8 лютого 2017, 12:07

Україна-німецький посол: взаємопрограшна ситуація

Можна довго засуджувати заяви посла Німеччини Райхеля, але від вчорашньої історії точно не виграли ні Україна, ні Німеччина, ні їхні відносини. Це однозначно взаємопрограшна ситуація (lose-lose situation).

Німеччина не виграла, тому що незважаючи на те, яку б лінію поведінки не обрав пан Райхель у майбутньому, працювати в Україні йому буде й надалі буде складно і, очевидно, не досить комфортно. Коли тебе не сприймають навіть попри те, що ти представляєш країну, якою керує канцлер Меркель – це справді дипломатичний виклик. Свідомо пишу "надалі", оскільки дискомфорту після вчорашнього інтерв"ю у Райхеля лише додасться, але відверта настороженість щодо посла на владних пагорбах та серед частини експертної спільноти і громадянського суспільства виникли не після вчорашнього інтерв"ю. У деяких випадках це вже триває майже добрих півроку. Так що вчорашні заяви для тих, хто спілкувався з послом раніше чи слухав його коментарі на нашому Зовнішньополітичному форумі у грудні минулого року – не стали несподіваними. З моменту приїзду до України він не приховував і постійно озвучував на зустрічах з українськими партнерами бачення врегулювання конфлікту на Донбасі, яке помітно дисонувало від, скажімо, бачення попереднього німецького посла Вайля. І демонструвало значно вищий рівень нетолерантності до української позиції, ніж, скажімо, є в офісі федерального канцлера. Причому посол озвучував своє бачення досить впевнено, можливо навіть досить самовпенено. Деякі дипломати з країн ЄС пояснюють таку самовпевненість попереднім постом Райхеля в Косово, де німецький посол апріорі має значно вищі важелі впливу на ситуацію, аніж в Україні, а його думка вважається ледве не істиною в останній інстанції. В Україні по-іншому. Тим більше, в ситуаціі, коли президент і його зовнішньополітичний радник на прямому контакті з канцлером та її зовнішньополітичним радником. Очевидно, послу потрібно було більше часу, щоб зрозуміти, що Україна – це не Косово (в усіх сенсах). І тут не те, що президент, але й міністр закордонних справ може наважитись з ним не зустрітись (як, в принципі, і було).

Для України ця історія програшна, тому що Райхель – це не інородне тіло в німецькому дипломатичному корпусі. Його позицію по Мінську поділяють інші представники МЗС Німеччини, зокрема й ті, з якими мені особисто доводилось не раз спілкуватись. Ризикну припустити, що в ній не бачить нічого крамольного й новий міністр закордонних справ Німеччини. Стримана реакція МЗС Німеччини з приводу інтерв'ю посла (і то на запит медіа) – цьому лише підтвердження. Можливо, в Берліні вирішать, що Райхель буде більш ефективним на іншому дипломатичному напрямку, а можливо – ні, і тоді все одно в Києві доведеться мати справу саме з послом Райхелем, скільки б не намагалась його ігнорувати в профільних відомствах.

Крім того, Райхель – не перший посол важливої країни, який приїжджає до України з баченням багатьох процесів, яке не вписується в український мейнстрімовий дискурс. Але в багатьох випадках після певного часу перебування в Києві інші посли дещо коригували своє бачення тих чи інших речей, або ж змінювали принаймні свою тональність в результаті постіних розмов та дискусій з українськими дипломатами, політиками, експертами, активістами і просто пересічними українцями, з якими вони комунікували і в Києві, і під час подорожей Україною. Вважаю, що ті в Україні, які мали можливість, але жодного разу не скористались цією можливістю переконати посла Райхеля в тих чи інших критично важливих для України речах, взагалі мали найменше право вчора його критикувати. Тим паче, що Райхель готовий до дискусій і аргументів (була приємно здивована, коли він "від корки до корки" прочитав наше дослідження "Аудит українсько-німецьких відносин", і ми мали можливість його з ним навіть обговорити). Інша справа ті, хто намагався неодноразово донести аргументи України до Райхеля, але він не хотів їх чути.

Так чи інакше, ця історія – ще й прекрасна ілюстрація того, що довіра в українсько-німецьких відносинах все ще є субстанцією надзвичайно крихкою і присутня далеко не на всіх рівнях. Але нічого катастрофічного в цьому немає, є над чим працювати.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.

Чим вам, на Заході, допомогти?

У нас в Центрі "Нова Європа" є одне неписане правило: адвокаційні візити за кордон не повинні тривати більше тижня плюс дорога. Інакше – починаєш потрохи втрачати звʼязок з українською реальністю...

Яким має бути запрошення України до НАТО?

Після того, як намір України отримати запрошення до НАТО – причому "не після перемоги", а як тільки, так відразу – підтвердив вже Президент України, можу і собі дозволити поділитись деякими ідеями щодо того, якими можуть бути формати запрошення до Альянсу...

Чому я проти звільнення глави МЗС Кулеби

Оскільки весь день сьогодні мене про це запитують експерти та журналісти з різних країн світу, відповідаю чесно і відкрито. Я не підтримую звільнення міністра закордонних справ Дмитра Кулеби...

Про переговори "з позиції сили України". Чи все ж "з позиції слабкості"?

"Ми надамо вас все необхідне для того, щоб ви могли вийти на майбутні переговори з позиції сили", – говорили нам в один голос західні, передусім американські співрозмовники...

Курс на коаліцію рішучих. Кейс Японії

Деякі висновки за результатами нашого останнього адвокаційного візиту до Японії у рамках партнерства Центру "Нова Європа" та Міжнародного центру української перемоги (ICUV) напередодні низки важливих міжнародних заходів, в яких ця країна відіграє далеко не останню роль – саміт G7 в Італії, Берлінська конференція з відбудови, Саміт миру у Швейцарії...

Про візит, який справді важливий і гру на гітарі

Після перебування у Києві Держсекретаря Блінкена напрошується лише один висновок: у США досі не зрозуміли, що візити до Києва високопоставлених представників Адміністрації в умовах геноцидної війни вже не є самодостатньою цінністю, якими вони були у мирні та не завжди безхмарні у відносинах із США часи...