В ситуації навколо Косово Україна має дбати про власні інтереси
Готуючи статтю щодо ситуації навколо Косово, я був змушений перечитати сотні сторінок різних статей та документів, присвячених цій проблемі. Обсяг матеріалів був настільки великий, що їх вивчення постійно змушувало мене відкладати ґрунтовне викладення своєї позиції щодо Косово.
Стаття вийшла досить об'ємна, тому дозволю собі розбити її на дві частини, першу з яких я розміщую зараз, другу – десь в понеділок 17 березня ввечері.
Косовська проблема має для України декілька аспектів.
Почнемо з морально-етичної та, скажемо так, міфологічної.
Багато в Україні тих, хто щиро впевнений в тому, що серби – слов'янська, православна нація, яка несправедливо позбавлена своєї відвічної території. А позбавили їх цієї території албанські націоналісти, крім того що ісламські екстремісти, так ще більшість з них – злодюги, наркоторгівці та повії. При тому, що більшість з них заселилась на території Косово лише у другій половині 20 столітті. Але наскільки усі твердження відповідають дійсності. Почнемо з того, що, насправді, не тільки серби, а і албанці, жили в Косово споконвічно. На тому самому Косовському полі у битві 1389 року проти турецького нашестя разом з сербами воювали ополченці двох албанських феодалів – Георгія Бальши і Димитра Йоніми.
Зміна національного складу території сучасного Косово відбувалась поступово протягом п'ятнадцятого – двадцятого століття. При цьому у цей час у сербів та албанців були як періоди, коли вони спільно воювали проти Османської імперії, так і часи жахливої ворожнечі з масовим взаємним винищенням. Цьому сприяла і політика Османської імперії, яка формувала адміністративні одиниці незалежно від етнічного складу населення. Так було зручніше присікати у зародку національні рухи. Тому албанці виявилися розосередженими по чотирьох вілайєтах – Ськутарійському (Шкодрінському), Косовському, Манастірському (Бітольському) і Янінському.
Я б вважав надзвичайно некоректним якийсь з цих народів робити більш винуватим у цій взаємній ненависті, а якийсь менш. Наприклад, під час Другої Світової війни на території колишньої Югославії запеклу боротьбу вели усі проти усіх. Жах конфліктів українців та поляків на Волині у 1942-1944р. може виглядати незначним на фоні того, що у той же час відбувалось на Балканах.
Якби там не було, а вже в першій половині дев'ятнадцятого століття більше половини населення Косово були албанці, хоча і розміщенні вони були неоднорідно. Так, наприклад, в городках Печ, Джаковіца і Прізрен в 1838 р. жили 31650 православних сербів і сербів-мусульман і 23650 албанців-мусульман і албанців-католиків. Православні серби в Прізрене мали абсолютну більшість: 16800 сербів, 6150 албанців. У Пече серби і православні і серби-мусульмани також були в більшості по відношенню до албанців – 11050 і 500, тоді як в Джаковіце абсолютну більшість складали албанці-мусульмани. У релігійній структурі сільського населення цих трьох округів мусульмани переважали над християнами – 80150 і 56250.
А вже за даними перепису населення 1924 р. (національність визначалася по мові матері), на території Югославії (тоді Сербсько-Хорватсько-Словенського королівства) проживало 441 740 албанців (з них 280 440 – в Косово). Вони складали 2,2% населення всієї Югославії і 64% населення Косово (причому в самій Албанії тоді налічувалося всього 830 тис. жителів).
По перепису населення 1991 р., яку косовські албанці бойкотували, що декілька знижує міру достовірності цифр, із загальної чисельності 1 954 747 жителів Косово албанців налічувалося 1 607 690 (82,2%), а сербів – 195 301 (10%).
В цілому за період з 1948 по 1991 р. чисельність албанців в краю виросла в 3,2 рази, головним чином за рахунок високого рівня народжуваності і зниження смертності. У 1988 р. кожен третій житель Югославії був народжений в цьому краю.
Спроби Сербії вирішити "албанське" питання в Косово відбувались протягом усього двадцятого століття – у 1920, 1931, 1937 рр. і в післявоєнні роки. При цьому діяли і батогом, і пряником.
