29 серпня 2016, 13:32

Посли з нагайкою ча посли-спостерігачі: що принесе велика ротація?

Велика ротація іноземних послів в Україні триває. Вже попрощались з українцями посли США, ЄС, трохи раніше – посол Німеччини. Давно на валізах посол Польщі. Скоро приїде і новий посол Італії.

Томбінські, Паєтт, Вайль, Літвін приїхали до України, коли ще був Янукович. Я, дякуючи послу Паєтту за його роботу, висловила сподівання, що Україна, з якої він від'їжджає, не почала знову нагадувати йому Україну, в яку він приїхав у 2013-му. Адже найстрашніший вірус суспільства пізнього Януковича – зневіра- знову полює на ослаблені кризою та відсутність очевидного покращення тіла українців, а деякі ключові аполітичні персоналії досі вважають, що євроінтеграція може мирно співіснувати з усталеними корупційними схемами, бо, мовляв, євроінтегруються, не заробляючи, тільки лохи.

Власне, й перевага послів, які від'їжджають у тому, що вони набагато краще, ніж будь-хто, може оцінити прогрес, який Україна зробила у різних сферах після Януковича, але й набагато швидше, ніж їхні колеги заткордоном, могли відчути, коли десь запахло регресом.

Від'їжджають ті, хто були свідками найдраматичніших подій в історії незалежної України. Нові посли, якими б професійними та зацікавленими в Україні вони не були, будуть вже без такої сильної емоційної прив'язки до нашої. Адже ті, хто на власні очі бачив епічну боротьбу і смерті на Майдані, а потім був пасивним свідком початку російськоі агресії в Україні, навряд чи може однаково дивитись на Україну, як ті, хто цього досвіду не мали. Як сказав мені один з європейських послів, переживши разом з українцями такі події, ми наче відчували частку і своєї моральної відповідальності за те, щоб в України все вийшло.

Добре це чи погано, що приїдуть посли без такої емоційної прив'язки? Очевидно, однозначної відповіді на це питання немає. Однак є підстави вважати, з огляду на конкретні персоналії, що посли, які приїдуть, будуть менш схильним давати поблажки українській владі через сумну спадщину попередників, через втрати на Донбасі чи ще з огляду на якісь причини.

І тут ми підходимо до основного питання – наскільки ті чи інші посли мають право і взагалі повинні непублічно і публічно тиснути на українську владу, вимагаючи реформ? Як це робили той же Паєтт та Томбінські? Не секрет, що не всі в Україні схильні оцінювати їхні критичні заяви щодо тих чи інших процесів і – головне – персоналій (привіт Шокіну) як неупереджений крок. Мовляв, це робилось під впливом окремих суб'єктивних впливів. Моя відповідь проста: допоки є серйозний запит в украінського суспільства на політичний тиск з боку Заходу і допоки такий тиск працює на реформи, він потрібен. Так, соціологічне опитування GFK, виконане на замовлення Інституту світової політики, чітко демонструє, що якраз найбільше, що українці наразі очікують від ЄС – це політичного тиску на українську владу (30% з усіх опитаних). Порівняйте з 10% тих, хто очікує від ЄС перспективу членства або з 7% тих, хто очікує фінансову допомогу.

Інше питання, наскільки нові посли будуть зацікавлені у тому, щоб перетворитись в одіозних дипломатів з нагайками, стати небажаними гостями на Банковій та Грушевського, заради тих чи інших реформ в Україні. Посол Томбінські, наприклад, теж, коли приїхав, дуже не хотів йти шляхом посла Тейшейри, але в якийсь момент нагайку таки довелось дістати. І тут, до речі, з'являється питання, чому так активно українська влада в Брюсселі лобіювала у посли ЄС саме француза Мінгарелі, коли були й інші достойні кандидати, зокрема представник більш відкритої до євроінтеграційних амбіцій України Швеції? Ризикну припустити, що з приводу Мінгареллі говорили з Могеріні явно не для того, щоб він потім чинив пресинг на тих, хто просив підтримати саме його кандидатуру.

