ПДЧ-reality check
Однією з причин, чому у НАТО чимало хто радів приходу президента Зеленського у президентське крісло, було сподівання, що він, на відміну від Порошенка, не буде просити у НАТО того, до чого там неготові. А саме – План дій щодо членства, або ж ПДЧ. Абревіатура, яка в контексті України стала настільки радіоактивною для Альянсу, що офіційні особи НАТО добровільно її надають перевагу не вимовляти в контексті України та Грузії взагалі.
У перший рік президентства, коли Зеленський був поглинутий переговорами з Путіним і дедлайнами виконання Мінська, було дещо не до ПДЧ. Тим паче, що на той момент головною ціллю у відносинах з НАТО вбачалось запрошення до Програми розширених можливостей (EOP).
Але від минулого року, вже отримавши запрошення до EOP і вникнувши в особливості процесу пошуку миру з Путіним, тема ПДЧ ставала все більш помітною в діалозі з НАТО. Спочатку обтічно, не вживаючи абревіатуру – у листі, який президент України спрямував генсеку Столтенбергу з подякою за EOP – він, як свідчить копія цього документу, висловив сподівання "на подальшу підтримку євроатлантичних прагнень України відповідно до рішень Бухарестського саміту 2008 року та наступних самітів НАТО". Все начебто галантно і без особливої конкретики, як люблять у НАТО.
Тріггером #1, очевидно, для голосної позиції офіційного Києва в питанні ПДЧ стали... чутки. Чутки, що Грузію вже у цьому році, на саміті НАТО запросять до виконання ПДЧ. Мені особисто доводилось чути цю інформацію виключно з українських офіційних джерел: офіційні джерела ні в НАТО, ні навіть в самій Грузії це не підтверджували, називаючи це в кращому випадку "wishful thinking". Після останніх подій у Грузії перспектива ПДЧ ще більш віддалилась, хоча на практичному рівні Грузія дійсно давно готова бути запрошеною до виконання Плану.
Тріггером #2, наскільки розумію, став прихід нової Адміністрації в США. Призначення і можливе призначення на посади низки людей, які з симпатією ставляться до України та її євроатлантичних амбіцій, спонукав представників української влади повірити в якесь ледве не історичне "вікно можливостей" для України в питанні ПДЧ. А про яке, власне, відкрите вікно можливостей йдеться? Байден чи хтось з його команди поінформував Київ про готовність попрацювати над цим питанням з європейськими союзниками? Наскільки мені відомо, в тій комунікації, яка вже відбулась, таких сигналів не звучало і близько. Чи є в Адміністрації Байдена в принципі консенсус щодо прискорення інтеграції України до НАТО, знаючи скептичні настрої окремих представників команди в цьому питанні (той же Білл Бьорнс), навряд чи. Чи ризикне Байден, для якого питання відновлення довірливої взаємодії з травмованими Трампом європейськими союзниками майже пунктик, порушувати трансатлантичну гармонію питанням ПДЧ для України? Питанням, яке в Берліні та Парижі й надалі викликає гостре несприйняття. І згода на запрошення України до Програми розширених можливостей, є підстави вважати, з їхнього боку багато в чому була спробою на певний час зняти з можливого порядку денного питання ПДЧ, своєрідним "EOP – ок, але про решту ви поки не говорите". Вибори у Німеччині та особливо Франції навряд чи сприятимуть цьому процесу теж. Хоча було б добре, якби французькому президенту хтось показав цифри, що 40% французів вже підтримують членство України в НАТО.
Отож, як би нам не хотілось побачити відкриті вікна можливостей, там, де вони зачинені, сьогодні у контексті ПДЧ для Києва та Тбілісі у НАТО превалює питання "Як сказати Україні та Грузії "ні", а не як "Як сказати Україні та Грузії "так"?
Це зовсім не означає, що потрібно зняти ПДЧ з порядку денного. У жодному випадку. ПДЧ – логічний наступний крок в інтеграції України до НАТО. Відсутність відкритого вікна сьогодні не означає, що це вікно не відкриється завтра чи післязавтра. А якщо не проговорювати з НАТО бажання отримати ПДЧ в майбутньому, то потім нам в Альянсі можуть сказати, що ми цього взагалі не просили. ПДЧ-reality check потрібен для іншого.
Для того, щоб усвідомити: йти на таран у стилі "дайош ПДЧ на саміті НАТО в 2021-му" – не зовсім вдала стратегія. Потрібен, даруйте за тавтологію, інший план дій для отримання Плану дій щодо членства. Який би враховував і згадані вище фактори, і досвід Бухаресту в деталях: від набору аргументів, особливостей комунікації, яка має бути просто ювелірною, до розуміння, що не все вирішується у Вашингтоні (а в нашому випадку навіть у Вашингтоні ще нічого не вирішено).
Потрібно два роки, до завершення першого циклу EOP, щоб продемонструвати, наскільки ефективно Україна змогла використати участь в програмі, якої місцями вона добивалась у НАТО не менш наполегливо, аніж зараз ПДЧ. І щоб нас не спитали: навіщо вам ПДЧ, якщо ви EOP навіть не можете використати? Потрібно імплементувати закон про обороні закупівлі, а не лише продовжувати тріумфально звітувати про його схвалення. Довести до кінця історію з СБУ. Розібратись з повноваженнями і підпорядкуваннями на рівні Міноборони та Генштабу. Хоча б два роки поспіль продемонструвати успішне виконання Річної національної програми, яку вже знову цілим президентським Указом вимушені переводити на рейки results based management. І, нарешті, потрібно найпростіше – призначити посла України при НАТО (от чесно – запити на ПДЧ, якщо ми півтора роки не можемо призначати голову дипмісії виглядають взагалі не серйозно...)
Ну і нарешті: потрібні аргументи, які переконають партнерів по НАТО, що запрошення України до ПДЧ це і в їхніх інтересах, не тільки українських – від спроможностей суттєво посилити внутрішні трансформації в Україні до переваг з точки зору євроатлантичної безпеки. Чи готові у нас такі аргументи?
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
