Центри прийняття рішень
Однією з головних мантр російських пропагандистів став удар по українських "центрах прийняття рішень". Це смішно й дуже показово.
Смішно це, як мінімум, тому, що українці, які зі зрозумілих причин майже завжди хочуть відповіді на російські удари за принципом "два ока за око", у цьому конкретному випадку цьому принципу зраджують. Ні, звичайно, більшість наших громадян, ймовірно, хоче побачити, як буде палати Кремль і як буде виглядати Путін у труні. Але мотиви цих бажань зовсім інші.
Росіяни хочуть знищувати наші "центри прийняття рішень" тому, що вважають наші рішення ефективними. Їм боляче. Вони сподіваються на те, що знищивши будівлі в урядовому кварталі, знищивши наш Генеральний штаб, Міністерство оборони й офіси українських силових структур, вони тим самим зруйнують керованість українського спротиву і змусять нас капітулювати.
Ми ж, зі свого боку, чудово знаємо декілька речей. Перше – кожен українець у чомусь сам собі центр прийняття рішень. Так було, так є й так буде, на відміну від росіян, яких слово "покірність" характеризує краще за будь-яке інше слово.
Друге – більшість "центрів прийняття рішень", зокрема військових, уже давно не працює за юридичними адресами. Це не військова таємниця, а просте й логічне рішення в умовах ракетних ударів. Третє – українська армія набагато більш децентралізована, аніж російська, і рішення в ній приймаються майже на всіх рівнях, тоді як росіяни постійно жаліються на те, що їхні командири вимушені годинами і днями затверджувати якісь елементарні речі на рівні генералів Генштабу.
І найголовніше. Нас загалом влаштовує нинішнє керівництво російської армії. Ми не дуже хочемо його знищувати. Тому що воно – це керівництво – старе, некомпетентне, корумповане і приймає ідіотські рішення. Подивитися хоча б на цілі, які обирають для іранських безпілотників "Шахед", подивитися на провально організовану мобілізацію, подивитися на тотальну втрату керування російськими військами на декількох напрямках одночасно й на кількість кинутої росіянами техніки, зброї й боєприпасів. Нащо ж нам думати про те, щоби замість поганих керівників прийшли інші, які, можливо, будуть краще за попередніх? Ми не зацікавлені в цьому.
Тому ми маємо парадоксальну ситуацію, у якій українців влаштовує і своє, і вороже військове керівництво, а росіян не влаштовує ані своє, ані наше. І це говорить про перебіг війни більше за будь-які інші факти.
P.S. Менш із тим, я хочу побачити палаючий Кремль із суто естетичних причин, а мертвого Путіна – задля власної втіхи. І я це побачу.
P.P.S. Як і ми всі.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
