Документальний репортаж з вигаданого світу
На межі 1980-90-х років українське кіно було на порозі перевороту – революція мала прийти. І це була не проста естетична революція, це було щось глибше – метафізичне, цивілізаційне. Але, як часто буває в історії, на місці революційного пориву знаходимо лише хаос.
90-ті роки, руїни старого, будівництво нового на уламках – ідеї розчиняються в цьому буревії, відступаючи перед економічною нестабільністю, перед хаосом ринку. Але ось, і це важливо, в цьому хаосі з'являється фільм Сергія Маслобойщикова "Співачка Жозефіна й мишачий народ" (1994), знятий за мотивами творів Франца Кафки, як дивовижне свідчення того, яким могло б бути українське кіно – триумфом авторського кінематографа, який не піддається жодним правилам, жодним зручним схемам.
Класичним питання: як кіно і література можуть співіснувати, а точніше, як можна трансформувати літературний текст у кінематографічну мову. Маслобойщиков, у власній манері, знаходить вихід, створює жанр "документального репортажу з вигаданого світу". І саме в цьому "вигаданому" світі все несподівано перетворюється на "реальне" – форма і зміст переплітаються так, що виникає нова кіномова.
"Співачка Жозефіна й мишачий народ" – політична метафора, лабіринт театрального світу, архітектурна цікавинка... Простір Чернівецького театру не є лише декорацією, він – частина кіновізії.
Питання епохи перевиробництва кіно, чому саме цей фільм важливий? "Співачка Жозефіна й мишачий народ" – нагадування про те, що кіно тут і тепер може бути не просто індустрією, а справжнім мистецтвом, вільним, непередбачуваним. У сучасному світі, де кіно ставить собі за мету лише відтворювати вже знайоме через референси, цей фільм є викликом – поверненням до істинної авторської свободи, яка вимагає безпосереднього контакту з реальністю мистецтва, а не з її імітацією. В умовах інформаційної війни, де кожну новину можна спростувати, а правда й реальність замінюються на симулякри, мистецтво – єдиний спосіб збереження істини. У здатності мистецтва створювати альтернативні реальності, що не служать політичним інтересам, можна знайти ту найбільшу правду, яка здатна викрити маніпуляції "реального" світу.
У 90-ті роки була популярною ідея єдиного європейського культурного простору. І ось, "Співачка Жозефіна" належить до цього простору не через технічні чи географічні фактори, а через глибоке розуміння того, що культура не має бути розірваною, що культура має зберігати своє спадкоємство, навіть якщо це означає відмову від усіх зручних історичних ліній. І в цьому сенсі, фільм долає "культуру розриву", пропонує новий спосіб мислення, новий шлях до збереження культурного спадку. Постає питання, хто формує канони? В 2025 році Сергій Маслобойщиков отримує визнання міжнародної спільноти – повну ретроспективу на Міжнародному кінофестивалі в Роттердамі – найважливішому майданчику авторського кіно. Цей успіх був проігнорований Українським інститутом і Міністерством культури і стратегічних комунікацій. Що це означає? Що урядовці, не готові прийняти і підтримати культурних героїв, чи навіть не в змозі усвідомити цінність кіномистецтва?
"Співачка Жозефіна й мишачий народ" – обов'язковий фільм-канон для нового покоління дослідників. Завдання для культурологів, філософів, антропологів, які мають "прочитати" фільм не лише як кінематографічне явище, але й як культурний маніфест.
Показ відбудеться в рамках ретроспективи фільмів Сергія Маслобойщикова, організованої Спілкою кінематографістів України.
Сеанс за участі творців фільму відбудеться о 18:00, 11 квітня, у Синій залі Будинку кіно (вул. Саксаганського, 6).
Вхід вільний.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
