Так чи думають про економіку при вступі до НАТО?

Прочитавши статтю пана Філіндаша

(http://blogs.pravda.com.ua/authors/filindash/47ac655b7beed/),

я не міг не прийняти виклик і не відповісти на поставлені ним питання. Почати, мабуть, потрібно з того, що економічні аспекти вступу до НАТО неодноразово обговорювались в ЗМІ, і тому на статтю Філіндаша з претензійною назвою "Украина-НАТО: почему никто не говорит об экономике?" можна було б відповісти коротенько: "Задайте, пане Філіндаш, в пошуковій систему google ключові слова з ваших тез і Ви отримаєте величезний перелік посилань на матеріали, присвячені кожному з питань, означених у Вашій статті". Але, як і у "бородатому" анекдоті, пан Філіндаш у нас "не читач", а "письменник", тому цю дослідницьку роботу змушений був виконати я.



Отже у своїй статті статі пан Філіндаш категорично стверджує: "любой объективный наблюдатель понимает, что все имеющиеся расчеты показывают экономическую невыгодность потенциального членства Украины в НАТО". Які ж аргументи на користь цього безапеляційного твердження наводить наш вельмишановний пан. Набір цей не відрізняється новизною і складається з наступних тез:

"У разі вступу до НАТО:

· Росія почне продавати Україні газ за світовими цінами;

· очікувати іноземних інвестицій не потрібно, бо у нас все так погано;

· Росія припинить військово-технічне співробітництво (ВТС) з Україною, що призведе до зупинки наших підприємств;

· Нас змусять купувати дорогу військову техніку країн НАТО і взагалі потрібно буде витрачати 2 відсотка від ВВП на збройні сили, що для нас є непосильним тягарем.

Давайте по черзі.

Останнім часом я написав декілька великих коментарів, присвячених газовій тематиці, і пану Філіндашу потрібно було б порекомендувати їх прочитати (до речі, не тільки мої). Але як ми розуміємо, наш пан соціаліст "не читач", тому я приведу для нього лише два коротенькі висновки з усього написаного мною по газовій тематиці. Один з них полягає у тому, що наші "низькі ціни" на газ – не подарунок Росії, а наслідок заниження транзитних тарифів та корупції вищих державних чиновників країн колишнього Радянського Союзу, і тому перейшовши на європейські принципи їх формування українська держава лише виграє, хоча певні комерційні підприємства дійсно можуть від цього постраждати, отже потребуватимуть на певний адаптаційний період державної підтримки. Другий стосується того, що тільки перейшовши на ринкові ціни на газ, можна запустити в дію регулюючу та стимулюючу функцію цін: скорочення споживання та енергозбереження. Занижені ціни та тарифи породжують лише корупцію, розкрадання державних коштів та жахливе ресурсне марнотратство. Тому, чим скоріше це буде зроблено, тим швидше ми зліземо з газової залежності і наша економіка почне видужувати та підвищувати свою конкурентоспроможність. Не можу у зв'язку з цим не прокоментувати ще один пасаж пана Філіндаша. З одного боку він наводить приклад із сьогоднішніми європейськими цінами на газ і вказує, що наша економіка їх зараз не витягне, але наприкінці статті радісно повідомляє, що вступ України до НАТО у близькій перспективі навіть не обговорюється. Тоді якого ж ляха, наш пан соціаліст, згадує ці занижені ціни на газ, яких ми позбудемось у разі вступу до НАТО. Він дійсно щиро вважає, що занижені ціни на газ в Україні збережуться ще так п'ять – сім років?

