Рекапіталізація банків як шлях в нікуди
Останніми днями тема рекапіталізації банків (за рахунок збільшення їх статутних капіталів шляхом придбання державою нових емісій акцій), як важливий складник виходу з кризи, багаторазово повторюється високопосадовцями з Банкової, Грушевського та Інститутської.
Я не належу до категоричних критиків МВФ як такого. В той же час це не означає, що я апріорі відношусь позитивно до усіх пропозицій цієї поважної міжнародної фінансової інституції. При цьому слід відзначити, і це добре відомо, що представники МВФ та Світового банку завжди відкриті до обговорення заходів, які вони пропонують для реалізації у тій, чи іншій країні. І вже від професійного та морально-етичного рівня тих, хто веде з ними перемовини, залежить наскільки програми цих фінансових інституцій реально адаптовані до особливостей конкретної країни та наскільки вони ефективні.
Як відомо, ідея рекапіталізації банків вкинута в голови українського керівництва МВФівцями. Я вже неодноразово негативно висловлювався в ЗМІ щодо цієї ідеї, пояснюючи, як її неефективність, так і корупційні можливості, що відкриваються внаслідок її реалізації.
Враховуючи, що урядом заявлено про визначення, спільно з Нацбанком, переліку перших восьми банків, які мають бути рекапіталізовані державою, а також про підготовку законопроекту, що регулює особливості такого входження держави у співвласники українських банків, хочу ще раз висловитись з цього приводу.
Спочатку зверну увагу на комплекс проблем, з якими зіштовхнулась українська банківська система.
Ці проблеми умовно можна розділити на два блоки. Перший стосується трьох взаємопов'язаних складових: різкого зростання неплатежів з боку позичальників внаслідок падіння курсу гривні до іноземних валют та значного скорочення реальних доходів фізичних та юридичних осіб; погіршення фінансового стану банків та недовіра фізичних та юридичних осіб до їх спроможності виконувати зобов'язання перед кредиторами та вкладниками; суттєвого скорочення банками обсягів залучених коштів у вигляді депозитів та кредитів, що призводить до їх неспроможності виконувати свої зобов'язання, а це у свою чергу веде до нових хвиль відтоку депозитів.
Другий блок проблем пов'язаний з неготовністю банків, в умовах погіршення економічної ситуації та скорочення обсягів залучених депозитів, видавати кредити підприємствам, що призводить до значної нестачі у тих оборотних коштів, а це у свою чергу ще більше погіршує їх можливості вести бізнесову діяльність, внаслідок чого вони стають збитковими та неспроможними виконувати власні зобов'язання перед кредиторами.
Наскільки ж рекапіталізація сприяє вирішенню цих проблем?
По-перше, зрозуміло, що коштів на спасіння у такий спосіб всіх банків не вистачить, тому вирішення цього питання переходить у ручне управління державних чиновників, незалежно від того, де вони сидять, – на Грушевського, Інститутській чи Банковій, з відповідним гарантованим корупційним складником. І було б відвертою наївністю вірити, що в Україні державні посадовці такою корупційною можливістю не скористаються.
По-друге, рекапіталізувати планується ті банки, чий фінансовий стан є критичним. Але тоді виникає запитання – який узагалі реальний капітал цих банків до здійснення рекапіталізації. І чи не виявиться, що, після коректного нарахування резервів під усі погані активи, капітал цих банків суттєво нижчий від номінального статутного капіталу або його взагалі немає. Тобто в цьому разі це означатиме, що держава поділиться власними грошима з акціонерами банків, бо капітал є їхньою спільною власністю.
До того ж при оцінці реальної вартості таких банків необхідно змінювати підходи щодо оцінки деяких чинників, що впливають на їх ринкову ціну. Якщо раніше такий фактор, як наявність широкої мережі філій та безбалансових відділень, збільшував ціну банку, то зараз це скоріше призводить до її дисконтування. Витрати на утримання чи ліквідацію філій та безбалансових відділень збільшуватимуть збитки та зменшуватимуть реальну вартість банку.
Отже, із цього неважко зробити висновок, що так звана рекапіталізація банків призводитиме не до вирішення існуючих в банківській системі проблем, а до збагачення власників банків та державних чиновників, які на ній непогано зароблять.
