Президент країни-жертви
Президентство Петра Порошенка – це президентство, яке чи найбільше з усіх попередніх президентств визначається масштабною зовнішньою кризою на додаток до внутрішніх. Вміння залучити міжнародну підтримку для протистояння агресії Росії стало найбільш затребуваною якістю президента України зразка 2014-2018 років. Загалом, Порошенко з цим завданням справився досить непогано. Максимум, що можна було отримати за цей час від міжнародної спільноти – запровадження, утримання, а місцями й посилення санкцій щодо Росії, виключення і не повернення її до G7, прийняття рішення про надання Україні летальної оборонної зброї з боку США – було досягнуто. Попутнім вітром для України в контексті міжнародного стримування Росії стали факти російських гібридних атак на території ключових країн Заходу (США, Франції, Німеччини, Британії), які посилювали український дискурс про Росію як загрозу, а не можливість.
Україні так само вдалось переконати міжнародних партнерів і зберегти по сьогоднішній день політику "спочатку безпека" у підході щодо вирішення конфлікту на Донбасі. Стратегія купівлі часу, яка стала однією з характерних рис президентства Порошенка, у контексті виконання Мінських домовленостей якраз спрацювала. Навіть на четвертому році президентства Порошенко зумів зберегти дружні відносини з таким критично важливим для України партнером як канцлер Німеччини Ангела Меркель (з Ющенком і Януковичем стосунки у лідерки ФРН були зіпсовані вже на першому році президентства).
Таким чином, Порошенко доволі непогано за ці чотири роки виконав роль президента країни-жертви, хоча війну на Сході це, на жаль, не зупинило. Що ж до президента країни-переможця, чи принаймні країни-відповідального партнера, то тут є питання.
Окрім отримання безвізового режиму з ЄС, що є беззаперечним досягненням, існує проблема з роздачею обіцянок, які потім не виконуються і провокують тертя та недовіру з боку важливих міжнародних партнерів. Брак такої довіри наразі спостерігається з нашим ключовим партнером – Європейським Союзом. Помітна серйозна фрустрація взаємним діалогом як у Києві, так і Брюсселі. Зберігається достатньо високий рівень недовіри між Україною та НАТО. Якщо у контексті виконання Мінських домовленостей, тактика "купівлі часу" спрацювала, у контексті виконання взятих на себе зобов"язань щодо реформ по лінії європейської та євроатлантичної інтеграції, "купування часу", затягування рішень, які зрештою все одно доводилось чи доводиться приймати, послабили позиції Президента та України. Відбулась втрата довіри до України як країни, яка шукає не можливостей для швидкого реформування, а приводів, чому та чи інша реформа не може відбутись саме зараз.
Очевидно, не був достатньо врахований той факт, що підтримка України з боку Заходу не триватиме лише на підставі того, що територіальна цілісність України була порушена. Взаємозв"язок між видимими внутрішніми перетвореннями в Україні та її зовнішнім сприйняттям виявився набагато сильнішим.
Однією з найбільших поразок за президентства Порошенка є втрата дружніх, довірливих довіри з боку наших безпосередніх європейських сусідів. До ворожого східного фронту ми станом на сьогодні маємо "оголений", насторожений до України західний фронт. Нових надійних союзників ми не особливо здобули, а старих ризикнули розгубити. Передусім це стосується Польщі.
З коментаря газеті "День"
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
