Головне гальмо розвитку України – чиновники, в голові яких застряг червоний прапор і яких ми чомусь постійно обираємо
День Незалежності 24 серпня спонукає кожного громадянина спитати себе, – що я зробив для України? Це безцінне свято для українців, які віддають шану цінностям, що поділяють всі вільні народи світу.
В українському суспільстві панує певне розчарування. Мені боляче чути, як пересічні українці сумніваються, чи потрібна їм суверенна держава. Всі народи починали поступ до заможного життя з проголошення незалежності, яка дозволяє кожному максимально використати той потенціал, яким його нагородив Господь Бог. Не виключення і українці, які отримали можливість, врешті-решт, втілити у життя своє бачення держави та державності. Хочу заспокоїти тих, хто сьогодні бачить лише злидні та політичний блуд, замість українських перспектив. Ці хвороби та каліцтва пострадянської системи вже незабаром залишаться в минулому. І ось чому.
Україна юридично суверенна 20 років, однак вона все ще не позбавилася наслідків майже 300-річного імперського панування Росії, на багнетах якої було принесено ще й комуністичний тоталітаризм. 20 років незалежності – це невеликий час, щоб перетворити уламок російської імперської тюрми, де відбували ув'язнення цілі народи, у правову демократичну державу. Колоніальне панування росіян залишило жахливий відбиток на національній свідомості українського народу, породило чиновницький управлінський диктат, злодійський менталітет влади. Масовий геноцид совісті нації – інтелігенції, українського селянина – господаря та підприємця, цілеспрямована русифікація, тиск на національну церкву, – всі ці спроби відправити національно свідомого українця у небуття тривали століттями. Ще й нині, попри наш незалежний статус, російська пропаганда постійно нам нав'язує постколоніальний синдром, – мовляв, українці без допомоги Росії не виживуть, тому і газ, і послуги, і братська політична підтримка, врешті-решт, і сонце над головою – все це маємо, завдячуючи великому російському народу. Така політика "підтримки" нашого незалежного життя Росією знаходить гарячий відгук і в серцях нашої влади з проросійським менталітетом. Будемо відвертими, Україні так і не вдалося за 20 років незалежності принципово змінити владу "совєцьку"-проросійську на владу національну-проукраїнську. Вона ментально ще залишається меншовартісно-колоніальною, проросійською та ідеологічно "червоною". Політичне керівництво Народного Руху України в 1991 році зробило фатальну помилку, відмовившись від ідеї одночасних виборів Президента та Верховної Ради у щойно проголошеній незалежній Україні. Це дозволило б змінити антиукраїнську комуністичну більшість в парламенті на демократичну проукраїнську, що відкривало б шлях для всіх необхідних перетворень тоталітаризму в демократію та колонії в незалежну державу з розвинутою ринковою економікою і потужним середнім класом, як це робили, приміром, країни Балтії та Центральної Європи.
В нашій незалежній державі жодних принципових змін не відбулося, бо владний менталітет залишався незмінним. Саме через парламентську більшість вчорашніх комуністів – "червоних" директорів та партфункціонера – чиновника і сформувався в Україні не європейський народний, а олігархічний капітал. А мале підприємництво – підвалини ринкової економіки – за 20 років так і не стало основою виробничої діяльності та статків для середнього класу. В країні продовжує панувати корумпована бюрократія, вигодована у компартійних школах, не змінено суть радянської репресивної судової системи, відсутні політичні та економічні свободи, на кшталт європейських, відбувається засилля всього іноземного замість українського. Нині структура економіки незалежної України нічим особливим не відрізняється від колоніальної економіки УРСР. Тільки в радянські часи гіганти промислової індустрії були у загальнодержавній власності, а тепер – у олігархічній. 70% держбюджету України формують так звані важкі галузі виробництва, тоді як в ЄС – великий капітал забезпечує всього 30% бюджетних доходів, а мале та середнє підприємництво – 70%.