Одним з останніх прикладом такого служить переселення в Косово в 1996 р. сербських біженців з Хорватії і організація в 1998-1999 рр. своєрідної "дороги в одному напрямку", коли албанцям, що бігли за межі краю, перекривався шлях назад.
Незважаючи на усі дії югославського уряду, як до другої світової війни, так і після, чисельність албанців у загальній кількості мешканців Косово постійно збільшувалась.
В результаті природного відтоку сільського населення в міста слов'яни вважали за краще оселятись в родинних по духу і розвиненіших по рівню життя слов'янських містах федерації. Тоді близько 40% сербських переселенців осіли в околицях Белграда. На їх місця в Косово приїжджали албанці з Македонії, Південної Сербії, Чорногорії. Сприяли цьому і обов'язковість вживання принципу двомовності при прийомі на державну службу. Вона створювала труднощі для слов'янського населення, лише деякі з представників якого знали албанську мову. У 60-70 роки почали строго дотримуватися паритетність і система національних квот. В результаті чотири п'ятих всіх постів в державних структурах почали займати албанці.
Таким чином можна точно стверджувати, що для албанців ця земля є такою ж рідною, як і для Сербів.
Що ж до звинувачень у всіх гріхах косовських албанців, то по-перше це відгонить звичайною ксенофобією, по-друге, показником рівня їх самоорганізації може служити те, що після відміни у 1990 році автономного статусу краю Косово і заборони у 1991 році вживати албанську мову у всіх державних, навчальних, лікувальних та інших установах, косовські албанці створили паралельну систему органів державної влади (у тому числі поліцію) і навчальних закладів (середніх та вищих), які діяли протягом усіх дев'яностих років минулого століття.
Не хотів би оббілювати косовських албанців (з їх боку були непоодинокі приклади варварських злочинів по відношенню до сербів та руйнування сербських церков) та звинувачувати у всьому сербській уряд на чолі з Мілошевічем, але і заперечувати факт масових чисток, які робила спробу здійснити на території Косово сербська влада у 90-ті роки двадцятого століття, було б безглуздим. Так ще до початку операції НАТО за даними ООН більше 350 тис. косовських албанців були змушені, у тому числі внаслідок фізичного примусу, покинути територію Косово. Сербська армія продовжувала здійснювати акції примусового виселення албанців навіть не звертаючи увагу на військово-повітряну операцію НАТО. На момент припинення операції НАТО і початку виведення збройних сил Сербії з території Косово понад 800 тис. албанців були змушені покинути свої домівки.
Займатись описуванням усіх цих злочинів не буду. Ті хто бажає, можуть зазирнути на вебсайт загально визнаної і поважної міжнародної організації Хьюман Райтс Вотч і самі зробити висновки. http://hrw.org/russian/editorials/kosovo/chronology.htm.
На думку одного з провідних російських балканістів Ніни Смирнової, висловлену ще у 1999 році під час переговорів в Рамбуйє і до початку операції НАТО, "Косово втрачено для Сербії з того часу, коли почали робитися силові прийоми для його утримання у складі республіки. Де-юре доки можна зберегти видимість цілісності кордонів Югославії, але де-факто її вже давно немає. Свідоцтвом цього є ситуація не лише в Косово, але і у фактично неконтрольованій Белградом Чорногорії". http://propagandist.narod.ru/yugoslav/book/chapter2.htm.
Наступним аспектом косовської проблеми для України є підходи європейських країн та США до врегулювання кризи на теренах колишньої Югославії.
Для європейців проблема кризи на Балканах перш за все полягала, як це не цинічно звучить, у великій кількості біженців, що почали бігти у країни Євросоюзу, як внаслідок сербсько-хорватського конфлікту, так і особливо після початку жахливої взаємної бійні на території Боснії і Герцеговини у період 1992-1995 років, а потім зростаючого, починаючи з 1998 року, конфлікту на території Косово.
