Щоденник євроатлантиста. Жорстке приземлення Байдена
Повернулась із зустрічі з віце-президентом США з Джо Байденом. Що можу сказати? Байден приїжджав явно не в ролі Санта Клауса, який виконує бажання всіх слухняних діток та роздає їм подарунки. До Різдва ще далеко, тому віце-президент США був абсолютно приземлений, жорсткий по суті і дуже люб'язний та приємний по формі (похлопування по плечу співрозмовника чи зворушливе тримання за руки – це його спосіб встановити контакт). Як політик з добрим 40 річним стажем він явно не страждає на дипломатичні реверанси, зате говорить правду-матку, незалежно від того, хто перед ним: прем'єр-міністр чи громадський активіст. На жаль, не маю права цитувати віце-президента з закритої зустрічі з представниками громадянського суспільства, але дозволю собі кілька особистих ремарок, зроблених не лише після зустрічі з ним, але й після спілкування з моїми джерелами в американському уряді останнім часом.
- Військова агресія Росії проти України – не привід розпочинати 3 світову війну. Подобається це комусь чи ні, але американський солдат не ступить на українську землю. Що, звичайно, не означає, що американці не готові допомагати пайком чи засобами зв'язку українській армії.
- Женева була потрібна американцям, щоб зібратись духом, консолідувати сили не лише свої, але і європейські, й двинути єдиними фронтом на Путіна. У принципі, американці мислять правильно: якщо Штати запровадять третю хвилю санкцій, а Євросоюз їх у цьому не підтримає, це може тільки посилити Путіна, а не ослабити його. Загалом, тема про те, що ми, взагалі-то, рішучі й класні, а європейці все гальмують, досить популярна серед моїх американських співрозмовників і місцями дуже навіть справедлива.
- Американці явно зараз не налаштовані помагати Україні відвойовувати Крим, хоча прекрасно розуміють: дай Путіну відгризти палець, він відгризе і цілу руку. Тобто, вони теж допускають, що на Україні він навряд чи зупиниться. Причому, цікаво, що мої американські співрозмовники думають, що Путін далі впритул займеться не Балтією, а Балканами – мовляв, там все пронизано корупцією, а Путіну вдається добре ловити рибу тільки у мутній корупційній воді.
- Американці, посилаючись на свою закриту інформацію, вважають, що вже запроваджені ними та європейцями санкції дають свої плоди. Якщо це так – прекрасно. Але, очевидно, що Путіна попередні дві хвилі санкцій з головою не накриють. Відповідно, потрібно приступати до третьої фази. Думаю, у Штатів достатньо аргументів і для тих, хто у Євросоюзі далі продовжує обживатись в образі великого пацифіста.
Ну і, нарешті, класика жанру: доля України – в руках України. Мовляв, давайте, друзі, вже саменькі. Хоча, скажу відверто, не втомлююсь пояснювати американцям: із внутрішніми питаннями – такими, як конституційна реформа, примирення Сходу і Заходу, судова реформа, боротьба з корупцією, вибори – ми дійсно повинні і спроможні розібратись самі. А із зовнішнім викликом у вигляді російської агресії – на жаль, ні. І дуже не хотілось би, щоб сталось навпаки: США і ЄС допомагатимуть нам розібратись із нашими внутрішніми загрозами, але залишать один на один із зовнішньою загрозою в особі Росії Путіна.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
