Берлін, НАТО і менеджмент очікувань
У день річниці Вільнюського саміту треба, мабуть, писати про ЄС, але, перебуваючи під враженнями з Берліна, напишу про НАТО. Про Вільнюс дещо згодом.
Та й не тільки під враженнями з Берліна. Взагалі думаю, що популярну після Євромайдану фразу – ми шукали Європу, а знайшли Україну – можна перефразувати й інакше: ми шукали Європу, а знайшли НАТО.
Пізно знайшли, на жаль. Членство в НАТО називають страховкою. Страховка купується до того, як стається біда. Після того, як вона сталась – "Боржомі" пити пізно.
Інтеграція в НАТО завжди була найкращим тестом на страх перед Росією. Наскільки Україна не боїться Росії. І наскільки Європа не боїться Росії. Сьогодні актуальна більше друга частина – про Європу. Формула Путіна – Європу можна або купити, або залякати – хоч і з серйозними збоями, все ж працює.
От і виходить, що для когось членство України в НАТО це тест на стратегічну мужність. Німці ж сприймають його як тест на стратегічну мудрість.
У Берліні з моменту Бухарестського саміту нічого серйозно не змінилось: вони не бачать жодної доданої вартості в членстві України в НАТО. У них цього питання просто немає на порядку денному зовнішньої політики.
Німці далі вважають, що це питання, яке руйнує, але нічого не створює. Тому і пункт про НАТО, зафіксований в українській коаліційній угоді, мав ефект розірваної бомби у німецьких експертних та навколо політичних колах, які мають хоч якийсь стосунок чи інтерес до України. Таке враження, що неважливо було, хто прем"єр чи спікер, – головне, що Україна знову взялась за своє: йде до НАТО. Я довго намагалась пояснити, що це насправді стратегічна візія, ніхто поки нікуди не вступає, цього хоче більшість українців, Росія вже розхитала регіональну безпеку і без офіційного наміру України вступати в НАТО і так далі тому подібне. Допомагає слабо.
І якщо у 2008 німці апелювали до регіональної безпеки та непідтримки членства в НАТО в самій Україні, зараз активно підключили ще й інший аргумент: "ми ж обіцяли Росії, що не будемо розширювати НАТО на Схід". Доходить до кумедного: сам Горбачов вже розповів, що ніхто йому нічого не обіцяв, а німці далі стверджують, що вони обіцяли.
Питання, на яке у них поки нема відповіді – а що ж робити із настроями українського суспільства? Вони наче не до кінця розуміють, що українська влада має на ці настрої теж якось реагувати, а не тільки на залякування Путіна чи дружні поради Меркель. Так, їм було б, звісно, легше, як би відмовляли НАТО самі українці, а не країни Альянсу. Навіть екс-канцлер Австріїї Вольфганг Шуссель, у компанії з яким мала нагоду провести певний час у Берліні, у відповідь на питання одного німця, чи не пора Грузію перетворити на кавказьку Фінляндію, а Україну – на східноєвропейську Фіняндію, різко відрубав: мовляв, не можна на"язувати українцям ніякого фінського чи австрійського варіанту проти їхньої волі – як австрієць я знаю, як це може бути принизливо.
Це ж раніше ми були у ситуації з НАТО в тому стані, коли верхи могли, але низи не хотіли. Сьогодні ми у ситуації з НАТО вийшли на той рівень, коли низи вже хочуть, але верхи не можуть.
Україна найгостріше з усіх сусідніх країн зіштовхнулась з дилемою – що має бути першим: безпека чи економіка. В якийсь момент ми зробили – чи, можливо правильніше сказати, нас примусили зробити – вибір на користь економіки. Тобто ЄС. Ми вирішили зайнятись інтер"єром будинку, не закінчивши зводити його стіни. І ми чомусь ніколи серйозно не задумувались, чому для країн Балтії у свій час членство в НАТО було важливішим, ніж членство в Євросоюзі.
Перебуваючи у Берліні, багато разів чула від різних німецьких, а заодно і європейських функціонерів, які теж приїжджали на різні заходи (дотичних до України конференцій в німецькій столиці на цьому тижні було як мінімум три штуки), що ЄС не може дати безпеки, безпеку дає НАТО. Виглядає як зачароване коло з боку німців: за безпекою треба йти в НАТО, але в НАТО ми вас не пустимо.
Україна потрапила у серйозний безпековий капкан. Рух до НАТО і ЄС – це постійна дестабілізація ззовні. Рух до Росії – постійна дестабілізація зсередини. З боку тієї критичної маси суспільства, для яких сьогодні навіть статус-кво, навіть не відкат до Росії спрймається як поразка цілого покоління.
Але опускати руки не треба: у 1992 році Польщі показали в НАТО на двері, вже у 1997-му – їй дали зелене світло на вступ. Що треба – так це реально почати працювати над менеджементом очікувань, який поки що взагалі є незвіданим космосом для української політики.
