10 років після Бухареста: більш готові, але більш далекі до членства в НАТО

Ті, хто рівно 10 років провів ці дні у Бухаресті на саміті НАТО, мабуть ніколи не забудуть подібний досвід. Неймовірно довгі дні і ночі в помпезному палаці, який побудував ще Чаушеску, до останнього надія на диво, хоча вже за кілька днів було зрозуміло, що ключові європейські союзники своє рішення прийняли. Покійний Лєх Качиньські, який прогулювався зі своєю свитою по прес-центру, щоб якось підбадьорити прихильників ПДЧ для України та Грузії. Постійні спроби пояснити скептичним і навіть трохи глузуючим з рішучого євроатлантичного настрою України німецьким та французьким дипломатам і журналістам, що ПДЧ – це ще не членство. І неймовірне спустошення після самого саміту, хоча в Бухарестській декларації й пообіцяли: Україна та Грузія стануть членами НАТО.

Наступним таким за рівнем драматичності став саміт Східного партнерства у Вільнюсі. І це не дивно: у двох випадках – і в Брюсселі і у Вільнюсі – лідери західного світу мали відповісти на одне і те ж питання: чи має право Україна вибирати шлях, який суперечить баченню Москви? Україні чітко дали (і дають) зрозуміти, що при нинішньому спротиві Москви її членство в Альянсі під великим питанням. Але тут вже виникає інше питання для самої України: настільки важливим для неї буде членство в НАТО, якщо Москва раптом не буде проти такого членства? Чи буде така ж потреба ховатись під натівську парасольку з менш агресивним Кремлем і тим, хто в ньому керуватиме?

Менше з тим, за 10 років з моменту Бухареста з моменту Бухареста можемо констатувати, що:

- Ангела Меркель перетворилась на mutter не тільки для німців, але й, до певної міри, для українців. При тому, що її позиція щодо членства України в НАТО не занадто еволюціонувала з того часу. З розряду: хочеш мати друзів в Європі – не говори з ними про членство НАТО. Правило, яке досі, на жаль, актуальне. Я особисто знаю тільки одного німця, який підтримує членство України в НАТО.

- Ніхто досі не наважився зламати схему Путіна: достатньо "окупувати" частину чиєїсь території, а до неокупованої приставити дестабілізаційний курок, щоб звести шанси цієї країни на інтеграцію в НАТО фактично до нуля. Допоки в НАТО не змінять політку розширення (зокрема і за рахунок відповідних змін до статутних документів або принаймні Дослідження щодо розширення Альянсу від 1995 року, на якому досі базується політика розширення), Путін продовжуватиме тримати в заручниках цілі країни.

- -П"ята – "мушкетерська" – стаття статуту НАТО про те, що напад на одного члена класифікується як напад на Альянс, почала втрачати свою магічну силу на фоні розуміння того, що не є панацеєю від гібридних війн, які Росія активно здійснює сьогодні зокрема і в країнах-членах НАТО. Однак, під парасолькою НАТО все ж комфортніше, аніж без неї.

- На відміну від ЄС, за 10 років жодна країна не задекларувала свого бажання вийти з лав НАТО. Натомість, список бажаючих не зменшується. Зовсім іншого рівня дискусії на цю тему почали відбуватись в нейтральнихт Швеції та Фінляндії.

- В Україні за ці роки нарешті свідомо розпочали модернізацію армії за стандартами НАТО. Причому, найбільним поштовхом для цього кроку стали не палкі декларації про інтеграцію в Альянс, а Росія зі своєю агресією. Не будучи навіть кандидатом на членство, Україна витрачає на оборону більше, аніж переважна кількість країн-членів НАТО. Агресія Росії проти України, можливо, віддалила Україну від членства в НАТО. Але вона зробила Україну більш готовою до такого членства.

- Відбувається підвищення рівня довіри до української армії з боку партнерів з НАТО. Найбільш чітким індикатором такого підвищення рівня довіри є рішення США надати Києву летальне оборонне озброєння.

- Річна національна програма (РНП), яку Україна почала виконувати фактично замість ПДЧ, лише в цьому році має шанси стати чимось подібним на План дій щодо членства: з якісними показиками та індикаторами замість безкінечного "провести круглий стіл".

- НАТО все ще поляризує українське суспільство, а не об'єднує його. Навіть серед молоді картина не зовсім однозначна. Попри поширене уявлення про масштабну підтримку НАТО саме серед молодих людей, третина молоді від 14 до 29 років не довіряє НАТО (згідно з нашим спільним з Фондом Еберта та GFK дослідженням про цінності та орієнтири української молоді).

І на цьому всьому тлі – якраз під 10-у річницю саміту НАТО – знову зазвучали заяви про потребу надати Україні ПДЧ. Виправити, так би мовити, помилку 10-річної давнини (для тих, хто вважає це помилкою, звісно, бо не всі на Заході так думають). Дехто закликає українську владу зробити формальний запит на ПДЧ. Дехто вважає, що такий запит вже фактично був зроблений у відомому листі Порошенка до Столтенберга після Мюнхенської конференції. Дехто стверджує, що йдеться не про формальну заявку, а про декларацію бажання України долучитись до цього механізму в майбутньому, коли союзники будуть готові. Насправді, 15 чи навіть 10 років тому сам по собі запит на ПДЧ щ боку Києва був би досягненням, бо свідчив про політичну відвагу українського керівництва. Сьогодні подібний запит свідчив би, швидше, про політичну недалекоглядність – не можна просити того, в чому ти знаєш, що тобі наразі точно відмовлять. ПДЧ став травмою для прихильників

євроатлантичного курсу України, але необов"язково з нього знову робити відкриту рану, якою б сьогодні стала ще одна відмова Альянсу. І хто сказав, що шлях до членства в НАТО лежить виключно через ПДЧ?

P.S. Про статус аспіранта і очікування щодо України в контексті Брюссельського саміту НАТО читайте в моєму попередньому дописі

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.