Несправедлива війна, несправедливий мир?
"Невже все настільки погано, що ми дійсно всерйоз розглядаємо нейтралітет?", – запитала я кілька тижнів в приватному повідомленні одного українського високопосадовця. А те, що цю ідею почали розглядати всерйоз стало зрозуміло після того, як вже на одних з перших переговорів з'явився Олександр Чалий, український містер Нейтралітет. Та й заяви президента України і Ко не залишали сумнівів – відмова від НАТО розглядали в Києві як основну жертву на алтар умовного мирного договору. Не факт, що росіяни взагалі пішли б на переговори без наших сигналів відмовитись від НАТО й пристати на нейтралітет.
На жаль, на своє питання відповіді я не отримала, тому складно зрозуміти, чи у Президента дійсно не було іншого вибору з точки зору реальної ситуації на фронті і в контексті підтримки Заходу, чи для нього членство в НАТО просто було не настільки вартісним, щоб при першій гіршій нагоді не спробувати обміняти його на умовний мир. Тим паче, сам президент навряд чи колись був переконаним євроатлантистом, швидше євроатлантистом ситуативним. А ідея договору з міжнародно закріпленими гарантіями безпеки виникла не під час цієї війни. Її Андрій Єрмак озвучував ще кілька років тому, але тоді вона зовсім не злетіла.
Цілком можливо, що для президента НАТО – це виключно про гарантії безпеки. І якщо є інші надійні гарантії безпеки, то навіщо тоді НАТО? Логіка проста і зрозуміла. Не виключаю, що таку ж логіку підтримує і багато українців, для яких цінність НАТО виключно у п'ятій статті, що мала б захистити нас від РФ. І якщо рух до НАТО розглядати виключно з точки зору отримання гарантій безпеки, а їх начебто готові надати, то начебто все ок. Хоча – і це на поверхні – відмова від НАТО під примусом – це не тільки про НАТО, це й про відмову від частки себе, свого суверенітету. Про неспроможність самим обирати своє майбутнє. Неважливо, чи це йдеться про військовий примус Росії, чи про дипломатичний пресинг заради компромісу з боку країн-членів НАТО. А згідно з українськими пропозиціями ми навіть військові навчання повинні будемо проводити за згодою країн-гарантів!
Я поділяю застереження тих, хто резонно ставить питання, наскільки дійсно ці гарантії безпеки можуть бути надані Україні у такій формі, щоб їх варто було зафіксувати не на зворотній стороні Будапештського меморандуму, а на окремому папері. Олександр Чалий, крім того що роками відстоював ідею нейтралітету для України, ще й брав участь у церемонії підписання Будапештського меморандуму (подивіться відомі фото з тієї події), і міг би розповісти, що тоді українська сторона теж вважала, що підписує документ саме з юридично зобов'язуючими безпековими гарантіями, а не з політичними безпековими запевненнями, як потім виявилось.
Крім того, за останні тижні мала дуже багато розмов і з урядовцями, і з наближеними до урядів країн експертами переважно зі США, але й також деяких інших країн, які називають серед потенційних гарантів. Історія з їхньою готовністю надати такі залізобетонні гарантії доволі непевна. Сподіваюсь, що це питання просто вирішується в зовсім інших кабінетах. Про той факт, що одним з гарантів нашої безпеки може стати країна, яка становить найбільшу для нас безпекову загрозу, краще взагалі промовчати. Проблема ж не у майбутньому статусі України, а в нінішньому статусі Росії. Як агресора, для якого нейтралітет є лише однією з імперських хотілок на шляху до "окончательного решения украинского вопроса".
Водночас, перед тим, як оголошувати вердикт про "капітуляцію" перед Росією, важливо враховувати й інші елементи "нейтральної" пропозиції України. Зокрема і те, що подібна конструкція про гарантії безпеки з фіксацією нейтралітету спочатку має бути схвалена на референдумі. Причому на референдумі, який не може бути проведений в умовах воєнного стану і військових дій. Чудово знаю і підтримую позицію про те, що безпекові питання подібної ваги не бажано виносити на референдум, але в цьому випадку вважаю подібну ідею доречною.
Зрештою, ми не повинні забувати, що наразі говоримо лише про переговорні пропозиції, які ще мають бути кимось в бункері прийняті. Якщо ні, тоді в України просто з'явиться можливість продемонструвати світу, який так вболівав за переговори і компроміси, хто насправді був готовий до переговорів і до поступок, а хто ні, і таким чином аргументувати наші запити на подальшу і більш серйозну військову допомогу. Але навіть якщо Путін і погодиться на таку угоду, то ми розуміємо, що його "вистачить" не надовго, тому що "окончательное решение украинского вопроса" такою угодою він не досягне – просто почекає, коли Україна достатньо нейтралізується у військовому плані, щоб її можна було взяти майже голими руками. Та й чи хтось сумнівається, що Путін виконає свою частину домовленостей? Або не вставлятиме палки в колеса руху України до ЄС (нагадати його ставлення до Угоди про асоціацію, яка навіть не про членство?).
На жаль, несправедлива війна не завжди завершується справедливим миром. Але ніхто не заважає нам все ж поборотись саме за останній – про завершення війни ще явно не йдеться.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
