Щоденник євроатлантиста. Без Юлі нічого не буде
На Форумі "Європа-Україна" у Будапешті познайомилась з дипломатом, який з 1 травня відповідає у МЗС Нідерландів за країни Східного партнерства. Він розповів, що не встиг нормально сісти й поговорити про Україну та її загадкову внутрішню і зовнішню політику зі своїм попередником, бо той, звільнившись від Східного партнерства, відразу чкурнув консулом в Чикаго. Але його попередник передав йому у спадок файл з досьє на кожну з країн Східного партнерства. Частина про Україну розпочиналась там відомим у європейських дипломатичних колах жартом: "Україна – це країна, якій Росія робить пропозиції, від яких вона не може відмовитись, а ЄС робить пропозиції, яких вона не розуміє".
Не буду заперечувати, що в історії відносин Україна – ЄС дійсно спостерігались моменти, коли українська влада не зовсім розуміла, що від неї хоче Євросоюз. Так само, як в історії України були моменти, коли українська влада не мала сили відмовитись від спокусливих пропозицій від Росії. І історія з пролонгацією перебування Чорноморського Флоту в Севастополі – остання з таких прийнятих пропозицій.
Однак, у мене склалось враження, що сьогодні, у ситуації з підписанням Угоди про асоціацію між Україною та ЄС цей жарт не є абсолютно доречним. Росія робить сьогодні Україні пропозицію, від якої Україна може відмовитись, а ЄС робить пропозицію, котра, є підстави вважати, зрозуміла навіть для першої особи. А саме: хочете мати доступ до європейських ринків та європейських грошей – встановіть верховенство права. А що стосується конкретної ситуації з Вільнюським самітом, хочете мати Асоціацію – вирішіть питання Тимошенко.
Власне, після Форуму у Будапешті і конференції, яку організував Інститут світової політики вчора (а ми всі пам'ятаємо, що на подібних заходах найважливіші та найцікавіші речі говоряться в кулуарах та під час неформального спілкування:), хоча й заява посла Томбінського про неготовність підписати Угоду станом на сьогодні і виявилась справжною бомбою, мені стало вчергове очевидно: без Юлі нічого не буде. Причому, не лише в сенсі вирішення питання з її ув'язненням. Але й в сенсі її ОСОБИСТОЇ публічної підтримки підписання Угоди про асоціацію на Вільнюському саміті. Вона має сказати своє слово зараз.
