Примусова федералізація
Кремль здійснює наступний етап плану з розколу України
Розбурхавши мовне питання руками проросійських провокаторів, Кремль впритул наблизився до наступного етапу проекту з розколу України, – примусової федералізації. Провідником нищівної ідеї став Віктор Медведчук, сумно відомий адвокат Стуса та Литвина, "сірий кардинал" епохи Кучми, кум Путіна. Днями очолювана Медведчуком організація "Український вибір" провела круглий стіл, де обговорювався план та термін зміни державного конституційного устрою. Цікаво, що напередодні Медведчук мав зустріч в Криму з Президентом Росії.
"Федералізація – це єдині та безальтернативні ліки проти розколу", – стверджує Медведчук. Проросійський політик, без перебільшення, перевершив Джорджа Оруела з його афоризмом "брехня – це правда, правда – це брехня". Саме федералізація спроможна нав'язати розкол мононаціональній Україні, де українці складають близько 78% від загальної чисельності населення, проживаючи на своїх етнічних землях. Загальновідомо, що мононаціональним державам властива унітарність, а багатонаціональним – федералізм. Тобто унітарний устрій є абсолютно природним для України.
Більшість федеративних країн утворилися з незалежних або автономних утворень, які добровільно віддали центру частину суверенітету, – як-то Швейцарія, Бельгія. Зазвичай при федеративному устрої регіони держави мають власну конституцію, законодавство, виконавчі органи влади, інколи навіть парламенти та специфічні "регіональні" партії. Україні немає ніякої потреби ламати унітарний конституційний устрій ні з національних, ні з політичних міркувань. Цей крок законсервував би нинішній стан штучної русифікації традиційних українських територій, а також призупинив формування єдиного національного простору. Федералізація тим більш безглузда, що українські адміністративно-територіальні одиниці не мають нічого спільного ні з швейцарськими кантонами, ні з австралійськими чи американськими штатами.
Прибічники федералізації зазвичай наводять приклад Німеччини, яка має статус федерації, незважаючи на мононаціональний склад. Однак її федеральний устрій був зафіксований 1949 року, після поразки у Другій світовій війні, під тиском країн-сусідів, які побоювалися посилення Німеччини. Як свідчать історичні приклади, шлях від унітарної – до федеративної держави за рідкими виключеннями призводив до дезінтеграції, аж до повного розвалу країни, – приміром, Чехословаччина. Нині в скрутному становищі опинилася Бельгія, яка потерпає через відсутність мовної єдності, уніфікованого політичного та економічного устрою. То чи треба нам спокушати долю?
Дискусія про федералізацію, як і про мову, є штучно привнесеною в Україну. Міжнародна дослідницька агенція 2010 року констатувала, що лише третина українців є прихильниками федералізації. За фактичний розкол України зазвичай агітує "п'ята колона" Росії, – комуністи Грач та Симоненко, малороси Табачник та Колесниченко тощо. Україна потребує не федералізації, а розширення фінансових прав регіонів у відповідності до європейських норм. Так, згідно Європейській хартії місцевого самоврядування та законодавству країн ЄС, центр має отримувати лише 30% регіональних коштів, а решта залишається на місцевий розвиток. В Україні ж панує радянська система централізованого розподілу коштів. Саме економічних прав та вирішення соціальних проблем очікують більшість регіонів України, а не примарних політичних дискусій, громадянських сутичок та розвалу держави. Зрозуміло, що цього б дуже хотіла Росія та армія лобістів російських інтересів в Україні. Але чи потребують цього пересічні українці?
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