Добре, підемо далі. Пан Філіндаш пише, що у разі вступу до НАТО нам не має сенсу очікувати зростання обсягів іноземних інвестицій бо у нас, знаєте, в країні повний політичний безлад. Це так, у нас дійсно безлад, але, як відомо, безлад не в клозетах, а в головах, от, наприклад, в окремій взятій голові пана соціаліста. Він ніяк не може зрозуміти, що НАТО є об'єднанням демократичних держав, в яких існують сприятливі умови для інвестування. Для того, щоби стати членом цієї поважної організації, потрібно спочатку крок за кроком адаптувати своє законодавство та політичну практику до певних демократичних стандартів. Саме для цього країна, що хоче стати членом НАТО, має укласти угоду про реалізацію плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). При цьому лише чверть питань, передбачених ПДЧ, стосується військових та військово-технічних питань, решта – розробці та впровадженню законодавства, яке має забезпечити професійне, незалежне та не корумповане судочинство, реальне самоврядування регіонів та територіальних громад, захист та сприяння внутрішнім та зовнішнім інвестиціям, реформування соціальної сфери, запобігання корупції серед держслужбовців тощо. До того часу, доки країна не відповідає певним демократичним критеріям, її ніхто не буде запрошувати до членства в НАТО. Ну кому з європейських демократичних країн потрібна країна – військово-політичний партнер, в якій урядова коаліція формується не на основі волевиявлення виборців, а за допомогою банальної купівлі депутатських голосів, а Прем'єр-міністром стає людина з двома судимостями, яка до того ж може без будь-якого сорому приїхати закордон в туфлях зі страусової шкіри, за ціною більшою ніж річна заробітна платня пересічного громадянина його країни. Як можна розраховувати на сталі стосунки в рамках НАТО з країною, в якій більшість політичність діячів з легкістю по дешевці готова здати стратегічні інтереси своєї держави. Отже лише реалізація демократичних та економічних перетворень наближує нас до вступу в НАТО. Що ж до інвестицій, то країни – члени НАТО ведуть постійну запеклу боротьбу задля створення більш сприятливих умов інвесторам. Тому членство в НАТО само по собі не гарантує стрімкого зростання інвестицій. Для інвесторів членство в НАТО є лише підтвердженням того, що країна дійсно має сталі демократичні інституції і їхнім інвестиціям нічого не загрожує, а це само по собі є важливою передумовою для зростання їх обсягів.

Наступна "страшилка" від пана Філіндаша – це припинення ВТС з Росією у разі вступу України до НАТО. Я не є експертом у галузі військово-технічного співробітництва, тому кожного можу лише відіслати до великої кількості досліджень, які проводились з цього приводу Національним інститутом стратегічних досліджень, Українським центром економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова, іншими експертами та дослідницькими центрами як в Україні, Росії, так і в інших країнах. У всіх цих дослідженнях відображено декілька ключових тез (деякі з них я навожу дослівно чи майже дослівно).

· ВТС України з Росією є дійсно важливою з точки зору нашої промисловості, хоча воно охоплює тільки ті види зброї і спецтехніки, що були розроблені ще в Радянському Союзі. При цьому Росія використовує кооперацію з країнами СНД, зокрема з Україною, як правило, у виробництві продукції, призначеної для низькотехнологічних ринків (там де готові купувати застаріле озброєння, але головне – дешевше);

· 70% готової військової продукції підприємств українського ОПК перебувають у критичній залежності від постачань російських партнерів, хоча за загальноприйнятими стандартами ця залежність не має перевищувати 40%, тобто Україні конче потрібно збільшувати локалізацію виробництва готової продукції на власній території;

· Маючи справу з Росією, завжди варто пам'ятати, що її інтерес до України зумовлено спочатку великою політикою, а вже потім – економічною вигодою. Керівництво РФ та російська політична еліта не розглядають військово-економічні зв'язки з країнами СНД взагалі та з Україною окремо, як важливий чинник здійснення її політики в галузі національної безпеки, чому яскраво свідчить прагнення РФ до створення замкнених циклів виробництва військової продукції на власній території, що чітко визначено в Концепції національної безпеки РФ, яка була прийнята в грудні 1997 року. (Особливо пану Філіндашу раджу звернути увагу, що передбачено це ще у 1997 році, коли про вступ до НАТО в Україні майже ніхто не казав – Б.К.). Вже зараз чинним Законом РФ "Про поставки продукції для державних потреб" не допускається придбання чи виготовлення за державним контрактом продукції іноземного виробництва, за винятком тих випадків, коли виробництво аналогічних видів продукції в РФ неможливе або економічно недоцільне. Таким чином у стратегічному плані Росія взяла курс на забезпечення власного виробництва основних видів озброєння та військової техніки, а тому ВТС з Україною у сфері розробки та виробництва продукції оборонного призначення з часом все більше і більше обмежуватиметься;

