Щоденник євроатлантиста. Український ''привіт'' з Мюнхена
Так склалось, що останні кілька днів мені довелось провести у Мюнхені, на традиційній тамтешній конференції з безпеки. Відтак – спостерігати за святом українського волевиявлення не те що за кордоном, а в оточенні багатьох відомих світових політиків та експертів. Окремо від конференції автору цих рядків пощастило зустрітись (завдяки німецькому Фонду Кьорбера) з генералом Джеймсом Джонсом (радником президента Обами з національної безпеки), сенаторами МакКейном та Ліберманом, міністром оборони Німеччини (і заодно найпопулярнішим зараз на німецьких просторах політиком) Карлом-Теодором цу Гутенбергом, міністром закордонних справ Швеції Карлом Більдтом та головнокомандувачем силами НАТО в Європі адміралом Джеймсом Ставрідісом. А на вечері, яку організовував у суботу ввечері президент землі Баварія, ще й персонально переговорити за келихом гарного шампанського з генсеком НАТО Андерсом Фог Расмуссеном та Хав'єром Соланою.
Поки вся світова політична тусовка у черговий раз занурювалась в Афганістан, Іран й насторожено спостерігала за дебютом китайського представника на поважному мюнхенському збіговиську, я, в свою чергу, намагалась зрозуміти, що думають політики подібного масштабу та інші учасники (і чи думають взагалі) про вибори в Україні. Що ж стосується нових світових безпекових трендів, і яким чином в них може вписатись Україна, то про це я збираюсь детально написати в найближчому номері "Дзеркала тижня".
Отже, українські вибори. Україна на Мюнхенській конференції з вуст поважних іноземних спікерів згадувалась приблизно двічі. Один раз її коротко у своєму виступі згадав генерал Джонс – висловлюючи надію на вільний вибір українського народу під час недільного голосування. Другий раз – новий євросоюзівський "міністр закордонних справ" леді Ештон (у тому ж контексті). Можливо, на цьому українська "присутність" у програмі і вичерпалася б, якби не нагода виступити на конференції, котра незадовго до її початку з'явилась у Петра Порошенка. Цією нагодою український міністр має завдячувати польському колезі Радославу Сікорському, котрий ледве не до останнього значився у програмі, проте не зміг приїхати, бо напередодні начебто вивихнув ногу під час катання на лижах в Давосі. Особливої інтриги не було, оскільки Петро Олексійовичу дали змогу донести свій спіч не на панелі з Сергієм Лавровим (як очікували деякі учасники конференції напередодні, стереотипно передбачаючи чергову словесну сутичку між братськими слов'янськими народами). Українського міністра модератор панельної дискусії (він же – головуючий конференції, посол Вольфганг Ішінгер) презентував Порошенка як людину, котра за свій успішний кондитерський бізнес отримала в Україні прізвисько "шоколадного короля". Петро Порошенко, на диво багатьх, подякув послу за таку чудову презентацію його особи. Швидше за все не тому, що вона йому дійсно сподобалась, а тому, що Ішінгер говорив німецькою, а Порошенко в цей час був без навушників і, мабуть, просто не зрозумів цієї "чудової" презентації.
Так чи інакше, Петро Олексійович провів справжній сеанс релаксації для західної публіки. Він заспокоїв закордонних колег тим, що, по-перше, ніякого антагонізму між Росією та Заходом після виборів в Україні не буде, а натомість спостерігатимуться абсолютно прагматичні українсько-російські відносини. По-друге, що європейська та євроатлантична інтеграція встигли добре закріпитись в українському законодавстві, натякаючи, очевидно, на те, що ревізію зовнішнього курсу навіть Януковичу буде зробити досить складно.
У присутності поважної аудиторії Порошенко також відповів на два питання, які раніше йому начебто поставив у Брюсселі міністр закордонних справ головуючої в ЄС Іспанії (теж був учасником дискусії). Перше: чи буде нова українсько-російська газова війна. Друге: чи президентські вибори відбудуться чесно. Відповіді, як не складно, були правильними: негативна в першому випадку, й позитивна у другому.
