Технології купівлі голосів започаткували комуністи, не усвідомлюючи до яких наслідків це приведе Україну
"Батьками" олігархічних кланів в Україні стали комуністи, які розтягнули процес ваучерної приватизації на 7 років, поки все не розікрали "червоні директори" та наближені до влади особи, яких сьогодні називають олігархами. А потім олігархи навчилися, як купувати владу в Україні.
Якими були технології розкрадання України і українського потенціалу, тобто перетворення державної власності у приватну? У витоків "великого капіталу" були комуністи, які у Верховній Раді контролювали конституційну більшість. Ухваливши "під себе" закон про приватизацію, вони фактично передали загальнонародне майно на користь "червоних" директорів та наближених до влади спритних ділків.
Опозиційна меншість Верховної Ради першого скликання, яку було створено на основі депутатів демократичного Руху, вимагала, щоб приватизація в Україні відбувалася за тим же механізмом, як і в посткомуністичних країнах Європи. Опозицією була розроблена масштабна програма трансформації економіки УРСР у демократичну, ринкову економіку. Але як цю концепцію можна було перекласти мовою законів та конкретних дій виконавчої влади, якщо парламент був на 80% "червоним", а уряди очолювали вчорашні члени політбюро та ЦК? Президент КРАВЧУК був у цій ситуації безпорадним, бо не мав механізмів реалізації напрацювань опозиційної Народної ради.
Формально ідеологію для українського "приватизаційного" закону було запозичено в Чехії. Однак там, на відміну від України, процес набуття у власність державного майна за рахунок ваучерів продовжувався лише 2 роки і починався з малої приватизації. Чехи спочатку навчилися керувати власними пекарнями та перукарнями, і тільки, набравшись досвіду, переходили до приватизації великих майнових комплексів. В Україні ж приватизація за ваучери-папірці була розтягнута комуністичною більшістю ВР більше, ніж на 7 років. Причому, цей процес починався не з малих об'єктів, а з обленерго та металургійних гігантів – найскладніших технологічних комплексів. Тобто українська приватизація була для влади, а не для народу, як у країнах Східної та Центральної Європи. Тому сьогодні, приміром, в Польщі чи Естонії, на відміну від України, 40-60% ВВП продукує мале підприємництво, а відтак, – політику держави формує середній клас.
В Україні – все навпаки. За 20 років незалежності мале підприємництво так і не вийшло із зародкового стану (5-8% виробництва ВВП), і тому у нас немає потужного середнього класу. Державна політика України все більше контролюється великим капіталом, який не лише домінує в економіці, але і в ЗМІ. Тому на виборах все більше змагаються не політичні ідеології, а політтехнології, з допомогою яких олігархи, фактично, купують владу у збіднілого виборця за гроші.
Ця технологія купівлі влади в Україні почала застосовуватися на початках незалежності разом із стрімким розвитком дикого капіталізму, завдячуючи шаленому безладу у сфері приватизації, яку комуністи назвали "народною". Вже на виборах 1994 року українські скоробагатьки почали привчати виборця, що необхідно підтримувати не того депутата, у якого кращі політичні ідеї, а того, хто роздає більше подарунків. Пам'ятаю, як 1994 року, на своїх других виборах, я ледь не програв першому київському олігарху Семену ЮФІ, який зробив свій капітал на фінансових пірамідах на кшталт "МММ". На тих виборах ЮФА ледь не переміг своїх ідеологічних конкурентів за допомогою, як кажуть, "гречки та аптечки". Як відомо, нинішній мер столиці отримав свої дві перемоги, фактично використавши "виборчі технології" ЮФИ зразка 1994 року через масову роздачу продуктових "хабарів" найбільш знедоленим людям. Тобто, технології купівлі голосів 90-х років живуть і процвітають у сьогоднішній українській виборчій демократії.
Замість боротьби політичних програм, як це відбувається в Європі, в Україні від виборів до виборів люди все більше голосують за РR, куплений на гроші олігархів. Згідно експертних даних, сьогодні вартість виборів в Україні відносно ВВП є найбільшою у світі. "Піарні" партії та лідери-популісти за допомогою "піар"-технологів та популярних шоу-програм витісняють з українського політичного життя політичну ідею, фаховість, патріотизм.
Мусимо визнати, що за такого розвитку "виборчої демократії" в Україні ідеологічна конкуренція, за якою стоять суспільні інтереси – чи праві виробничі, чи ліві соціальні, – все більше підміняється, завдяки політтехнологіям, на інтереси невеликої групи багатіїв-олігархів. Саме тому, в українській державній політиці за 20 років так і не з'явилися системні закони і рішення, якими розкривається український виробничий потенціал. Приміром, нині структура української економіки майже нічим не відрізняється від економіки УРСР, не проведена земельна реформа, не збудована сучасна транспортна інфраструктура, не розкритий туристичний потенціал, відсутнє розвинуте мале і середнє підприємство, і взагалі не реалізовано ЖОДНОГО, підкреслюю – жодного, – цілісного економічного проекту у будь-якій економічній сфері. Тому Україна споживає 80% іноземних товарів.
Натомість, у нас стрімко розвивається олігархічний капітал. В той час, як статки українських олігархів щороку подвоюються, статки усіх інших українських громадян у 2010 році стали найнижчими у Європі, – після нас лише Молдова. Ось такою є ціна української "народної приватизації" у розливі комуністичної більшості ВР, яку не було розпущено після проголошення незалежності у 1991 році.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