В соціальній сфері, як і в економічній, панують ті ж радянські методи управління, як і за часів комунізму. Батько "пенсійної" реформи віце-прем'єр ТІГІПКО обіцяє карати штрафами малих підприємців за зарплату у "конвертах", бо вони не платять у Пенсійний фонд. При цьому влада навіть не обіцяє знизити більш, ніж 40% податкове навантаження на фонд зарплати, яке перетворює малого підприємця або на банкрута, або на "тіньовика". Антиринкова влада за багато років боротьби з фермерами та господарем-одноосібником, врешті-решт, поклала на обидві лопатки й українське село. Фермери не можуть переробити або продати свій товар в Україні, бо внутрішній ринок звалений імпортом за демпінговими цінами. Ще немає ринку землі, а уже розпочалися її рейдерські захоплення напіволігархічними структурами.
Звідки походить нова владна команда і яким ідолам молиться, засвідчив щойно прийнятий ВР закон про червоний прапор. І це все відбувається на 20-му році незалежності?! Не викликає сумнівів, що його лобіювала "братська" Росія через свою "п'яту колону" у парламенті та потужне проросійське чиновництво в органах державної влади незалежної України. Адже буквально через декілька днів завдяки серії провокацій, на кшталт бійки 9 травня у Львові за участі комуністів та праворадикалів, ті ж самі "братські" російські ЗМІ нас намагалися представити в очах Європи як країну, де стрімко наростає неофашизм. Для чого це робилося? Маючи такий імідж, Україні дуже важко буде досягнути прогресу в переговорах і щодо зони вільної торгівлі з ЄС, і щодо асоційованого членства, де для українця буде запроваджено безвізовий режим та надано можливість без принизливих процедур не тільки подорожувати, а й працювати в країнах ЄС. Отож залишається для нас єдиний шлях подальшого руху – знову до Росії. Митний союз та Єдиний економічний простір широко відкриває Україні свої колоніальні двері.
Всі 20 років незалежності Україна втягнута комуністами-антиукраїнцями, що незмінно залишаються після 1991 року в парламенті, у невпинне політичне протистояння. Саме тому Верховна Рада, замість зосередження на законах, якими розкривається український потенціал, не вилазить з політичних дискусій, – мовляв герой Шухевич із Бандерою чи бандит, потрібна нам друга російська державна мова чи ні, або ж православна церква має бути українською чи російською. Не без участі російських спецслужб та політтехнологів в інформаційному просторі України також постійно виникають теми, які роз'єднують Україну та українців, і не дають зосередитися на економічному та соціальному облаштуванню українського незалежного дому.
Наша українська влада з постколоніальним менталітетом за 20 років так ще й не збагнула, що національний інтерес та вміння його відстоювати – це найкоротший шлях до заможного життя. А поки що наші "незалежні" уряди дозволяють Росії транзитувати свій газ у Європу нашою територією за ціною, що в 4 рази нижча, від інших європейських країн. Зате ця ж влада задоволено купує "братський" газ з Росії за найвищою ціною, яка є у Європі. Жалюгідний український бюджет в 37 млрд. доларів ще з 2008 року міг би збільшитися на 5 – 10 млрд. доларів, бо так записано в угоді 1997 року "Про умови базування Російського Чорноморського флоту", якби наша посткомуністична влада брала з Росії не "братську" ціну, а ринкову – світову за оренду плату. Сьогодні пенсійною реформою підвищується пенсійний вік, аби подолати дефіцит дірявого Пенсійного фонду, в той же час, жоден президент та уряд в незалежній Україні не робив спроб повернути своїм громадянам 132 млрд. дол. їхніх заощаджень в Ощадбанку СРСР, які в повному обсязі перейшли у спадок Росії і працюють в інтересах і російської економіки, і російського пенсіонера.
Якщо ж брати до уваги наші інші українські потенціали: аграрний, енергетичний, транзитний та туристичні можливості, то за 5-10 років його використання на потреби України та українців ми за статками здатні обігнати не тільки Росію, а й Польщу та країни Балтії. Але увесь цей потенціал здатна реалізувати лише влада, яка не дивиться ні на Кремль, ні на Брюссель чи Вашингтон, а керується виключно інтересами України і українця. 20 років ми вчилися обирати собі таку владу. Але поки що це нам не вдавалося, бо за всі роки незалежності ми так і не мали в українському парламенті 226 депутатів (більшість), які б керувалися виключно національним інтересом, а не постколоніальним. Як будемо жити наступні десятиліття? Вибори Верховної Ради в 2012 році чітко покажуть чи ми знову йдемо до виборчої урни під червоним прапором, чи, нарешті, з нашим, українським, жовто-блакитним. Отож чекаймо!
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
