Партнерство, що сходить
Азія не обмежується Китаєм.
Теоретично, в українській столиці це начебто розуміють усі. Але на практиці не завжди просто наповнити новими сенсами відносини не лише з Пекіном, природним драйвером яких на сьогодні є високий рівень торгівлі, а й з іншими важливими для нас країнами регіону. Передусім із Японією – учасницею G7, єдиною країною Азії, яка запровадила санкції проти РФ, має власний досвід переговорів із Москвою щодо відновлення територіальної цілісності, розуміючи важливість невизнання незаконної анексії Криму. Крім того Японія є важливим донором в інфраструктурні проєкти України, спрямовані на економічний розвиток нашої країни, а не її політичне узалежнення. Одним словом, країною, котра має всі шанси стати найбільш природним партнером Києва в Азії.
Однак для цього потрібне глибше розуміння нинішніх підходів Токіо.
У Києві часто недооцінюють, наскільки наскрізним пріоритетом для Токіо в міжнародних відносинах є питання верховенства права, що його в японському МЗС навіть називають одним із фундаментальних принципів японської зовнішньої політики.
Недарма і в українському контексті Японія послідовно й активно підтримує ініціативи, спрямовані на встановлення верховенства права в нашій країні – як у форматі глобального G7, так і у форматі Групи підтримки G7 на рівні послів в Україні. І такі заяви з вуст японських представників не мають дивувати українських десижнмейкерів.
Для Японії верховенство права в міжнародних відносинах – не абстрактний концепт. Це питання має цілком практичний вимір, і Україна на цьому ґрунті могла б посилити своє партнерство з Токіо. Про що йдеться?
У Токіо добре розуміють важливість питання окупації Криму Росією, з огляду на наявність окупованих РФ Північних територій Японії, де, як і на Кримському півострові, Москва нарощує свою військову присутність.
Крім того, Японія продовжує розглядати питання незаконної анексії Криму як створення небезпечного міжнародного прецеденту, що в майбутньому може вдарити і по її національній безпеці шляхом аналогічних посягань на територіальну цілісність країни (зокрема з боку Китаю у Східнокитайському та Південнокитайському морях).
Саме наявність окупованих РФ територій і потенційно загрозливі дії Китаю дають підстави стверджувати, що позиція Японії в питанні Криму залишиться непохитною в її ж інтересах: у Токіо достатньо розуміння, що будь-яке послаблення його позиції щодо АРК може надіслати неправильний сигнал і Москві, і Пекіну. Власне, тому Україні варто системно й активно комунікувати питання Криму для ширшого кола японських партнерів, використовуючи для цього і процес створення "Кримської платформи" – у вигляді не абстрактних пропозицій, а зрозумілого для наших партнерів бачення доданої вартості від зазначеного формату.
Проте солідарність із Україною в питанні Криму зовсім не означає, що Японія займатиме активнішу позицію у міжнародному стримуванні агресії РФ, зокрема в рамках G7 – формату, участь Токіо у якому істотно посилює вагу Японії для Києва на тлі інших країн Азії. Однак наявність у Токіо власного "незакритого" територіального питання з РФ змушувала та, очевидно, й надалі змушуватиме японських партнерів зважувати цей фактор у взаємодії з Україною.
Як саме – наочно продемонструвала історія із запровадженням санкцій. Так, Японія – єдина з країн Азії, котра запровадила обмежувальні заходи щодо РФ після незаконної анексії Криму та початку війни в Донбасі. Але важко не погодитися з тим, що санкції було впроваджено таким чином, аби залишити відчиненими двері для переговорів із Росією з найважливішого для Токіо в діалозі з Москвою питання- повернення Північних територій (більше відомих в Україні як "південні Курильські острови").
Наприклад, список осіб, яким, у рамках політики санкцій, заборонено в'їзд до Японії, не був оприлюднений, і досі незрозуміло, кому з 23 російських державних службовців заборонено відвідувати цю країну. Деякі з посадових осіб РФ, що перебувають під обмежувальними заходами ЄС і США, вже побували у Японії з часу запровадження санкцій. Зокрема Сєргєй Наришкін, Віктор Герасимов, Ігор Сєчін.
