25 листопада 2010, 17:54

Щоденник євроатлантиста. Пострезолюційне. Євросоюз як головний арбітр між українською владою та опозицією

Епопея з резолюцією Європарламенту щодо України, на щастя, позаду. Не збираюсь зараз детально аналізувати цей, на мій погляд, абсолютно об'єктивний документ, повний текст якого українською я сьогодні вже розмістила в своєму блозі. Наразі дозволю зробити собі лише кілька коментарів.



По-перше, варто привітати своїх друзів з Європарламенту, яким вдалось чудово вирішити одне непросте завдання. З одного боку, чітко, детально і дуже зрозуміло вказати українській владі на деякі тривожні тенденції, що не мають нічого спільного з демократичним процесом в країні, яка розраховує в майбутньому на членство в ЄС. З іншого – зробити все можливе, аби ці тенденції жодним чином не відобразились на євроінтеграційних амбіціях України.

Про що йдеться? А про те, що представникам одних країн-членів ЄС (уособлених німецькими парламентарями) було б зовсім непогано визнати в резолюції, що демократія в Україні померла, аби потім використовувати цей аргумент на свою користь в подальшому українсько-євросоюзівському діалозі (у тому числі на етапі фінальної підготовки Угоди про асоціацію). Мовляв, як може недемократична країна навіть заїкатись про якусь перспективу членства? Представникам інших країн-членів (уособлених поляками) було вигідніше дотримуватись позиції, що інколи краще заплющити очі на деякі неоднозначні моменти в Україні, пов'язані з її демократичним розвитком, якщо вони можуть зашкодити інтеграції Києва в Європейський Союз. Результат: Європарламент і на антидемократичні тренди вказав, і право на повне членство України в ЄС підтвердив згідно зі статею 49 Договору про Європейський Союз.

По-друге, відомо, що війна за резолюцію тривала на двох фронтах. Крім першого фронту – між представниками різних країн-членів ЄС, був відкритий ще й євросоюзівський фронт між українською владою та опозицією. Пристрасті в Європарламенті з приводу цього документу були суттєво підігріті саме з допомогою бійців другого "фронту". Як влучно висловився на Київському безпековому форумі, організованому нещодавно фондом "Open Ukraine", керівник служби зовнішніх зв'язків Секретаріату ОБСЄ Олександр Павлюк, "українська "м'яка сила" розколола Європарламент".

Ваша покірна слуга є великим прихильником американської політичної приказки про те, що "внутрішня політика закінчується там, де починається вода" (в українській ситуації вона могла б звучати так: "внутрішня політика закінчується там, де закінчується державний кордон"). Відповідно, дуже критично ставлюсь до всіх політиків (незалежно від кольору партійних прапорів), котрі використовують Брюссель, Москву чи Вашингтон для того, аби плакатись на своїх політичних опонентів і намагаються з допомогою світових столиць поставити їх на місце. Однак, в ситуації з Європарламентом обидві українські сторони – і влада, уособлена Партією регіонів, і опозиція у вигляді БЮТ продемонстрували, що при великому бажанні можуть вплинути навіть на текст резолюції Європарламенту. Висновок: якщо українська влада та опозиція об'єднали б свої зусилля на євроінтеграційному фронті, могли б час від часу коригувати на користь України не лише резолюції Європарламенту, а й позиції Єврокомісії чи деяких ключових країн-членів ЄС. Отож, дуже хотілось би, щоб влада і опозиція дослухались до порад тих колег з Євросоюзу, які наполегливо радять воювати в Україні, а в столиці ЄС виходити з відчеканеною спільною позицією.

По-третє, явне перебільшення цієї резолюції в Україні свідчить про те, що саме Євросоюз розглядається в Україні як своєрідний арбітр між українською владою та опозицією. Складно собі уявити, щоб такі війни з українського боку відбувались навколо, скажімо, заяви Держдуми щодо України.

Чи означає це, що українська влада є вкрай вразливою на критику з боку ЄС? Так. Чи означає це, що вона прийме до уваги побажання, висловлені в резолюції? Необов'язково. І необов'язково, між іншим, тому, що Януковичу і Ко нічого не заважає оцінити резолюцію Європарламенту не як результат об'єктивного аналізу, проведеного європарламентарями в Україні, а як результат роботи українських опозиційних політиків у Брюсселі. Хоча мені б персонально цього дуже не хотілось би...

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.

Чим вам, на Заході, допомогти?

У нас в Центрі "Нова Європа" є одне неписане правило: адвокаційні візити за кордон не повинні тривати більше тижня плюс дорога. Інакше – починаєш потрохи втрачати звʼязок з українською реальністю...

Яким має бути запрошення України до НАТО?

Після того, як намір України отримати запрошення до НАТО – причому "не після перемоги", а як тільки, так відразу – підтвердив вже Президент України, можу і собі дозволити поділитись деякими ідеями щодо того, якими можуть бути формати запрошення до Альянсу...

Чому я проти звільнення глави МЗС Кулеби

Оскільки весь день сьогодні мене про це запитують експерти та журналісти з різних країн світу, відповідаю чесно і відкрито. Я не підтримую звільнення міністра закордонних справ Дмитра Кулеби...

Про переговори "з позиції сили України". Чи все ж "з позиції слабкості"?

"Ми надамо вас все необхідне для того, щоб ви могли вийти на майбутні переговори з позиції сили", – говорили нам в один голос західні, передусім американські співрозмовники...

Курс на коаліцію рішучих. Кейс Японії

Деякі висновки за результатами нашого останнього адвокаційного візиту до Японії у рамках партнерства Центру "Нова Європа" та Міжнародного центру української перемоги (ICUV) напередодні низки важливих міжнародних заходів, в яких ця країна відіграє далеко не останню роль – саміт G7 в Італії, Берлінська конференція з відбудови, Саміт миру у Швейцарії...

Про візит, який справді важливий і гру на гітарі

Після перебування у Києві Держсекретаря Блінкена напрошується лише один висновок: у США досі не зрозуміли, що візити до Києва високопоставлених представників Адміністрації в умовах геноцидної війни вже не є самодостатньою цінністю, якими вони були у мирні та не завжди безхмарні у відносинах із США часи...