Якщо вже проводити рекапіталізацію банків, то здійснювати це потрібно в зовсім інший спосіб. Передусім уряду й Нацбанку необхідно зробити все можливе для знаходження приватних інвесторів, які готові проводити санацію проблемних кредитних установ. Якщо ж це не вдається, а соціально-економічні втрати від проведення процедури банкрутства та ліквідації цих банків будуть дуже суттєві, то потрібно проводити спочатку їхню націоналізацію, а вже потім рекапіталізацію.
Після націоналізації, за участю представників держави та колишніх власників, має бути проведена оцінка вартості реального капіталу банку, виходячи з песимістичної оцінки активів. Ця реальна вартість банку має бути дисконтова щонайменше на 30-40% (це потрібно регулювати законодавчо), і вже потім має бути визначено суму, яка буде виплачена колишнім власникам такого банку, наприклад, через три роки після дати оголошення націоналізації.
А за ці три роки держава має провести санацію і продаж таких банків. За такого варіанта держава могла б принаймні не зазнати збитків і не давати колишнім не дуже вправним власникам банків заробити на цьому. Хоча, як показує досвід, у нас усе робиться з точністю до навпаки.
Але задамося простим питанням, а наскільки, навіть провівши чи то рекапіталізацію, чи спочатку націоналізацію з подальшою рекапіталізацією, ця процедура дозволить вирішити вже згадувані проблеми банківського сектору. Наберусь сміливості стверджувати, що вона, незважаючи на величезні витрати з боку держави (тобто усіх нас – платників податків), буде вкрай мало результативною. Бо рекапіталізація, і це головне, не знімає проблеми зниження в умовах економічної кризи спроможності позичальників, особливо фізичних осіб, що отримали валютні кредити, виконувати вчасно свої кредитні зобов'язання. А це у свою чергу призведе до зростання неплатежів по кредитам, з наступним погіршенням фінансової ситуації у всій банківській системі, у тому числі і у тих банках, що будуть рекапіталізовані, та нової хвилі недовіри до них з боку вкладників з подальшим виведенням з них коштів, конвертацією в іноземні валюти та складання їх у шухлядах. Зрозуміло, що у цьому випадку на додаток ми зіштовхнемося ще зі значним зростанням попиту на іноземні валюти та падінням курсу гривні. Отже потрібно займатись не рекапіталізацією окремих банків за державний рахунок, а вирішувати головну проблему банківської системи – знаходження механізму розстрочення поточних зобов'язань позичальників. Тільки після того, як кардинально буде вирішена ця проблема, з'явиться можливість формувати інвестиційний попит, стимулюючі готовність банків надавати нові кредити.
Слід також звернути увагу, що на сьогоднішній день, за моєю інформацією, рівень прострочення кредитних зобов'язань з боку фізичних осіб дорівнює десь тридцять відсотків від обсягів усіх банківських кредитів фізичним особам. При цьому банківські експерти ще в жовтні минулого року прогнозували обсяг неплатежів по таким кредитам вже в лютому на рівні 70 відсотків. Як бачимо, ситуація значно краще ніж це очікувалось. На мою думку така невідповідність прогнозам пов'язана з недооцінкою експертами (до речі у тому числі і мною) розміру неофіційних доходів та заощаджень фізичних осіб – позичальників. Але очевидно, що в умовах економічної кризи неминуче ці доходи та заощадження теж танутимуть і це питання лише часу, коли має відбутись новий вал неплатежів по кредитам. Тобто без негайного врегулювання питання розстрочення платежів (наступних двох років) по кредитам фізичним особам ми зіштовхнемось досить швидко зі зростанням кількості неплатоспроможних банків та різкого погіршення економічної ситуації в країні.
Я невпевнений, що законодавці відмовляться від витратної та досить корупційної ідеї рекапіталізації банків, бо розумію, що в парламенті досить багато тих, хто в ній відверто зацікавлений. В той же час сподіваюсь, що моя стаття дозволить опонентам цієї досить безглуздої та корупційної оборудки отримати додаткові аргументи на недопущення її реалізації.
P.S.
Свій варіант вирішення зазначених проблем банківського сектору я неодноразово викладав, тому повторюватись не буду. Усіх зацікавлених відсилаю, наприклад, до статті "Банківська система в Україні: погано, але не катастрофічно", розміщеної в УНІАН.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
