7 листопада 2012, 19:21
Наприкінці 1960-х СРСР мав шанс ''наздогнати та випередити Америку'' у справі свободи інформації
В СРСР був аналогічний американському FOIA проект закону "Про поширення, пошук (отыскание) і отримання інформації". Він міг з'явитися восени 1967 року! Враховуючи пробуксовку норм FOIA, яка тривала в Америці до 1974 року, СРСР на тлі хрущовської відлиги мав шанс стати лідером в питанні вільного доступу до інформації. Наскільки це було реально навіть у разі ухвалення закону – це вже інше питання.
Дива не сталося і тоді держава обрала шлях залізної завіси. Але цей поворотний момент історії вартий, щоб знати про нього більше...
Найбільше досягнення України в сфері інформації за останні роки – прийняття та запровадження Закону "Про доступ до публічної інформації". Цей Закон є "молодшим братом" американського Freedom of Information Act (FOIA), підписаного Президентом Джонсоном 2 липня 1966 році.
Після запровадження FOIA вільний доступ до офіційної інформації став переможно крокувати світом.
Україні тепер доводиться наздоганяти США та інші країни на шляху, яким вони крокують вже 45 років!
Це загальновідомі факти. Але є і маловідомі.
Про проект радянського закону я дізнався з передмови до Науково-практичного коментаря, яку при першому перегляді пропустив)
Радянський проект закону про доступ став відомим завдяки... архівам КДБ
Свого часу генсек ЦК КПРС Микита Хрущов запустив гасло "Наздоженемо та випередимо Америку!". В 1964 році Хрущова усунули від влади. Але його справа продовжувала жити до кінця СРСР.
Вже за три роки після "відлиги" часів Хрущова в СРСР з'явився законопроект, модерновий навіть для тодішніх США. Сьогодні розповісти про це можуть розсекречені матеріали з архівів КДБ.
14 листопада 1967 року Голова КДБ СРСР Юрій Андропов надіслав до ЦК КПРС листа з грифом "таємно".
В цьому листі Андропов інформував ЦК про небезпечний проект закону, підготовлений "групою вчених і творчої інтелігенції" – це академіки, письменники, композитори і художники. Загалом – понад 100 осіб. Цей проект, за даними КДБ, інтелігенція мала намір надіслати до президії Верховної Ради СРСР.
Серед підписантів – академік Петро Капіца, лауреат Нобелівської ремії з фізики 1978 року.
Підписався під зверненням – радянський хімік-органік академік Іван Кнунянц, який за рік до подій став Героєм соціалістичної праці.
Звичайно, під документом стояв підпис стовпа радянського правозахисного руху академіка і дисидента Андрія Сахарова. Тоді він ставив під своїм прізвищем інший титул: "тричі герой Соціалістичної праці, лауреат Ленінської і держпремій".
Хто придумав листи інтелігенції?
За рік до звернення щодо свободи інформації у 1966 Капіца, Леонтович і Сахаров підписали більш небезпечну для них відозву, відому як "лист 25 діячів радянської науки, літератури і мистецтва проти реабілітації Сталіна".
Цим листом вони намагалися не дозволити "групі сталіністів" провести часткову реабілітацію "вождя народів", яка готувалася на 23 з'їзд КПРС, який відбувся навесні 1966 року.
За кілька тижнів до з'їзду почали поширювати відповідний лист серед інтелігенції та делегатів. На моїй пам'яті, це перша спроба в країні рад пролобіювати потрібне рішення публічним тиском на владу через тодішніх селебрітіз.
Тоді підписантам пощастило – перемогли антисталіністи. З'їзд підтримав інтелігенцію, яка стала героями, а "група реабілітації Сталіна" програла. Тож авторам листа їхня витівка не загрожувала жодними санкціями.
Тому, підписуючи менш небезпечний лист про свободу інформації, радянські інтелігенти не дуже ризикували у порівнянні з "наїздом на сталіністів". Через рік після першої успішної спроби публічного тиску підписів вже було не 25, а понад 100.
