноземні інвестори) змушені будуть звертатися з позовами про позбавлення права власності вже не в українські "найчесніші" суди, а в до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) та Міжнародний інвестиційний арбітраж. Уявляєте, який матеріальних та репутаційних втрат понесе Україна у разі ухвалення цими судами рішень на користь власників? А рішення будуть саме на їхню користь, адже пропозиція української влади, серед іншого, прямо порушує права на мирне володіння майном, яке охороняється Європейською конвенцією з прав людини.
Не дивно, що законопроєкт викликав хвилю обурення з боку бізнесу, українського суспільства та наших міжнародних партнерів. Адже така "націоналізація" по-українськи має усі ознаки типового рейдерства. Оскільки документ викликав суттєвий резонанс у суспільстві, в Кабміні повідомили, що норми проєкту буде переписано. Зараз тривають обговорення на різних урядових рівнях. Але, на жать, вони все одно не містять адекватних правових пропозицій. Усвідомлення того, що не можна забрати все, що хочеться, – до наших можновладців так і не прийшло.
Ба більше, вже зараз зрозуміло, що на зміну епохи старої олігархії приходить епоха нового панівного класу, який так само збагачується за рахунок національних ресурсів та націоналізованих активів. Ця конструкція гарантовано веде до корупції, деградації підприємств і вимивання грошей з них, падіння конкурентоздатності та критичного зниження рівня менеджерської компетенції. Та найгірше те, що це не є чимось новим. Це не "винахід" нинішньої влади Це вже було ще до епохи олігархів. Тоді, на шляху до "світлого майбутнього", спочатку все приватне без розбору вилучалося, а потім довелося розграбоване державне продавати за дешево своїм, щоб хоч якось вигрібати з економічної прірви.
Західний цивілізований світ вимагає цивілізованих правових рішень – механізмів, які були б відповідними їхнім стандартам і не порушували права законних власників. Бажане рішення має забезпечувати індивідуальне стягнення майна, яке належить особам під санкціями, зберігаючи захист інтересів усіх інших акціонерів, які не підпадають під санкції.
Ба більше, вже зараз зрозуміло, що на зміну епохи старої олігархії приходить епоха нового панівного класу, який так само збагачується за рахунок національних ресурсів та націоналізованих активів. Ця конструкція гарантовано веде до корупції, деградації підприємств і вимивання грошей з них, падіння конкурентоздатності та критичного зниження рівня менеджерської компетенції.
Рішення, запропоновані законопроєктом N11195, закриють і так напівмертвий для нас ринок капіталу. Чергове перетворення України на закриту для інвестицій юрисдикцію – цілком очевидний наслідок. А ті, хто був ініціатором та провідником цього законодавства, цілком реалістично можуть самі потрапити у санкційний список Заходу. Бо не можна забирати все, що хочеться. Бо це приватна власність. Це права і свободи підприємницької діяльності. Це правова основа, на повазі до якої тримається цивілізований світ.
Мета з очевидно російськими активами має бути – побудувати правовий механізм, освячений цивілізованим світом, як такий, до якого не буде претензій у майбутньому. Міноритарні акції також можуть заарештовуватися в межах правового механізму в Україні, але при цьому страждати мають лише ворожі елементи, а не весь бізнес.
Рішення не має бути однією гребінкою для всіх. Воно має розв'язувати питання індивідуального стягнення майна, яке належить виключно підсанкційним особам. І не містити ризиків порушення прав інших законних власників, які не перебувають під санкціями – незалежно від їхньої частки у корпоративній структурі бізнесу. Саме таке рішення матиме підтримку і в Україні, і на Заході.
Наша держава має продемонструвати світові, що поважає підприємницькі права і свободи та гарантує їм правовий захист. В інакшому разі ми нічим не відрізнятимемося від нашого ворога – Росії – де нехтують приватною власністю та під виглядом націоналізації розкрадають приватне майно.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