Звісно, для комфортної роботи в Україні і душевного спокою, краще бути просто дипломатом-спостерігачем. Безпристрасно фіксувати те, що відбувається і звітувати в свої столиці. Але боюсь, що при нинішньому опорі системи до реальних змін, у всіх, хто вболіватиме за не перетворення України у failed state, не буде іншого вибору як стати дипломатом з нагайкою. Хто не вболіватиме – стане дипломатом-спостерігачем. Це вибір кожного з послів. Вибір своїм впливом і завзяттям наблизити 40 мільйонну країну до моменту незворотності, і пишатись цим впродовж своєї дипломатичної кар'єри, чи стати свідком її занепаду і пишатись тим, що зберіг нерви та душевний спокій.

Для тих, хто хоче попрацювати на зміни, таких можливостей вистачає. Останніми роками запрацювало кілька форматів, коли посли можуть донести свою думку безпосередньо до керівництва країни. Крім традиційного формату послів ЄС, активізувався формат послів G7, був оформлений формат країн Північної Європи, куди увійшли скандинавські та балтійські посли. Дуже важливо, щоб далі за нових глав диппредставництв залишався міцний трансатлантичний зв'язок – подібно тому, який налагодили завдяки гарним персональним відносинам Томбінські та Паєтт.

Водночас, треба пам'ятати, помилки роблять всі, зокрема й шановані посли. Деякі з них самі заплутались у своїх рекомендаціях до України: з одного боку, вони вимагають рішучої боротьби з корупцією і радикальних реформ, з іншого боку, протестують проти звільнення чи нічого не мають проти призначення тих, хто консервує корупційні схеми чи не має відваги з ними боротись, оскільки бояться, що порушиться баланс або ж Україна зануриться у політичний хаос.

Деякі з них надають перевагу спілкуванню лише з тими політичними діячами, хто добре володіє англійською або хто є лише красивою вітриною нинішньої влади, але вплив яких на вирішення питань, які, як пута на ногах, заважають Україні рухатись вперед, обмежений або нульовий. Деякі звикли ідеалізувати громадських активістів, хоча не виключено, що деякі з них на своєму активізмі просто будують власну передвиборчу кампанію, маючи за мету виключно потрапляння на наступних виборах до парламенту.

Як би там не було, величезна подяка тим послам, які від"їжджають, не тільки за те, що працювали в Україні, але й боролись за неї.

Клуб паралізованих страхом і коаліція рішучих

Провальну комунікацію західних лідерів, у якій повністю відсутній елемент стратегічної невизначеності, ми в Центрі "Нова Європа" визначили як одну з топ семи помилок Заходу за два роки великої війни...

Гарантований безпековий самообман

Отже, президент Володимир Зеленський (не кажучи вже про главу його офісу Андрія Єрмака) й далі публічно наполягає на тому, що Україна домовляється з низкою країн-партнерів саме про безпекові гарантії...

Після Брюсселя

У той момент, коли вже європейські партнери і друзі почали приречено розповідати, що нічого катастрофічного не станеться, якщо "чистого" рішення у Брюсселі щодо відкриття вступних переговорів не буде, бо Україна залишається кандидатом на членство (і це ключове), а переговори можна відкрити і в наступному році, ми таки отримали повноцінне "так"...

Про американський список

Чи варта країна, котра має проблеми з корупцією та верховенством права, підтримки США лише тому, що вона є жертвою безпрецедентної за понад півсторіччя військової агресії в Європі? Має, якщо її існуванню як держави загрожує смертельна небезпека...

Емоції, які вбивають довіру. І партнерство з Польщею?

Отже, Україна та Польща на найвищому рівні вирішили винести українсько-польську кризу на трибуну Генасамблеї ООН. Прикро і, зізнаюсь, боляче...

Виправити помилки Будапешта та Бухареста у Вільнюсі

Зі стрімким наближенням липневого саміту НАТО стає дедалі очевидніше, що у справедливому світі Вільнюс мав би стати моментом виправлення помилок Будапешта та Бухареста, і Україна повинна цього прагнути...