· На сьогодні Росія має зацікавленість у тих видах української продукції ОПК, яку вона в силу технологічних, фінансових та науково-технічних причин не може на сьогодні виробляти самостійно. До них відноситься деякі види продукції, що пов'язані з літакобудуванням, ракетно – космічною та ракетно-зенітної технікою, суднобудуванням, радіоелектронної галузі тощо;

· На ринках зброї Росія ставиться до інших країн СНД так само, як і до своїх західних партнерів. Вона може припинити постачання власних комплектуючих до озброєння та військової техніки, якщо дії цих країн на ринках зброї суперечать її політичним і економічним інтересам. Як приклад, можна навести контракт між Україною та Пакистаном щодо поставки 320 танків Т-80УД українського виробництва. Москва у відкриту робила спроби дискредитувати цей контракт, масово розміщуючи у західних ЗМІ інформацію про неспроможність України виконати його. При цьому Росія, з метою перешкоджання його виконанню, на урядовому рівні вирішила відмовити харківським танкобудівельникам у поставках артилерійських систем, електроніки та гармат. (До речі слід визнати, що тоді може в перше відбулось реальне єднання політичної еліти України. Були прийняті скориговані дії урядовців, депутатів, Національного банку України, українських науковців та промисловців, що дозволили успішно виконати танковий контракт, якій, на думку багатьох експертів, став справжнім проривом України на світовий ринок озброєння. Він дав українській казні близько 650 млн. дол. США. – Б.К.).

· Наближення України до НАТО само по собі не відкриє широких можливостей для розвитку українського ОПК. Проблема полягає не у відсутності сумісності технічних стандартів озброєнь – крім сумісності за параметрами засобів розвідки, управління, зв'язку та логістики, інших обмежень, за великим рахунком, не існує. Головна проблема полягає в тому, що експортна орієнтація багатьох оборонних підприємств на переважно технологічно відсталі зовнішні ринки (постачання та модернізація застарілих озброєнь ще радянської розробки та послуг з їх обслуговування), відсутність вагомих інвестицій у реструктуризацію та модернізацію виробництва призводять до швидкого морального старіння їх виробничих потужностей і зниження конкурентоспроможності в умовах мінливої кон'юнктури світового ринку озброєнь. Водночас, інтеграція до НАТО – це вихід на нові ринки збуту озброєнь країн-членів НАТО та ЄС, доступ до новітніх технологій при спільному виробництві, додаткові можливості модернізувати власні озброєння та диверсифікувати свій військовий арсенал, залучення довгострокових великих інвестицій у ОПК тощо.

· При цьому певна переорієнтація виробництва нашим ОПК зброї за стандартами НАТО абсолютно не означає необхідності розривати багаторічне спільне виробництво вже існуючих або нових зразків зброї з Росією. Незалежно від руху в напрямку членства України в НАТО, український ОПК має розвиватися, шукати нові ринки збуту, створювати нові сучасні види озброєнь як на продаж, так і для Збройних Сил України. І вступ до НАТО може лише сприятиме цій роботі. Перехід на стандарти НАТО у сфері озброєнь має суттєво розширити можливості і ринки збуту української військової техніки та озброєнь, широкої кооперації з країнами – членами НАТО, які будуть вважати цю спільно вироблену продукцію ОПК, продукцією членів НАТО. Показовими у цьому зв'язку є досить успішні приклади співробітництва України з Грецією (судна на повітряній подушці) або Чеською Республікою (артилерійські системи).

І з усіх цих тез можна зробити простий і очевидний висновок – серйозність можливих втрат від вступу України до НАТО для Росії великою мірою має надуманий характер. Негативні наслідки для України пов'язані не з політичним курсом в напрямку НАТО, а з неготовністю державного апарату прагматично вирішувати системні завдання розвитку ОПК (та економіки в цілому). Україно-російське ВТС має досить потужний потенціал, що найбільшою мірою міг би бути реалізований за умови погодженої євроорієнтованої політики України і Росії, якщо б остання мала бажання бачити Україну у якості рівноправного партнера, а не васала, який повинен підкорятись волі Кремля.