Юрій Андропов, який півроку як очолив КДБ СРСР так описав законопрект у листі до ЦК: "він навмисно викривлює політику нашої партії і держави у сфері друку", "ставить питання про скасування цензури", і, що найбільше дратувало КДБ, "впроваджує нічим не обмежене право будь-якої особи видавати будь-які друковані видання, ставити вистави, виробляти і демонструвати фільми, радіо і телепередачі".
З історії цензури...
Сьогодні подібні висловлювання виглядають як дикість і ознака диктатури, а тоді вони були природною реакцією КДБ, як головного захисника державного ладу від вільного обміну інформацією.
Щоразу, коли технічний прогрес здешевлює спосіб поширення інформації, влада намагається будь-що завадити її неконтрольованому поширенню.
Цензура виникла з часу появи першого друкарського верстату, який суттєво здешевив виробництво книг. З часом контрольна функція цензури нівелюється, коли технічний прогрес робить новий стрибок. На заміну верстатам прийшли газети, які зробили обіг інформації ще більш швидким. І навіть в епоху "вільного інтернету", соціальних мереж і ущільнення інформаційного потоку не припиняються намагання взяти під контроль поширення інформації.
І ось у 1960-х, коли попри залізну завісу в СРСР можна було почути "ворожі голоси", напівпідпільно поширити "самвидав" і організувати нелегальну виставку картин, серед радянської інтелігенції знайшлися сміливці, які на хвилі хрущовської відлиги вирішили кинути виклик системі офіційної цензури.
Радянські інтелігенти просили у влади свободи інформації і свободи самовираження
Вчені та митці в своєму листі до президії радянського парламенту просили дві речі:
- Спеціальний союзний закон про поширення, пошук (отыскание) і отримання інформації;
- Скасувати цензуру.
При чому цензуру не вимагали ультимативно скасувати, а ввічливо і навіть сором'язливо просили поставити це питання на обговорення:
"Стан в країні стабілізувався настільки, що, на нашу думку, з'явилася можливість поставити на обговорення питання про скасування деяких тимчасових заходів адміністративного впливу на друк та інші засоби інформації, і зокрема, питання про скасування цензури".
Переваги держави від скасування цензури радянські інтелігенти бачили у зростанні ініціатив громадян "для позитивної діяльності та швидкого виявлення помилок". Іншими словами для розбудови громадянського суспільства.
Проект радянського закону про свободу інформації містив 7 статей, але міг дати фору навіть FOIA
7 статей "інтелігентського закону" про поширення, пошук і отримання інформації декларують два фундаментальних права:
- Свобода слова
- Свобода самовираження
Стаття 1 закону давала право кожному "без попередньої цензури поширювати будь-яку інформацію в будь-якій формі". Щоправда з урахуванням низки обмежень.
Ця норма є дуже прогресивною для кінця 1960-х. Для того, щоб навіть пропонувати таке радянській державі треба було бути неабияким сміливцем і не боятися наслідків.
Але якщо ви подумали, що в ст. 1 йдеться про журналістику, то це не зовсім так. Автори, а це, крім науковців – художники, письменники і композитори мали на увазі під поширенням інформації, насамперед, свободу самовираження і можливість для себе вільно займатися творчістю. Це і пояснюється в другому пункті ст. 1: "Поняття "поширення інформації" в тексті закону включає будь-які висловлювання, а також поширення будь-яких текстів і творів мистецтва".
Радянські інтелігенти подбали і про заборони. Не дозволялося поширювати інформацію, яка розпалює міжнаціональну ворожнечу, містить образу, наклеп або порушує авторські права.
Романтика шістдесятників проникла навіть в проект закону: "надати громадянам запаси паперу!"
На тлі хрущовської відлиги шістдесяті були сповнені романтики і мрійництва. І ознаки цього прокралися навіть в проект закону.
