Методом монтажу

Відкрився мій блог на "Українській правді", яку в далекому 1998-му (здається) році заснував український журналіст Георгій Гонгадзе. Для нього відкриття власного видання (хай навіть тільки в комп'ютерній мережі) було поверненням у велику журналістику. Через 10 років моя поява на "Українській правді" є поверненням на велику орбіту.

Одразу вточню – я не був його другом, просто знав, як і багато хто з київських журналістів наприкінці минулого століття. Інше уточнення: про людей варто згадувати не лише на їхні дні народження. Згадаємо, фрагментами, методом монтажу.

Його знали всі.

В одній із моїх книжок для візитних карток серед сотень чиїхось координат – візитка Георгія Гонгадзе. Скромна. Чорним по-білому: ім'я, професія, телефон, адреса. Візитівка дещо потерта, бо довго носив її в кишені джинсів. Тепер це – пам'ять.

Його слухали.

Весна 1999-го року. Київ. Хрещатик. Дворик біля будівлі УНІАНу. За 10 хвилин має початися прес-конференція. Георгій Гонгадзе весело агітує журналістів працювати у його щойно відкритій радіопрограмі на радіо "Континент".

- Вікторе, давай працювати в моїй програмі! – пропонує він.

- Не можу, я працюю в ТСН на 1+1, – кажу.

- Ось так завжди! Кращі люди вже десь працюють... – резюмує Георгій.

В своїх ефірах на "Континенті" у 1999 році він критикував Леоніда Кучму, який балотувався на 2 термін президентського правління.

Його дивилися.

На архівних DVD дисках знаходжу запис телевізійного ефіру Георгія – шматок програми "Вікна+" на каналі СТБ (ММЦ "Інтерн'юз"). Був такий підсумковий тижневик у 1997 році. Георгій Гонгадзе в ролі телеведучого. Гарна українська. Трохи хвилювання. Але помітний блиск в очах. Це те, що відрізняло його від решти.

Ним захоплювалися.

Літо 1998-го року. Лівий берег Києва. Спортивний майданчик біля станції метро "Лівобережна". Журналісти столичних телеканалів грають у футбол. Капітани команд – Андрій Шевченко і Георгій Гонгадзе. У першого ще немає дружини, в другого – вже двоє дівчат. Дружина Мирослава з дітьми і коляскою – на трибунах разом з глядачами. По закінченні матчу всі дружно сідають на річковий пароплав і катаються по Дніпру аж до вечора. Тоді можна було вести мову про журналістську солідарність.

Йому слід віддати шану.

Я вірю, що колись настане день, коли можна буде прийти на могилу до Георгія Гонгадзе, покласти квіти і згадати його світлу пам'ять. Не мені судити, від кого саме залежить захоронення тіла Георгія. Але так має бути, рано чи пізно, це – по-християнськи.