17 жовтня 2014, 11:02

В чем мы повторяем русских?

Не буду поддаваться массовому психозу и писать про Милан, потому что анализировать пока, собственно, нечего, а все, что мы видим на телекартинке – всего лишь вершина айсберга. Глыба под водой, боюсь, останется предметом для исследования очень отважных и очень любопытных дайверов, и то не факт, что они к ней быстро доберутся. Скажу только одно: пока Россия изощряется по поводу, как остаться в Украине, а Украина и Запад изощряется, как Россию из Украины убрать, устойчивого мира, увы, не будет. Если у Путина не будет влиятельных и лояльных союзников в Киеве, он будет поддерживать тех "союзников", которые с оружием бегают и убивают по Донбассу. Ему лучше так присутствовать в Украине и как-то влиять на ее повестку дня, чем вообще никак.

Но на самом деле меня в последнее время заботит еще и другой вопрос. Я даже вчера вечером частично его озвучила в эфире на "5 канале" в программе Тани Даниленко. Почему мы вдруг начали жить Россией? Почему мы каждый день, как дети, проверяем, что там с ценами на нефть, довольно потирая ладоши? И попутно не забываем проверить, как чувствует себя рубль (к крутому пике гривны все уже привыкли)? И считаем своим долгом потроллить новые заявления Путина или главного на сегодня в России инспектора продуктовых магазинов Медведева? А на международных переговорах сразу указываем пальцем в восточном направлением: "Так мы же такие классные, мы бы все сделали, но просто Россия!"

Так, друзья мои, и вырабатывается диагноз: жить Россией. Согласна, бедная Россия оказалась менее опасной для Украины, чем Россия побагаче. Россия с искусственно накачанными нефтедолларами мышцами. Но западные санкции и падение цен на нефть могут остановить Россию в Украине, но и они не смогут изменить Украину изнутри.

Это, конечно, хорошо, что мы перестаем быть убежденными интровертами и хоть немного вникать в то, что происходит по крайней мере в стране-агрессоре. Но не кажется ли вам, что мы начинаем повторять ошибку, которую сделала та же Россия и за которую, уверена, заплатит в обозримом или не очень будущем очень высокую цену. А именно – ошибку, когда Россия начала жить Украиной. Они плюнули на все и на всех, и с головой ушли в Украину. Своя собственная страна с ее уродствами в какой-то момент перестала их интересовать. Или стала интересовать куда меньше, чем то, что происходит в Украине

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.

Чим вам, на Заході, допомогти?

У нас в Центрі "Нова Європа" є одне неписане правило: адвокаційні візити за кордон не повинні тривати більше тижня плюс дорога. Інакше – починаєш потрохи втрачати звʼязок з українською реальністю...

Яким має бути запрошення України до НАТО?

Після того, як намір України отримати запрошення до НАТО – причому "не після перемоги", а як тільки, так відразу – підтвердив вже Президент України, можу і собі дозволити поділитись деякими ідеями щодо того, якими можуть бути формати запрошення до Альянсу...

Чому я проти звільнення глави МЗС Кулеби

Оскільки весь день сьогодні мене про це запитують експерти та журналісти з різних країн світу, відповідаю чесно і відкрито. Я не підтримую звільнення міністра закордонних справ Дмитра Кулеби...

Про переговори "з позиції сили України". Чи все ж "з позиції слабкості"?

"Ми надамо вас все необхідне для того, щоб ви могли вийти на майбутні переговори з позиції сили", – говорили нам в один голос західні, передусім американські співрозмовники...

Курс на коаліцію рішучих. Кейс Японії

Деякі висновки за результатами нашого останнього адвокаційного візиту до Японії у рамках партнерства Центру "Нова Європа" та Міжнародного центру української перемоги (ICUV) напередодні низки важливих міжнародних заходів, в яких ця країна відіграє далеко не останню роль – саміт G7 в Італії, Берлінська конференція з відбудови, Саміт миру у Швейцарії...

Про візит, який справді важливий і гру на гітарі

Після перебування у Києві Держсекретаря Блінкена напрошується лише один висновок: у США досі не зрозуміли, що візити до Києва високопоставлених представників Адміністрації в умовах геноцидної війни вже не є самодостатньою цінністю, якими вони були у мирні та не завжди безхмарні у відносинах із США часи...