Скажімо, автори вважали, що для реалізації права на вільне поширення інформації СРСР дасть їм необхідні матеріальні ресурси. І прямо записали це в ст. 5: "права забезпечуються наданням громадянам СРСР... запасів паперу, громадських будівель, засобів зв'язку та інших матеріальних цінностей"
Або інша норма: "заборонено повідомляти шпіонські відомості". Цікаво, яку інформацію треба відносити до шпіонської? Для громадян СРСР, я так розумію, окремого тлумачення ця норма не потребувала)
Пропонувалося, щоб ЗМІ могли засновуватися шляхом кооперації громадян та організацій та потребували лише реєстрації в місцевих органах влади. Ця норма ліберальніше за нинішні вимоги реєстрації ЗМІ.
Презумпція відкритості інформації в СРСР
Найважливіше, що дав цей нереалізований проект – презумпція відкритості інформації, закріплена ст. 4 закону – кожен має право на пошук (отыскание) і отримання будь-якої інформації з урахуванням обмежень.
Це – суть доступу до публічної інформації. Це означає, що всі рішення влади мають бути доступними для громадян, а влада не може приховувати від суспільства важливі рішення і дії.
Україна прийшла до цієї норми із 40 річним запізненням.
Чому провалилася ідея
Це було в дусі 60-х – написати до Верховної ради СРСР і сподіватися, що вона ухвалить закон. Дива не сталося. Проект закону не поставили на обговорення і не включили до порядку денного. Гадаю, авторам не відповіли. Але спроба була гарна і варта того, щоб її зробити не маючи жодних шансів на успіх.
Мені важко уявити, як би складалася історія СРСР і України, якби тоді перемогли прихильники відкритості, і замість цензури в нас з'явилося б вільне інформаційне суспільство. Можливо, це б прискорило центробіжні процеси в СРСР і хто знає, яку б ми мали нині політичну карту світу, і де б зараз був центр свободи і "вісь зла"?
Дивний збіг
Є одне питання, на яке я не маю відповіді. Звідки понад 100 радянських інтелігентів, які написали лист до Верховної Ради взяли ці революційні ідеї? Придумали самі? Почули з "ворожих голосів"? Отримали підказку від західних ди]пломатів? На час написання листа не минуло і 1,5 роки з часу ухвалення закону про свободу інформації в США.
Американський FOIA в ті часи не мав нинішнього вигляду і майже не працював до 1974 року.
Президент Ліндон Джонсон підписав цей закон під тиском з боку американських парламентарів.
Державні установи швидко знайшли спосіб не розкривати інформацію – вони просто відмовлялися повідомляти, яку інформацію мають у розпорядженні, що нівелювало закон.
В підрозділах федеральних органів почали зберігати відкриті документи разом з секретними, що дозволяло відмовляти запитувачу у доступі до всього пакету. А американські суди, які ще не мали відповідної практики, роками не приймали рішення з цих питань.
Тому, як зізнаються самі американці, FOIA в перші роки – принаймні, до Уотергейтського скандалу – залишався, здебільшого, декларацією.
Лише при президентові Картері до закону були внесені зміни, які обмежили можливість посадовців зловживати законом. Тоді ж з'явився "тест Картера", сьогодні більше відомий як "трискладовий тест". За наказом Президента N12065 від 1978 року при засекречуванні матеріалів державні службовці мали враховувати, чи не переважає суспільна зацікавленість в оприлюдненні цих матеріалів шкоду, що може принести їх розголошення.
В розвиток ідей FOIA наприкінці 70-х були прийняті закони про "Уряд при денному світлі" (The Goverment in the Sunshine Act) який вимагав від колегіальних органів забезпечити доступ на засідання (крім секретних) громадськості, про захист приватності та про викривачів (т.зв. "свистунів". Закон захищає свідків, які викрили порушення на своїй роботі від репресій з боку держави).
Лише тоді з'явився FOIA в тому вигляді, в якому ми його знаємо.
Тобто, у радянської влади на випередження Сполучених Штатів залишалося цілих 10 років! Шанс був! Але дива не сталося.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
