Єдина опозиція має об'єднатися навколо спільної програми реформ
або чому програли "помаранчеві"?
Сьогодні багато очікувань виборців повязано з об'єднанням опозиції. Політична угода щодо спільних дій, яку підписали на Софіївському майдані партії – члени КОД, не містить жодної конкретики стосовно плану дій опозиції в разі приходу до влади. А це – найголовніше, бо влада в будь-якій демократичній країні починається із більшості у законодавчому органі. Саме парламент приймає закони, по яких працює вся країна, – в тому числі, Президент, уряд, місцеві органи влади. Тобто об'єднана опозиція, в першу чергу, має узгодити спільний план дій щодо пріоритетів зміни українського законодавства та очищення його від атавізмів комунізму. Це означає повний демонтаж тоталітарної системи управління, яка 20 років залишається незмінною і де податкова адміністрація, МВС, СБУ, прокуратура, суди виконують репресивні функції, а не захищають демократію та права людини. І де державна політика продовжує, як і за радянських часів, нищити все українське – від мови, історії, культури до українського виробника.
Особисто я переконаний, що в основу плану дій об'єднаної опозиції має бути покладена права програма виходу із системної української кризи, оскільки праві партії в усьому світі є виразниками інтересів виробника, середнього класу, національного суверенітету. Ліві ж є здебільшого лобістами робітників, незахищених верств населення та підвищення соціальних стандартів держави. Приміром, якби Верховна Рада 1991 року ухвалила повний пакет національних пріоритетів та економічних законів правого спрямування, то Україна нині мала б європейський рівень життя. Це підтверджує досвід всіх посткомуністичних держав, які відродили економіку та свою національну суть, завдячуючи реалізації правих програм. Верховна Рада України, на превеликий жаль, ніколи не генерувала правої політики, бо 1991 року у парламенті залишилася комуністична більшість. Тобто в незалежній Україні не змінилася суть влади, тому й українське законодавство так і залишилось лівацьким, тоталітарним.
Ця ситуація збереглася й за "помаранчевих". Після Майдану глибинна демократизація українського законодавства так і не відбулася. Що ж завадило "помаранчевим" демократам здійснити такі довгоочікувані зміни? Праві, ліві, центристи і ліберали об'єдналися не задля спільного плану дій, а лише навколо спільного лідера. Практика ж розвинених демократій свідчить, що різнобарвні ідеологічні коаліції можуть бути ефективними лише у тому разі, коли вони реалізовують спільну програму дій. Приміром, в Німеччині в попередньому скликанні Бундестагу права Меркель із лівими соціал-демократами створили спільну коаліцію у парламенті. Однак ця ідеологічно різнобарвна коаліція 4 роки узгоджено приймала праві закони щодо розвитку національного виробництва та ліві – щодо підвищення соціальних стандартів. Але на чергові вибори ці вчорашні союзники вже йшли окремими політичними колонами, бо кожна партія уособлювала й захищала перед виборцями переваги власної ідеології та власної програми.
Що таке опозиційним силам України разом боротися за владу? Це означає, що партії, що, приміром, увійшли в КОД, ще до виборів мають сформувати спільні пріоритети та узгодити спільну програму дій, незалежно від своєї власної ідеології. Адже коли один з членів КОДу буде прагнути реалізувати в парламенті ліву політику, а інший – праву консервативну, а третій – ліберальну, то позитивного результату не буде. Саме це і завадило "помаранчевим" бути успішною коаліцією за демократичної більшості у ВРУ у 2007-2010 роках. Або ж, приміром, коли в одному виборчому блоці "Наша Україна-Народна самооборона" об'єднали правого Костенка, лівого Луценка і лібералів з "Нашої України", то кожен потягнув воза в свій бік, як лебедь, рак і щука. Я як правий політик не міг підтримувати закони, які розширюють соціальні пільги ціною знищення національного виробника. І навпаки, демократична коаліція з популістських міркувань не підтримувала законопроекти УНП, якими звільнявся від оподаткування малий бізнес та відкривалася дорога українському фермерству.
Тепер ми всі бачимо, якими є наслідки консервації в Україні фактично комуністичного-тоталітарного законодавства на прикладі деяких опозиційних політиків. Як відомо, Юлія Тимошенко засуджена ще за радянськими нормами Кримінально кодексу. А екс-міністр МВС Луценко за практикою комуністичного режиму більше року перебуває в тюрмі ще до вироку суду. Цього б не було, якби перша демократична більшість парламенту використала свої владні можливості для законодавчого демонтажу комуністичного політичного режиму у незалежній державі.