Для нинішнього очільника японського уряду Йошіхіде Суги питання повернення окупованих островів не є питанням історичної місії, як було для його попередника Абе, що на могилі свого батька пообіцяв повернути зазначені острови й інвестував у цю обіцянку неймовірно багато політичного капіталу. Водночас у Києві мають розуміти, що будь-який інший уряд Японії, навіть не маючи жодних ілюзій з приводу вирішення територіального питання, буде схильний продовжувати діалог із Росією і враховувати російський фактор, приймаючи рішення, які так чи інакше стосуються України. Інша річ, що внаслідок гіперактивної, але й зрештою безрезультатної дипломатії Абе на російському напрямі в Токіо сформувався консенсус, що Путін насправді не налаштований вирішувати питання і, швидше, використовував його як своєрідну "наживку", аби одержувати більше фінансової підтримки та інвестицій від японської сторони.
Крім того, потрібно також розуміти, що Японія не бажає йти на будь-яку конфронтацію з Росією, побоюючись відкрити "третій фронт" до двох уже наявних – із Китаєм та Північною Кореєю. Саме тому в японських безпекових документах загрозами фігурують КНР і КНДР, а РФ – ні, хоча рівень сприйняття її як потенційної загрози, особливо у взаємодії з Пекіном, у Токіо існує.
Тим часом у Києві мають брати до уваги, що пріоритетність вирішення питання Північних територій для Японії не обов'язково тотожна пріоритетності її співпраці з Росією як такою.
Понад те, оскільки Україна й сама перебуває в переговорному процесі з РФ щодо повернення окупованих територій, а Зеленський своїм політичним запалом і встановленням дедлайнів трохи нагадує Шіндзо Абе, фактор Росії може бути не тільки роз'єднавчим, а й об'єднавчим у діалозі Києва та Токіо. В тому сенсі, що сторони могли б ділитися найбільш показовими висновками та уроками, які важливо врахувати в процесі переговорів із Кремлем. Як-не-як, Абе за період свого прем'єрства зустрічався з Путіним рекордних 27 разів.
Водночас слід враховувати, що українська і японська сторони справді мають трохи різний фокус у двосторонньому безпековому діалозі. Якщо з боку України – це Росія, з боку Японії – це Китай. Навіть попри те, що, як і для України, для Японії Китай теж є торговим партнером номер один.
Японська сторона стурбована можливим зближенням Києва і Пекіна з низки причин. Одна з ключових залишається незмінною – можлива передача китайській стороні технологій з України. Саме тому доля підприємства "Мотор Січ" є своєрідним тестовим кейсом для двосторонніх відносин. Японські партнери виходять із того, що непотрапляння "Мотор Січ" у китайські руки – з огляду на тісну координацію у військовій та оборонній сферах між Китаєм і Росією – передусім в інтересах національної безпеки самої України, а вже потім – Японії.
Для японських партнерів недосить переконливі й наміри української сторони використати Китай як стримуючий фактор у війні Росії проти України шляхом коригування позиції Пекіна коли не в бік підтримки української позиції, то принаймні у бік утримання (зокрема під час важливих для України голосувань у Раді Безпеки ООН). Відтак, хоч би як Україна намагалася балансувати, серйозне посилення взаємодії з Китаєм, особливо у сферах безпеки та оборони, вдарятиме по її відносинах не лише зі США, а й із Японією.
По-друге, в українській столиці досить часто недооцінювали, що з японського боку глобальне партнерство – а саме такий формат мають відносини з Україною – вимірюється помітним бажанням взаємодіяти і працювати з іншими країнами не тільки (і не так) на двосторонньому рівні, а й на багатосторонньому. Інтерес Києва сьогодні має полягати в тому, щоб відносини Японія-Україна для Токіо дедалі більше закріплювалися саме в ширшій рамці взаємодії Японія-Європа, а не як елемент відносин по лінії Японія-Росія.
Підстави для такого переосмислення вже є: основним очікуванням Токіо від Києва профільні стейкхолдери в японській столиці дедалі частіше називають успішну європейську інтеграцію України "як важливий елемент регіональної стабільності та розширення кола міжнародних партнерів, котрі поділяють близькі для Японії демократичні цінності та принципи". Показово, що тоді як окремі європейські країни мають проблеми з тим, аби визнати, що Україна – це Європа, в Японії такої дилеми не існує: в японській дипломатії Україна і на структурному рівні, і на рівні відповідних документів уже впродовж тривалого часу фігурує саме як частина Європи.
