У день пам'яті...

Вперше про Голодомор мені розповіла моя бабуся Євдокія Пилипівна. В дитинстві ми з братом думали, що тими страшними історіями вона нас просто лякає. Мені було років 9, Володимир був ще зовсім малим, але ми й досі добре пам'ятаємо ті моторошні спогади.

Бабуся Дуся згадувала про те, як з сестрами вони збирали траву – калачики, як її батьки ховали від продзагонів харчі і як кричала мама, коли забирали зерно. Вона завжди плакала, коли те згадувала, а ми не могли повірити, що все це – правда. В бабусиній великій родині було 8 дітей. В ту страшну зиму її батьки і всі брати та сестри померли. Маленьку Дусю взяли на виховання сусіди, вона єдина вижила.

В наших радянських підручниках історії не було жодного рядка про страшний голод 1932-1933 років. Але майже в кожній українській родині чули про нього. І тихо ненавиділи Сталіна, бо знали, що той голод був його жахливим планом.

Для мене сьогоднішній день – день пам'яті моєї бабусі, її братів і сестер. День, коли ми згадуємо історію наших сімей, історію України, аби так само розказати її нашим дітям.

Сьогодні ввечері я запалю свічку пам'яті. За всіма невинно убієнними...