Досить мантри про "Путін на це не погодиться"
Гарною новиною цих тижнів – особливо після останньої зустрічі "коаліції охочих", котрій ще належить перетворитись на "коаліцію рішучих" – є те, що дискусія про гарантії безпеки для України важко, болісно, але все ж перетворюється з концепту у план дій. Поволі обростає конкретикою і супроводжується правильними сигналами. Зокрема, про те, що це має бути місія стримування, а не беззуба миротворча місія ООН з дружніми до Росії країнами у її складі.
Не дуже доброю, як на мене, новиною є те, що над цією дискусією продовжує нависати привид підходу, який тривалий час працює стоп-сигналом у всіх наших розмовах на тему гарантій безпеки і не тільки. Це привид у вигляді мантри "Путін на це не погодиться". Так, є позитивні зрушення, і вони відображені в заявах французьких та британських топ-посадовців про те, що міжнародні партнери не повинні питати дозволу у Путіна на розміщення європейського контингенту в Україні. Але це все ще швидше винятки, аніж правило. До того ж, ці винятки мають доволі часто вибірковий характер – не питати дозволу у Путіна щодо одних питань, але питати щодо інших (наприклад, майбутнього членства України в НАТО).
Але найбільше мене турбує і тривожить, коли цим аргументом користуються не лише наші традиційно занепокоєні ескалацією закордонні партнери, але й самі українці.
Хоча кому, як не нам, переконувати міжнародних партнерів, що у питаннях безпеки та суверенітету України – чи то йдеться про параметри контингенту чи про запрошення до НАТО – думка Путіна має цікавити найменше. Бо єдина річ, на яку зациклений на знищенні України як держави та нації Путін (а підстав вважати інакше наразі нема), може погодитись з власного бажання – це, власне, на ослаблення і, зрештою, знищення України. Все інше – має бути шляхом примусового порозуміння (coercive understanding). Так як зло не може в принципі видавати дозвіл на добро, так само агресор не може видавати дозвіл на захист жертви, яку він намагається знищити.
Саме ми маємо в перших рядах переконувати наших західних партнерів, що Путін чомусь не питав ні в кого дозволу ні тоді, коли запрошував на Курщину північнокорейські війська, ні тоді, коли вирішив розмістити у Білорусі тактичну ядерну зброю.
...На початку девʼяностих, коли президент Польщі повідомляв свого російського візаві про намір країни стати членом НАТО, він відразу уточнив: я не прошу у вас дозволу, я інформую. Мені складно уявити справедливий та тривалий мир з надійною безпекою для України, якщо і в самій Україні, і в колі наших найближчих партнерів ми не позбудемось привиду "Путін на це не погодиться". Але можу з легкістю уявити перетворення коаліції охочих на коаліцію рішучих, яку ми в Центрі "Нова Європа" адвокатуємо з кінця лютого минулого року. Можу уявити найамбітніші безпекові рішення для України щойно ця коаліція перейде з формату отримання дозволів у режим інформування Росії. Причому, необовʼязково завчасне.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