До речі, як приклад російського блюзнірства щодо не бажання співпрацювати з можливим членом НАТО (Україною), можна навести такі факти. Недовіра до НАТО не перешкодила Росії відмовитися від українських двигунів виробництва "Мотор Січ" для установки на вертольоті Ка-226 на користь продукції британської компанії Rolls Roys (тобто компанії країни – члена НАТО). Така недовіра не заважає російським компаніям "Иркут" і "МиГ" кооперуватися з європейським оборонним концерном EADS. Перелік спільних проектів Росії і НАТО можна продовжити. Але найбільш значущим за глибиною кооперації є підписання 13 січня 2003 р. у Москві спільної угоди про участь Росії в системі каталогізації НАТО. Росія, відкрито прагнучи перейти на стандарти НАТО, за оцінками західних, російських та українських експертів, набагато обігнала Україну в масштабах і глибині оборонно-промислової кооперації. На цьому тлі дисонансом лунають докори Росії у бік України стосовно наслідків її вступу до альянсу.

І щодо останньої "страшилки" пана Філандаша з приводу того, що після вступу в НАТО, Україну примусять купувати дорогу військову техніку країн НАТО та прийдеться здійснювати не підйомні витрати на збройні сили.

Добре відомо, що НАТО не вимагає ні скорочення, ні переозброєння наших Збройних Сил, ні обов'язкового введення нових військових стандартів для зброї, ні відмови від військо-технічного співробітництва з Росією. Необхідною умовою є оперативна сумісність із збройними силами країн -членів НАТО, тобто здатність діяти спільно під час проведення операцій, а не вимога мати на озброєнні такі самі гармати такого самого калібру, як і в інших країнах. Прикладом цього можуть бути колишні країни соцтабору, які зараз є членами НАТО. У них досі на озброєнні перебуває техніка та зброя радянського зразка. Загалом, до 40% арсеналів нових членів НАТО з Центральної та Східної Європи складаються з озброєння та виробів радянського та російського виробництва. Існує не більше ніж 15% стратегічних систем, які для держави – члена НАТО бажано закуповувати у західних виробників, решта 85% – це озброєння та військова техніка, що можуть бути закуплені і не в країнах альянсу. Що ж до завеликих витрат на Збройні Сили України, то можна згадати чинний Закон України "Про оборону України", прийнятий ще у грудні далекого 1991 року, що передбачає щорічні витрати на оборону у розмірі 3% від ВВП, але які протягом 16 років незалежності жодного разу не виділялись. Головна проблема не в обтяжливості щорічних витрат на ЗСУ у розмірі 2% від ВВП після вступу до НАТО, а в їх ефективному використанні без банального розкрадання та корупції. Але це те, чому ми маємо навчитись протягом реалізації ПДЧ. І у разі успішної реалізації ПДЧ, ставши країною з демократичними принципами управління, у нас вже не буде питань чи вступаємо ми до НАТО чи ні. Наші головні думки будуть спрямовані на те як, вже рамках об'єднання демократичних держав, забезпечити максимальний добробут і захист наших громадян в умовах глобалізації світу з його досягненнями та проблемами.

P.S.

Особисто для пана Філіндаша

Я розумію, що Вам не сподобається мій тон та висновки.

Мені вже якось доводилось писати, "що коли хтось з дописувачів пише дурниці, то це справа така. Все-рівно ми не знаємо справжнє ім'я цих людей. В той же час, коли висловлювати свої думки починає один із блогерів "УП", то він має усвідомлювати, що критика його некоректних думок та даних, буде мати конкретний адресат. Бажано, якщо в якійсь тематиці Ви не є фахівцем, то краще взагалі уникати її обговорення або надзвичайно ретельно перевіряти свою інформацію перед винесенням на загал."

Вам, пане Філіндаш, ще потрібно дуже багато читати і вчитись, вчитись і ще раз вчитись. А замість цього Ви дозволяєте собі з впевненістю абсолютно нестерпною робити категоричні висновки космічного масштабу і космічної ж дурості про те, які економічні переваги та недоліки Україна отримає від вступу до НАТО.

Так що, як то кажуть: "Вибачайте, шановний, самі нарвались".

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.