Я недаремно згадала ці два питання: вони досить чітко відображають те, що на даний момент найбільше цікавить західну аудиторію в контексті України. Більшість моїх співрозмовників у Мюнхені вже навіть не запитували типового "хто переможе". Питання в основному стосувались того, скільки часу може пройти від обрання президента до його інаугурації.
Проте, це зовсім не означає, що їм байдуже прізвище нового президента. Вони, як мені здалось, ще не змирились з думкою, що таким президентом може бути Янукович, і відповідно – не знали як реагувати на фразу про те, що саме у нього більше шансів перемогти. Складалось враження, що на Заході не дуже зручно себе почувають, коли мова заходить про можливу перемогу лідера регіоналів. Наче і вони в чомусь завинили, допустивши такий розвиток подій... А всі репліки про те, що, можливо, не так все й страшно, бо насправді і Тимошенко виявилась не дуже договороспроможним партнером для Євросоюзу (про це казали, зокрема, представники "Старої Європи", апелюючи до низки даних та невиконаних нею обіцянок), а Янукович порівняно з 2004 роком змінився – швидше нагадують спробу скорчити гарну міну при поганій грі. Тут потрібно визнати, що для багатьох з них Янукович-президент був би значно комфортнішим партнером, ніж президент Тимошенко: дружба з Україною без жодних зобов'язань, як відомо, давнє бажання деяких ключових полісімейкерів з ЄС.
І незважачюи на все це – нотки симпатії до Тимошенко, що відчувались в діалозі з більшістю з них. Хтось, як один відомий американський сенатор, скажімо, розповів, що захопив на Мюнхенську конференцію безпеки помаранчевий шарф, котрий йому подарували в Києві відразу після Помаранчевої революції і тепер одягне його в день українських виборів. Інший розповідав, наскільки був розчарований, коли прочитав у газеті про підпис Ющенка під підправленим Законом про вибори. Ще один відомий вже європейський політик зізнався, що для нього було показовим, як виступаючи за допомогою телемосту в Давосі, Тимошенко сама, не чекаючи відповідного питання, говорила про незмінність європейського курсу України, в той час як Янукович не обмовився про це ні словом. Натомість, відповідаючи на питання із залу, згадав про митний союз з Росією, Білоруссю та Казахстаном. "Завжди треба робити вибір", – повторив стару, як світ, але в черговий раз актуальну для України фразу не останній представник так званої "Старої Європи". Хоча й попутно згадав, що якось зустрічався з представниками великого бізнесу, пов'язаного з Партією регіонів, і ті прямо йому говорили, що хочуть вести українську економіку на Захід. До речі, думка, що Янукович не зможе здатись Росії, бо бізнес партії тягнутиме його в бік Євросоюзу – один з наразі домінуючих стереотипів серед західних еліт.
Тут, на мій погляд, важливо зауважити, що Митний союз з трьома пострадянськими країнами та сумнозвісний ЄЕП – це якраз та "червона лінія", перехід за яку з боку України абсолютно не готові сприйняти в західному світі. Так, Україна може не йти в НАТО (навіть один з найбільших американських прихильників членства Києва в Альянсі, вищезгаданий мною сенатор зауважив: "Я б хотів би бачити Україну в НАТО, але сумніваюсь, що після президентських виборів це питання стоятиме на порядку денному", а генсек Расмуссен на ремарку вашої покірної слуги про необхідність підтримки України з боку НАТО за будь-яких політичних розкладів, трохи змовницьки, понижуючи голос констатував: "Ви ж знаєте мою позицію"). Так, Україна може замінити євроінтеграцію на європеїзацію (тобто не прагнути вступити до ЄС, а лише намагатись стати подібною на європейські країни). Але вступати в економічні об'єднання з політичним підтекстом, ініційовані Росією – це вже, судячи з їхніх оцінок, явний перебір... Загалом, більшість моїх західних співрозмовників у результаті сходились на думці, що найкращою моделлю для України після виборів було б зосередитись на активній ЕКОНОМІЧНІЙ співпраці з Євросоюзом. Мовляв, вистачить гратись у політику...
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