За останніми оцінками на території БіГ загинуло понад 100 тис. осіб, з яких близько 70 тис – боснійські мусульмани, і 30 тис. – серби і хорвати. Повна неспроможність міжнародного співтовариства в межах процедур ООН зупинити війну і фактичний параліч системи міжнародного права, призвели до того, що лише коли війська НАТО почали повномасштабне бомбардування військових позицій боснійських сербів, цю різню змогли зупинити і з'явилась можливість примусити сербів припинити військові дії і почати переговори з подальшим підписанням Дейтонської угоди. Неспроможність європейських урядів припинити війну на території БіГ викликала в той час нищівну критику з боку західних правозахисних організацій та мусульманських громад, особливо Німеччини та Франції. (До речі, багато в чому саме тому Франція та Німеччина були одними з найбільш палких прихильників початку операції НАТО в Косово, і саме військові літаки Франції першими почали бомбардування Югославії. Лише через добу до них приєднались літаки США та Великобританії).
Відчути увесь абсурд і неефективність існуючої системи міжнародних інституцій, перше за все ООН, що покликані забезпечити мир, кожний зможе, прочитавши дуже ґрунтовну і велику за розмірами доповідь Генерального Секретаря ООН від 19 листопада 1999 року, присвячену трагедії в Сребниці, коли протягом трьох липневих днів 1995 р. серби вбили понад 6 тисяч беззбройних боснійських мусульман (чоловіків та хлопчиків). http://www.un.org/russian/site_index/a54-549.pdf.
В умовах блокування з боку Росії будь-яких військових дій проти Югославії під егідою ООН, які б мали на меті припинити етнічні чистки в Косово, європейські країни та США, з метою недопущення повторення подій, що мали місце в БіГ, почали військову операцію в Югославії без згоди ООН. Під час майже двомісячних бомбардувань загинуло біля двох тисяч осіб, з яких біля тисячі – це сербські військові, решта мирні громадяни різних національностей. Як би трагічно не виглядали ці жертви, але, якщо б події розгортались за сценарієм БіГ, то їх було б незрівнянно більше.
Отже після завершення військової операції НАТО і переходу контролю за ситуацією в Косово до ООН, країни Євросоюзу опинились у досить незвичній для себе ситуації. З одного боку Резолюцією ООН N1244 (1999) було підтверджено суверенітет і територіальна цілісність Союзної Республіки Югославії, з іншого чим далі, тим більше ставало зрозумілим, що після тих масових чисток з боку сербів та злочинів з боку албанців, жити в рамках однієї держави вони не зможуть. При цьому невизначеність статусу Косово призводила до постійної політичної та економічної нестабільності в краї, що робило неможливим залучення інвестицій, без яких забезпечити місцеве населення можливостями працевлаштування та хоча б мінімального соціального захисту було не можливо. Що породжувало, як масові спроби косовських албанців незаконно проникати до країн Євросоюзу, так і деградацію та криміналізацію самого Косово. Все це не могло не породжувати постійну нестабільність під боком країн Євросоюзу.
Західноєвропейські керівники не можуть не враховувати того факту, що в косовський кризі зіткнулися базові принципи сучасних міжнародних відносин: територіальної цілісності держав і невтручання в їх внутрішні справи, з одного боку, і права націй на самовизначення, гуманітарного обов'язку захисту прав людини, зокрема етнічних меншин, незалежно від національних кордонів, – з іншою. Подібна суперечлива ситуація має місце не лише на території колишньої Югославії. Вона характерна і для десятків інших регіонів і країн – від Тибету до Палестини. Проте той факт, що югославська криза, включаючи косовський конфлікт спалахнула не десь далеко, а в самій Європі, викликав особливе занепокоєння європейських країн.
Варіант визнання незалежності Косово та надання максимальної фінансової та організаційної підтримки як Косово, так і Сербії, з метою швидкого підтягнення їх до певного рівня з подальшим включення до Євросоюзу, запропонований європейськими країнами важко назвати таким, що повністю відповідає нормам міжнародного права, але чи може хтось без зайвих емоцій запропонувати європейцям інший вихід.
P.S.
У мене не має можливості віддавати свої статті на вичитування літредактору, тому в них інколи можуть з'являтись граматичні та пунктуаційні помилки. Якщо хтось побачить їх в тексті, прошу повідомити мені, при цьому, бажано, не глузуючи з цього приводу.:-)
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
