Брюссель, Женева, статус-кво
Для України обидва саміти, які відбулись на цьому тижні – НАТО в Брюсселі та Путін-Байден в Женеві – стало самітами підтвердження нинішнього статус-кво. Ні поразок, ні перемог.
У випадку з НАТО це, звісно, не дуже гарна новина. Реальність полягає в тому, що жодної готовності рухатись вперед по інтеграційному, а не партнерському треку в НАТО на сьогодні не існує. Так, повторили в деталях, а не загалом Бухарестську декларацію зі згадкою ПДЧ, але це якраз про статус-кво, а не про рух вперед. І якщо зовсім відверто, не впевнена, що ця згадка ПДЧ як "інтегральної частини" на шляху до членства грає нам на користь. Притримуюсь думки, що для для Києва було б кращим рішенням, якби у випадку України НАТО на рівні комюніке офіційно визнало Річні національні програми достатнім підготовчим інструментом до членства (з огляду на токсичність ПДЧ і унікальність кейсу України та Грузії). У Києві люблять апелювати до доручення, які лідери країн-членів НАТО дали своїм міністрам у 2008 році з приводу розгляду питання ПДЧ для України та Грузії, і яке начебто залишилось невиконаним. Але насправді це доручення було виконано у грудні того ж 2008 року – міністри прийняли рішення у випадку з Україною та Грузії започатковувати Річні національні програми (чи, насправді, повернутись до Річних національних програм, які були основою ПДЧ у 1999 році). Далі ми маємо серйозно вирішити, чи будемо продовжувати наполегливо вибивати (причому ногами) парадні двері з надписом "ПДЧ", розуміючи, що їх нам в наступні роки не відкриють. Чи шукатимемо боковий вхід, скажімо через РНП, відповідним чином адаптуючи його до переліку реформ, на яких акцентують увагу в НАТО. Іншими словами, роблячи все для того, щоб мати змогу вступити в Альянс що називається за одну ніч, щойно для цього з'явиться перше відповідне вікно можливостей, неважливо з ПДЧ чи ні. Розумію, що для Зеленського перед походом на другий тур потрібна конкретна перемога. І відоме за межами професійної тусовки слово "ПДЧ" звучить переконливо. Однак, не менш переконливо, на мій погляд, звучатиме і те, що Зеленський домігся рішення НАТО вступати в майбутньому в Альянс без жодного ПДЧ. Тим паче, що шанси на отримання ПДЧ до наступних президентських виборів близькі нулю.
Що стосується, українського виміру саміту Путіна з Байденом, то тут якраз статус-кво для нас є не найгіршим сценарієм. Як би нам не хотілось завершити війну й повернути окуповані території якнайшвидше і виключно на українських умовах, ризикну припустити, що реальною альтернативою нинішньому статус-кво може бути хіба анексія Донбасу Росією, спровокована бажанням зняти це питання з порядку денного взагалі. Закрити тему, як вони люблять казати. У позитивну для України зміну статус-кво щодо Донбасу американці, за всіма ознаками, наразі не готові інвестувати свій політичний капітал. Хоча подивимось, звісно, що буде через півроку, які Байден виділив на виконання рішень женевського саміту. Крім того, тримаємо постійно в умі, що у свій час в статусі віце-президента, Байден (під впливом, очевидно, Вікторії Нуланд) був цілком не проти деяких "російських" трактувань Мінських домовленостей і відповідним чином це комунікував з українською владою. Тому добре, що збергіається статус-кво, і добре, що вони не можуть домовитись в питанні по Україні, бо ця домовленість навряд чи була б нам вигідною навіть в найменш компромісному вигляді.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