Інше питання, що найближчими роками ми навряд чи побачимо активний прихід японських інвесторів до України. У японських бізнес-колах стримано оцінюють перспективи розширення інвестицій до України та відкриття нових підприємств, доки не буде зафіксовано істотне поліпшення інвестиційного клімату, а також залишатимуться питання щодо браку та високої вартості (несподіваної для деяких японських компаній, які рівнялися на офіційну статистику) робочої сили. У Києві мають брати до уваги, що японський інвестор, який сам по собі досить консервативний і не схильний до ризику, аналізуючи ситуацію в Україні, звертає увагу не на політичні декларації Києва, а передусім на оцінки, які дають нашій країні міжнародні фінансові структури – зокрема OECD, Світовий банк, EBRD.
Відтак, на найближчу перспективу Японія залишиться для України насамперед донором, а не інвестором. І тут надзвичайно важливо, аби Україна максимально скористалася можливостями, які надає Японія в рамках довготривалої допомоги для розвитку інфраструктурних проєктів, – тим паче що вони є одним із пріоритетів і президентства Зеленського. Але, щоб це справді "злетіло", потрібно розібратися з бюрократичними та процедурними перешкодами, а також корупцією і патронажем, які, з погляду Токіо, є головними перепонами на шляху до ефективного використання японської допомоги.
Звісно, ніхто натомість не заважає українським виробникам нарощувати присутність на японському ринку. Передусім ідеться про виробників агропродукції, адже саме сільське господарство та IT-сектор і в Києві, і в Токіо вважають сьогодні двома найперспективнішими сферами співпраці.
Додатковою мотивацією для українських виробників агропродукції є той факт, що на сьогодні Японія імпортує понад 60% продуктів харчування. Наступними роками, згідно з прогнозами експертів, ця цифра лише зростатиме.
Українська продукція нині "виграє" японського покупця співвідношенням ціни та якості, перебуваючи в середньому ціновому діапазоні. Однак як тільки почне повноцінно функціонувати зона вільної торгівлі між Японією та ЄС (найбільша зона вільної торгівлі у світі, до речі), ціна на європейські товари наблизиться до української за рахунок скасування імпортних мит у 25%. Виходом для України в цій ситуації є укладення власної Угоди про зону вільної торгівлі з Японією. Крім того, доцільно було б проаналізувати, наскільки можливо врахувати окремі положення Угоди про вільну торгівлю між Японією та ЄС у процесі оновлення Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.
Якщо Японія все більше розглядає відносини з Україною у ширшій рамці відносин із Європою, Києву варто було б виробити свій підхід і продумати активнішу взаємодію з країнами Азії через ініційовану Токіо й Вашингтоном концепцію "Вільного та відкритого Індо-Тихоокеанського регіону" (FOIP). Активна співпраця з країнами цього регіону цілком логічно вписується в концепцію глобального партнерства між Україною і Японією, яке базується саме на спільних цінностях.
Слід зазначити, що для Японії "Вільний та відкритий Індо-Тихоокеанський регіон" – не просто регіональний концепт, а й важливий елемент вищезгаданої стратегії, націленої на утвердження верховенства права в міжнародних відносинах. Сьогодні FOIP дедалі частіше стає ключовою темою порядку денного дискусій по лінії Європа-Азія. Оскільки саме в цьому контексті (Європа-Азія) дедалі більше розглядаються і японсько-українські відносини, стратегія України щодо Індо-Тихоокеанського регіону мала б враховувати відповідні напрацювання європейських партнерів, які, зокрема, базуються саме на підтримці й солідарності з японським концептом вільного та відкритого Індо-Тихоокеанського регіону.
P.S. У статті відображено елементи дискусійної записки "Україна-Японія. Як забезпечити ефективне глобальне партнерство?", презентованої Центром "Нова Європа" 16 лютого на міжнародному форумі "Азійська стратегія в дії. Роль українсько-японської співпраці".
"Дзеркало тижня"
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
