Володимир Горбач Політичний аналітик Інституту Євроатлантичного співробітництва

Про головне і другорядне

30 жовтня 2017, 11:08

Зараз ми живемо в бурхливих інформаційних потоках, коли ледве не щодня відбуваються по 2-3 резонансні події, на яких фокусуються медіа і, останнім часом, соцмережі.

Вони прагнуть тримати нашу увагу на цих подіях і темах якомога довше, але не для того, щоб ми краще зрозуміли суть, а насамперед, щоб продати нам під цим соусом свою рекламу. Тому при цьому забагато емоцій, крику, істерики і взагалі, безпідставної "скандальності", яка насправді лише симулює "сенсаційність" і відволікає увагу від насправді важливого.

Кількість негативу в публічній комунікації просто зашкалює, він є скрізь, на всіх телеканалах, радіо чи інтернет-сайтах, в усіх "тиражних" блогерів. Тому що так функціонує теперішня бізнес-модель в медіа.

І політична модель функціонує аналогічно. Політичний капітал створюється через безперервну критику опонентів, майже так само як "майниться" біткойн. Більше ефірів – більше критики – більші рейтинги.

Сама по собі критика корисна для справи тоді, коли її відчувають об'єкти критики, але у надмірних дозах вона перетворюється на отруту. "Критичний передоз" – це коли критикують не заради впливу на ситуацію в інтересах суспільного блага, а заради того аби "намайнити" собі побільше політичного (символічного) капіталу. Тому з'являється нерозбірливість у методах критики, вони радикалізуються аж до такого стану, що ефективною критикою вважається радикальна брехня чи відверта підміна понять.

Особливо тяжко журналістам-розслідувачам – такий високий суспільний запит на їхню роботу і така низька ефективність... Тому що від усього цього у цільової аудиторії виробляється інформаційний імунітет. Коли публіка звикає до поширення негативу і починає сприймати його як норму, як фон для вирішення своїх побутових проблем. А адресати критики просто перестають реагувати на такі випади проти себе, оскільки це найкращий спосіб протидії "провокаторам".

Так і живемо останні 3-4 роки: під "сьомим валом" тотальної і нищівної критики, яка насправді, вже ні на кого не впливає.

Нещодавно на сторінках блогу на УП Олеся Яхно писала про політичну комунікацію за допомогою штампів "зрада" й "перемога". Це давно й успішно впровадження у наш український дискурс асиметрична рамка, яка викривляє сприйняття реальності на символічному рівні. Не "подвиг чи зрада", не "перемога чи поразка", а саме так – "зрада чи перемога" – перекошена оптика сприйняття будь-якої політичної дії чи суспільного явища.

Особисто я не сумніваюся, що ці меми як і "вата"/ "вишивата", "зрадофіл" / "порохобот", "бариги", "торгівля на крові", навіть "липецька фабрика" з'явилися у нашому лексиконі не випадково і не стихійно. Що між ними спільного? Вони розпалюють ненависть, руйнують суспільну довіру й проводять символічну розділову лінію між самими українцями. Вони ведуть нас до нових заворушень, конфліктів, внутрішньої війни. Так ми успішну Україну не побудуємо...

Навіть президент Порошенко у своїй нещодавній публічній промові вжив термін "зрадофіли" щодо своїх критиків. Особливо запам'яталося про "не так варять борщ"... Але ж тут справа не в рецепті борщу, його інґредієнтах чи технології приготування. Справа у тому, хочеться це їсти чи ні...

Схоже, що не всі у владній обоймі визначилися, чого їм більше хочеться, суспільних реформ чи особистого достатку. У таких справах диму без вогню не буває... Але ж коли саме диму стає дуже багато? Коли гасять саме багаття!

Звісно, сучасне українське суспільство має всі підстави відчувати і висловлювати незадоволення. Навіть у формі публічного протесту в часи фактичної зовнішньої війни, хоч це і небезпечно для самого суспільства. Мабуть, не одному мені очевидно, що влада сьогодні не справляється з публічною комунікацією із суспільством, вона не може пояснити йому необхідність своїх дій. Але на мою думку, причина політичної дискомунікації не лише у самій владі, вона у загальному стані суспільства і в якості (негативній емоційній зарядженості) інформаційних потоків, про що йшлося вище. Якщо коротко, то якісна опозиція – це теж відповідальність перед суспільством.

