8 листопада 2011, 13:45

Щоденник євроатлантиста. Подвійний 3D формат

Вчора провели Перший форум "Україна-Росія-НАТО". Чи не вперше в житті мені вдалось зустріти стількох різних російських експертів одночасно зі стількох регіонів Росії – Москви, Пітера, Волгограда, Краснодара, Калінінграда, П'ятигорська etc. Не можу назвати всіх їх російськими "євроатлантистами". Це просто люди, які позбавлені стереотипів, позитивно ставляться до співпраці між Росією та НАТО, і не сприймають, на відміну від деяких їхніх співвітчизників, кожен візит у штаб-квартиру Альянсу як "вербовку". І тим більше не складають вірші на кшталт тим, який вчора процитував модератор однієї з панельних дискусій на форумі, телеведучий Євгеній Кісєльов: "Слышу распускается в тишине ночной цветок, чую расширяется НАТО на Восток".

Деякі з учасників організованого Інститутом світової політики форуму, навіть допускають членство Росії в НАТО, хоча більшість притримуються думки: інституційно інтегрувати Росію в НАТО неможливо, а практично – можна ще й як. Їх від українських "євроатлантистів" відрізняє лише одне – несприйняття членства України в НАТО. Але оскільки питання членства України в НАТО наразі не на порядку денному, то й дискусія вийшла без бухарестського синдрому – коли емоції засліплюють будь-яку логіку.

Загалом, якщо підсумувати вчорашню дискусію, то українсько-російське непорозуміння навколо НАТО, експерти схильні списувати на високий рівень стратегічної невизначеності двох країн і їхню несформовану ідентичність. Невизначеність, як правильно зауважив Андрій Рябов з Московського Центру Карнегі, – ідеальне середовище для розмноження стереотипів.

Для мене особисто цей форум був цікавий не лише тому, що власними зусиллями хотілось створити гарний комунікаційний майданчик. Причому, не одноразовий, а постійного використання. Звідси, власне, й назва форуму – Перший. Він був показовий і тому, що багато речей, які зараз відбуваються у форматі іншого тріо – Україна-Росія-Євросоюз, викликають відверте дежавю з найгострішими часами в трикутнику Україна-Росія-НАТО. І хоча вчора на форумі про це багато не йшлось, тінь Євросоюзу все ж так чи інакше проступала. Дмітрій Данілов з Російської академії наук відверто заявив: "Україна буде ближче до НАТО, коли створить Зону вільної торгівлі з Євросоюзом".

Він, як і інші російські експерти, підтверджували: Євразійський Союз стовідсотково стане улюбленим проектом президента Владіміра Путіна, а створювати його з киргизами та таджиками Путіну невигідно навіть з іміджевих міркувань (не кажучи вже про геополітику чи будь-які економічні прорахунки). Інша справа – Україна, велика європейська держава. Євразійський Союз – така ж російська альтернатива Євросоюзу, як ОДКБ – російською альтернативою НАТО. Але є одна суттєва відмінність – ОДКБ ніколи не було настільки улюбленою іграшкою Путіна, як Митний Союз чи зараз стає Євразійський Союз. Росію влаштовувала просто відмова України від членства в НАТО, без обов'язкового приєднання до ОДКБ, у той час, як зараз Росії потрібне не просто блокування відносин України з Євросоюзом на стадії підписання Угоди про асоціацію, а ще й інтеграція України в Євразійський Союз. Відчуваєте різницю?

У свій час в "Щоденнику євроатлантиста" я писала про важливість для Януковича мати альтернативний російському вибір на Заході. Сьогодні хочеться виступити адвокатом іншої думки: інколи краще бути країною без альтернативи на Сході. Як, наприклад, країни Західних Балкан, яким непотрібно постійно відбиватись від російських інтеграційних пропозицій, які, якщо розібратись, навіть складно назвати справжніми альтернативами НАТО чи ЄС.

Україну та Росію і діалозі як з НАТО, так і ЄС об'єднує інше: для обох країн внутрішні загрози є значно серйознішими, аніж зовнішні. Хоча інколи ці внутрішні загрози відіграють досить парадоксальну роль. Так, наприклад, високий рівень корумпованості еліт, за точним висловлюванням директора російського Центру європейської безпеки Тетяни Пархаліної, одночасно і шкодить інтеграції Києва та Москви в європейські та євроатлантичні структури (кому з цих корумпованих еліт потрібно, щоб якесь НАТО чи ЄС поставили під загрозу всі їх мутні схеми?), так і є останньою страховкою від тоталітаризму, оскільки в країнах-членах НАТО і ЄС російські та українські еліти зберігають найцінніше: свої банківські рахунки, свої маєтки і своїх дітей. Виняток – хіба Швейцарія, але і вона в Шенгені віднедавна.

Певне дежавю зі старими-добрими часами інтеграції України в НАТО викликають і сьогоднішні домагання України вибити у Євросоюзу так звану перспективу членства. Лідери країн ЄС, які опонують найбільше подібній "нахабності" української влади (мовляв, після політичної розсадки опозиції по тюрмах вони ще відважуються щось говорити про європейську перспективу), дуже добре пам'ятають Бухарестський саміт, на якому САМЕ ВОНИ протистояли зусиллям України отримати План дій щодо членства в НАТО. Натомість, вони погодились у Бухаресті надати Україні чітку перспективу членства в НАТО. І що? Сьогодні в Києві роблять вигляд, що не дуже така перспектива була й потрібна, бо насправді ми хотіли ПДЧ, а тепер ми взагалі "позаблокові". Сьогодні Євросоюз пропонує Україні якраз "ПДЧ", бо за своїм змістом Угода про асоціацію є саме таким планом по інтеграції в ЄС, як у свій час були ПДЧ з точки зору інтеграції до НАТО. Але ж ні – тепер Україні вже потрібне не ПДЧ, а "бухарестська декларація" з перспективою членства! Але де гарантія, що з "бухарестською декларацією" Євросоюзу не вийде чогось подібного, як з "бухарестською декларацією" НАТО? Що за кілька років українська влада не накреативить ще який-небудь статус, котрий не передбачатиме членства Києва вже й у Євросоюзі?

І останнє. Скориставшись власноруч організованим форумом Україна-Росія-НАТО, який з легкої руки ІСП присутні експерти швидко назвали 3D форматом, я поцікавилась у деяких російських експертів, з якою іншою міжнародною подією за рівнем геополітичного удару для Росії можна порівняти підписання Угоди про Асоціацію і створення Зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. Із запропонованих мною варіантів найбільше був сприйнятий один – з першою хвилею розширення НАТО на Схід... Настільки все серйозно, якщо ще хтось цього не усвідомив.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.

Чим вам, на Заході, допомогти?

У нас в Центрі "Нова Європа" є одне неписане правило: адвокаційні візити за кордон не повинні тривати більше тижня плюс дорога. Інакше – починаєш потрохи втрачати звʼязок з українською реальністю...

Яким має бути запрошення України до НАТО?

Після того, як намір України отримати запрошення до НАТО – причому "не після перемоги", а як тільки, так відразу – підтвердив вже Президент України, можу і собі дозволити поділитись деякими ідеями щодо того, якими можуть бути формати запрошення до Альянсу...

Чому я проти звільнення глави МЗС Кулеби

Оскільки весь день сьогодні мене про це запитують експерти та журналісти з різних країн світу, відповідаю чесно і відкрито. Я не підтримую звільнення міністра закордонних справ Дмитра Кулеби...

Про переговори "з позиції сили України". Чи все ж "з позиції слабкості"?

"Ми надамо вас все необхідне для того, щоб ви могли вийти на майбутні переговори з позиції сили", – говорили нам в один голос західні, передусім американські співрозмовники...

Курс на коаліцію рішучих. Кейс Японії

Деякі висновки за результатами нашого останнього адвокаційного візиту до Японії у рамках партнерства Центру "Нова Європа" та Міжнародного центру української перемоги (ICUV) напередодні низки важливих міжнародних заходів, в яких ця країна відіграє далеко не останню роль – саміт G7 в Італії, Берлінська конференція з відбудови, Саміт миру у Швейцарії...

Про візит, який справді важливий і гру на гітарі

Після перебування у Києві Держсекретаря Блінкена напрошується лише один висновок: у США досі не зрозуміли, що візити до Києва високопоставлених представників Адміністрації в умовах геноцидної війни вже не є самодостатньою цінністю, якими вони були у мирні та не завжди безхмарні у відносинах із США часи...