На жаль, і сьогодні об'єднана опозиція в складі КОДу навряд чи спроможна об'єднатися навколо спільної програми, про що свідчить резолюція 22 січня 2012 року, ухвалена на Софіївському майдані. Єдине, що реально можна здійснити в межах КОДу, – об'єднати зусилля для спільного контролю за ходом виборів, щоб влада не цупила голоси. Й УНП вже приєдналася до цього плану дій. В межах КОДу опозиція також може намагатися координувати свої виборчі змагання на мажоритарних округах. Однак мій досвід обрання депутатом 5 скликань Верховної Ради свідчить, що жодного разу опозиції так і не вдавалося узгодити єдиний опозиційний список на "мажоритарці".
Нині УНП іде на вибори в об'єднанні із своїми ідеологічними союзниками – правоцентристськими політичними силами, – "Нашою Україною", Конгресом українських націоналістів, Українською платформою "Собор", – щоб привнести у державну політику праві національні інтереси суспільства. В перспективі це об'єднання має перетворитися в конкурентоспроможну правоцентристську партію, здатну самостійно боротися за праву владу в Україні.
На моє переконання, українські опозиційні сили, окрім природного прагнення стати владою в Україні, мають також сприяти загалом і демократизації політичного життя. Бо в Україні всі без виключення правлячі партії лише називалися демократичними, але їх практика завжди залишалася комуністичною, "вождістською". Адже і сьогодні вони обирають своїх керівників, як колись генеральних секретарів КПРС відкритим голосуванням, тобто підняттям рук. Переконаний, що партія, окрім ідеології, має бути школою демократії, а набувши владних повноважень, поширювати свої демократичні традиції і на суспільство. Тому я не вірю партійним лідерам, які фактично створили дублікати компартій, а нам обіцяють побудувати демократію в Україні. Демократична політична сила, в першу чергу, має взяти за основу кращі традиції європейського партійного життя, заохочуючи своїм прикладом українське суспільство до демократичних змін. Приміром, в УНП з часів заснування вибори партійних лідерів відбуваються тільки таємним голосуванням. Зараз ми готуємося до проведення виборів своїх лідерів за європейським принципом "праймеризу".
Вихід на політичну арену України потужної правої сили нарешті скерує українську владу у демократичне річище. В першу чергу, це стосується механізму реалізації суспільних інтересів в державній політиці. Лише у такий спосіб комуністична традиція використовувати владне крісло для своєї особистої вигоди почне зникати з української владної практики.
Зрозуміло, що сьогодні всі опозиційні сили змагаються на одному електоральному полі. Однак на виборах має бути певний рівень і політичної, і юридичної культури. Приміром, під час революції в Єгипті союз опозиційних сил спільно валив тоталітарний режим. Однак після революції на парламентських виборах усі вчорашні союзники по боротьбі із Мубараком стали конкурентами у змаганні за більшу кількість своїх прихильників. Тобто у політиці завжди і скрізь всі змагаються між собою. Однак предметом змагань мають стати не особистості політиків, як у нас в Україні, а ідеологічні програми опонентів. Конкуренція між найбільш рейтинговими кандидатами в Україні має проявлятися через їхній інтелект, а не через бруд, "чорний" піар і взаємні звинувачення, що характерно для нашої політичної практики. Приміром, в США дискусії під час праймеризів кандидатів на посаду президента зводяться не до особистих прикмет персоналій, а до того, як кандидат буде вирішувати проблеми економіки, зовнішніх стосунків, енергозабезпечення, АПК, глобальних змін клімату тощо.
Зрозуміло, що еволюція політичної системи України вимагає і активної позиції самого виборця. А він у нас багато в чому залишається "совєтським человєком" і часто-густо голосує не за ідеологію, а за гречку, якою так і не зміг наїстися за радянських часів. Як не парадоксально, але найбільш ідеологічними були вибори у 1990 році, коли розпадалася комуністична система. Бо вже з 1994 року і донині фальсифікація виборів відбувається не стільки через вкидання зайвих бюлетенів, скільки через прямий підкуп виборця, а також через радянську систему "зомбування" по телевізору на кшталт програм Шустера та Кисельова. Тому виборець і сьогодні, попри 20 років вільного голосування, продовжує продавати свій голос, не усвідомлюючи, що тим самим він консервує в Україні владу, яка його ж і грабує. І тому чим швидше українець-виборець навчиться обирати владу ідей, а не владу "гречконосіїв", тим швидшими будуть радикальні зміни в Україні.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
