Щоденник євроатлантиста. Постсовкова патологія
Поки Захід не може визначитись, що далі робити з післявиборчою Україною, він вирішив попередити створення України в Грузії. На зміну ейфорії з приводу демократичних виборів почались перші заяви з приводу стурбованості про переслідування політичних опонентів. Йдеться про фактичне полювання на відьом, яке організував новий прем'єр Іванішвілі та його адвокат і по сумісництву – новий генпрокурор Грузіїї, менш, ніж за місяць, після формування нового уряду. Так, днями був арештований колишній міністр оборони Бачо Ахалая і ще кілька колишніх посадовців. Генсек НАТО Рассмусен вже, наприклад, заявив, що дуже занепокоєний арештами політичних опонентів нинішньої влади Грузії. З Євросоюзу теж дали зрозуміти, що такі речі їх дуже непокоять. Високопоставлений представник Держдепу США, з якою доводилось мені спілкуватись на вихідних, здивував тим, що більше часу в нашій розмові присвятив Грузії, а не Україні.
Чому Захід так швидко вирішив реагувати? А тому, що занадто довго мовчав у ситуації з Україною. Говорив по душам з Віктором Федоровичем, потягував дорогий коньяк біля каміну в Лівадійському палаці, акуратно натякав про європейські цінності. А коли заговорив на повний голос – частина уряду Тимошенко вже спостерігали за формуванням нового виміру української зовнішньої політики під кодовою назвою "тюремна дипломатія".
На мої постійні питання європейцям і американцям у справі Тимошенко, співрозмовники з Євросоюзу і США неодноразово казали: у справі Юлі ми не можемо піти на компроміс, бо якщо ми закриємо очі у випадку України, почнуть саджати екс-прем'єрів в інших пострадянських країнах. Вони були праві: пострадянські країни дуже швидко переймають одна в одної шкідливі звички, а от передача історій успіху дається не просто. Скільки делегацій політиків з різних країн не їздили до Грузії переймати досвід антикорупційних реформ, ні в кого, крім грузинів, поки що це не вийшло (навіть у неформального лідера "Східного партнерства" Молдови). А от такі речі, як організація "каруселей" на виборах, передаються по постсовку на раз-два-три
Не буду зараз гратись в догадки, чи Янукович надихнув Іванішвілі, чи хтось інший, але факт залишається фактом: у Грузії, як і в Україні та інших країнах колишнього СРСР, бачимо цілий пострадянський букет хвороб. Незважаючи на ліберальні реформи, незважаючи на те, що останні роки при владі знаходились люди з західною освітою, які Радянський Союз пам'ятають переважно на рівні піонерського галстука, бо коли мали вступати в комсомол – то комсомолу вже не було.
Цей букет пострадянських хвороб у випадку арештів політичних опонентів включає відразу кілька атрибутів пострадянськості. Тут і вироблена в пострадянських країнах звичка попереджувати чи викорінювати політичну конкуренцію з допомогою підручних засобів – кишенькових правоохоронних органів (класика жанру – Янукович і Юля), тут і пострадянська підміна інституцій персональними зв'язками (персоналізація замість інституціоналізації), тут і типова пострадянська потреба створення, а потім привселюдне знищення ворогів, які заважають жити (опонентів не існує – є бізнес-партнери, або вороги), тут і пострадянське розуміння влади як бізнес-проекту (поки ти при посаді – заробляєш гроші або, в крайньому випадку, охороняєш статки, коли втрачаєш – йдеш, у їхньому розумінні, на сухий пайок), тут і пострадянська абсолютизація ієрархії (якщо ти начальник, то цар і Бог, якщо звільнений, то можеш бути супер-професіоналом, але ти вже ніхто і звати тебе "маргінес")...
Але проблема не тільки в політиках, але й в пострадянських звичках великої частини суспільства. Тут, наприклад, замішані і ще радянські очікування частини населення у необхідність всеохопного контролю (влада арештовує – значить може навести в країні порядок), тут і віра пострадянських людей у необхідність суворих покарань навіть за не дуже суворі злочини ("воровка должна сидеть в тюрьме"). Проблема тільки у тому, що в пострадянській реальності, на відміну навіть від радянської, системи контролю і покарання неефективні, бурлескні і відверто корупційні, що лише девальвує пострадянську державу.
Зрештою, виникає питання: можливо, пострадянськість це зовсім не транзитний період між радянськістю і європейськістю? Можливо, ми приречені жити в такому стані завжди? Тим більше, що реставрація совка повним ходом відбувається і серед молодих поколінь. Просто диво: у двадцять років українці відкриті, толерантні, привітні і начебто нічим не відрізняються від своїх європейських друзів, у 30, максимум 40 – чомусь перетворюються на типових пострадянських людей. Або, інша крайність, мають великі проблеми, щоб стати успішним у цьому суспільстві і почуватись у ньому психологічно комфортно.
Пострадянськість – це патологічний статус-кво, який вимагає подолання. Поки не збавить обертів подібна мутація у політиці і – що навіть важливіше – у суспільстві, нема сенсу говорити про євроінтеграцію, демократизацію, чесні вибори і всі інші позбавлені особливого сенсу в наших реаліях поняття. Тим більше, що за пострадянськості зміст слів як таких не просто девальвувався, а в багатьох випадках просто вимився. Жодні революції – ні трояндові, ні помаранчеві – не допоможуть, поки не відбудеться революція світогляду.
P.S.Про основні атрибути пострадянськості в Україні, Грузії та Молдові, а також деякі рекомендації, як їх позбутись, читайте у новому дослідженні Інституту світової політики "Як позбутися пострадянськості?".
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