Так що ж головне, а що наносне й другорядне?

Глибше бачення картини настає коли порівнювати не те "що маємо" із тим, чого хотілося б, а те "що маємо" із тим, чого позбулися. Найбільше дивують ті, які кажуть, що нічого не змінилося. В той час, як ми вже давно живемо у зовсім іншій реальності.

Справді важливими є події і процеси історичного масштабу. Якщо Майдани (національні повстання), то 2004 і 2013/14 років, а не вузькоспеціалізовані імітації між цими датами і після них. Якщо судові процеси, то за державну зраду, а не дрібну корупцію.

Поки політикум і медіа тримають увагу публіки на поточних проблемах, ми забуваємо дбати про історичну справедливість. Минулого тижня Оболонський суд вчергове поміняв державного адвоката колишньому президенту Януковичу, проти якого йде заочний процес за державну зраду. До слова, розглянуто вже 40 із більш ніж 100 томів справи. Його історичний характер вимірюється не лише масштабом скоєного, а й прецедентом. По-перше, суду над колишнім президентом, а по-друге, заочного процесу.

Так от, цей процес свідомо затягується, як самим обвинуваченим, так і стороною захисту. Попередній призначений державою адвокат додумався до того, що йому потрібно зустрітися з клієнтом (це у заочному процесі) у Ростові-на-Дону. Але оскільки на таку поїздку йому потрібні були кошти, то він попросив їх у суду... і таки поїхав. Щоправда безрезультатно, як щодо зустрічі, так і щодо грошей. Новопризначений судом державний адвокат починає з того самого – необхідності вивчити матеріали і... зустрітися з Януковичем.

На мою думку, така поведінка захисту, а саме затягування справи, стала можливою в результаті серйозної ерозії суспільних цінностей після Майдану. По-перше, адвокати бояться повторити долю судді Кіреєва, який судив колись Юлію Тимошенко. А по-друге, я б не виключав, що вони, як адвокати, хочуть заробити більше ніж офіційну зарплату. А сторона обвинувачення їм цього не гарантує. Суспільного тиску у цій справі практично немає, бо немає уваги медіа. Навіть навпаки, є суспільний тиск на сторону обвинувачення – прокуратуру в особі Генпрокурора.

Юрій Луценко, до речі, у своїй не чужій народному гумору нещодавній промові продемонстрував розуміння необхідності чесної публічної і політичної комунікації з громадянами. Відчуття публічного політика його не зраджують. А ось у його критиків явні проблеми з почуттям міри. А без кроків назустріч відновити публічну комунікацію як влади, так і з владою, буде неможливо.

Серед політологів останнім часом модно говорити про загальну кризу демократії в світі, про недовіру мас до тих, хто ними управляє, та й, зрештою, про управління недовірою, як єдиний доступний на сьогодні метод управління. А це і є ті фейки, меми, а головне, руйнівна тональність суспільної дискусії, в яких ми живемо. Усе це стає можливим і "єдиноправильним" тільки тоді, коли ми підміняємо головне другорядним. Подумайте про це...

Корупція1191 Україна та Європа973 Aтака Путіна1136 Уряд реформ353 Свобода слова556
ОСТАННІ ЗАПИСИ
Сергій Лямець

Банковская революция от НАБУ в деле Березкина. Теперь можно посадить всех работников госбанков

10
Альона Шкрум

СМІЛА. МОРАТОРІЙ НА РОЗУМ (с).

Віктор Уколов

Напад на Козьякова сповільнить формування Антикорупційного суду

Сергій Лямець

Рейдерский конвейер. Как АРМА именем революции помогает спрятать активы одессита Леонида Климова

Юрій Мірошниченко

Відновлення духовності та моральності – ключові передумови для розбудови України!

3
Костянтин Матвієнко

Професійний День інформації

Альона Гетьманчук

Україна-США: перезапуск стратегічного партнерства. Чи стратегічного патронажу?

1
Айдер Муждабаєв

"Тарифный геноцид", "террор холодом" – негодный политический лексикон

41
Сергій Лямець

Сериал "Продан". Делаем вместе

Ірина Федорів

Врятуй #БіличанськийЛіс відправ сьогодні смс з текстом 08 на номер 3399 після 22:30

2
АВТОРИЗАЦІЯ І ВХІД ДЛЯ АВТОРІВ


УвійтиСкасувати
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter