Друга світова війна – радість та трагедія ''переможців''
Цими днями я досить багато читав статей та коментарів, присвячених Другій світовій війні. Головним чином мене цікавив погляд на ті події сьогоднішнього покоління громадян України, Росії та інших країн пострадянського простору, які мають значно більше можливостей дізнатись про тих, хто та з якою метою розв'язав її у далекому вересні 1939 року.
Для жителів Росії дискусія зводиться лише до двох тем: теми ура-патріотичної – "Росія переможниця", та теми суму, інколи щирого, інколи удаваного, за долю мільйонів "переможців", які її забезпечили.
В України все складніше, бо її громадяни постійно, особливо навесні, змушені крім російської пропаганди про "велику перемогу" ще й переосмислювати роль тих, хто воював, як проти націонал-соціалістичної Німеччини, так і комуно-більшовистського Радянського Союзу.
З поглядами росіян все зрозуміліше – офіційна російська пропаганда щоденно на основі радянської створює нову міфологію, яка покликана підживлювати гордість за "Велику Росію". У свідомості абсолютної більшості росіян та війна почалась лише 22 червня 1941 року. Взагалі складається враження, що за декілька останніх років в Росії випущено більше художніх кіно та телестрічок, присвячених Великій вітчизняній війні, ніж за попередні шістдесят років.
Погляди ж українців формуються в умовах значно ширшої інформаційної поліфонії. З одного боку вони щоденно зіштовхуватись з російською пропагандою, з іншого – мають все більше можливостей дізнатись про погляди на ті події і тих, хто з різних причин опинився по інший бік фронту, або взагалі для яких ворог був і на Сході, і на Заході.
При цьому в Росії з кожним роком проводяться все більш помпезніші військові паради Перемоги, на які викидаються величезні кошти. В той же час сотні тисяч тих самих "переможців", до яких щороку напередодні 9 травня прикута показна увага російських можновладців, живуть на жебрацьку пенсію, і подекуди навіть через шістдесят чотири роки після тієї перемоги не мають гідного житла та людських умов існування. Насправді ж вони не дуже були потрібні радянській, та ще менше потрібні сьогоднішній владі. По-перше, на них потрібно витрачати кошти, а по-друге, вони перестають мовчати і розповідають не тільки прилизану лицьову, але ще і виворітну правду про пекло тієї війни, в яке їх кинули вожді двох нелюдських режимів.
На жаль ще трагічніша доля ветеранів в Україні. Бо у нас не тільки радянські ветерани ще живі, але і ті, хто був змушений воювати або з іншого боку фронту, або взагалі на два фронти. Крім того що, як і в Росії, вони не мають гідних умов життя, та ще і змушені відстоювати власний погляд та власну правду щодо тих подій.
Ту війну розв'язали вожді двох людиноненависницьких режимів, які сповідували настільки ж різні і настільки ж схожі тоталітарні ідеології. Головне для них було бажання світового панування та насаджування своєї ідеології всьому світу. А от жертвами їх маніакальних ідей стали десятки мільйонів простих людей. Можна скільки завгодно вихваляти подвиги одних вояків тієї війни, і принижувати інших. Але знаєте, одна з моїх родичок, що займає відверто проросійські погляди, і для якої ОУНівці та вояки УПА – це кляті вороги, висловила думку, з якої мені важко не погодитись. Вона сказала, що війна, то саме жахливе, бо втрачають всі і все – власні оселі, майно, не кажучи вже про саме життя своє та своїх близьких та рідних.
У війни не має і ніколи не було людського обличчя, воно завжди огидне та звіряче. Війна щоденно змушує людей вбивати собі подібних, інакше вони будуть вбиті самі. І хоча під час війни у вояків пробуджуються більше тваринницьких інстинктів, та не рідко вони порушують будь-які норми людської моралі, звинувачувати в цьому в першу чергу потрібно не їх. Зрозуміти вчинки людей, що протягом багатьох місяців недоїдали, гнили в окопах, стояли годинами по горло в крижаній багнюці, а потім під градом куль та вибухів йшли на укріплення противника, можуть лише ті, хто через це пройшов. Звинувачувати за втрату ними людської гідності потрібно тих, хто тут війну розв'язав. Без чіткого визначення головних винуватців найжахливішої бійні за всю історію людства не буде, а ні усвідомлення вчинків мільйонів простих учасників тих подій, а ні розуміння того, чому "переможці" і досі живуть значно гірше переможених.
Та ось в цьому полягає моральне паскудство наших "лівих". Якщо раніше не було доступу до інформації про жахливі злочини комуністичного режиму, були недоступні дані про масштаби цілеспрямованої матеріальної та політичної підтримки з боку комуністичного керівництва Радянського Союзу націонал-соціалістичного режиму Німеччини, не були оприлюднені секретний протокол пакту Рібентропа – Молотова і зміст листування та переговорів між керівництвом нацистської Німеччини та комуністичного Радянського Союзу до та після нападу Німеччини та Радянського Союзу на Польщу, то зараз з усім цим можна ознайомитись. А вивчивши все це робити вигляд, що у розв'язані Другої світової війни лише один винуватець, просто безглуздо.
Можна скільки завгодно повторювати, що саме Німеччина напала на Радянський Союз, але потрібно пам'ятати, що це стало можливим лише після їх спільної окупації Польщі та спільного параду переможців у Бресті, та анексії Радянським Союзом прибалтійських країн. Без окупації незалежних країн не змогли б ці два тоталітарні режими опинитись один навпроти одного та розпочати війну між собою.
Можна скільки завгодно знаходити історичні невідповідності в книжках Суворова, але заперечити, що Радянський Союз теж готувався саме до загарбницької війни на чужій території, неможливо, якими б красивими гаслами не прикривати її реальний зміст та мету.
І коли, наприклад, пан Філандаш обурюється, що Степан Бандера співробітничав з абвером, то "чомусь забуває" сказати, що співробітництво спецслужб комуністичного СРСР та нацистської Німеччини почалось значно раніше. Крім того наш лівий Філіндаш забуває сказати, що почалось це співробітництво Бандери з абвером, ще до скоєння нацистським режимом Німеччини основних своїх злочинів. При цьому на той час комуністичний режим вже вбив, закатував, відправив у концтабори у десятки та навіть у сотні разів більше людей ніж нацистський. І дискусія серед істориків ведеться лише навколо загальної чисельності жертв того режиму – 5,7,10 чи 18 мільйонів осіб. І це ще без жертв комуністичного терору під час Громадянської війни 1918-1921 років. А ще без урахування жертв Голодомору, та без того, щоб з'ясовувати навмисний характер він мав чи ні.
Цікаво було б дізнатись від наших "лівих", з яких міркувань Степан Бандера мав вважати комуністичний режим, такий любий пану Філіндашу, кращим ніж нацистський, якщо перший за трохи більше ніж півтора роки (з осені 1939 року по червень 1941 року) закатував та вбив в Західній Україні десятки тисяч людей та ще сотні тисяч відправив у концтабори. Навряд чи є доцільним тут наводити описи тих закатованих, понівечених тіл, що були витягнуті з тюремних камер НКВС після того, як нацистська армія захопила Львів. Хотілось би почути від пана Філіндаша, чим це катування та вбивство комуністичними енкевеесівцями виглядає гарнішим по відношенню до таких же злочинів тільки здійснених нацистами.
Наші "ліві" з щирим обуренням розповідають, що вояки УПА воювали з Червоною Армією, "забуваючи" нагадати, що це сталося не до, а після жорстокого терору комуністичного режиму в Західній Україні, і червоноармійці сприймались там не як визволителі, а як ще одні жахливі загарбники їх землі. Масова підтримка місцевим населенням вояків УПА могла виникнути лише як реакція на дії нацистських та комуністичних злочинців.
Українські "ліві" усіх мастей з обуренням кажуть про жахливі злочини під час безглуздої взаємної селянської громадянської війни української та польської громад на Волині, але "забувають" нагадати, що ця бійня виникла не тільки як результат декілька сторічної ворожнечі, але і внаслідок захоплення та розчленування Польщі нацистським та комуністичним режимами.
Я не прихильник Степана Бандери, до того ж вважаю його роль у визвольній боротьбі українських повстанців дещо завищеною та міфологізованою, але коли наші "ліві" обурюються тоталітарним поглядам деяких керівників ОУП-УПА та проливають крокодилячі сльози за їх жертвами, і при цьому це не заважає їм наввипередки бігати з квітами до пам'ятника Леніна – одного з найжахливіших ідеологів тоталітарних ідей за всю історію людства, то це у мене викликає лише сарказм. Але ж до того Ленін був не просто теоретиком, він ще впроваджував у життя свої маніакальні ідеї тоталітарного терору, жертвами якого з кінця сімнадцятого по двадцять перший рік двадцятого століття стали щонайменше від декількох сотень тисяч до декількох мільйонів чоловік. Наші "ліві" набираються цинізму засуджувати когось за тоталітарні погляди, не соромлячись вихваляти та носити квіти до пам'ятника людині, яка віддавала особисті накази про вбивства десятків тисяч людей, і ще обурювалась, що ці вбивства здійснюються не з такою рішучістю та не з такою наполегливістю і масштабністю. Це ж, як відомо не нацистам, а Леніну належить ідея концтаборів та масового, одночасного знищення "ворожих" елементів, наприклад шляхом затоплення барж з людьми, включаючи жінок, стариків і дітей.
Ось чому я постійно пишу слова "переможці" в лапках. Для мільйонів радянських громадян Друга світова війна перетворилась на вітчизняну, коли нацистська Німеччина розпочала війну на території колишнього Радянського Союзу. Велику вітчизняну війну виграв не комуністичний режим, а народ – мільйони простих селян та робітників, студентів та вчених, домогосподарок, лікарів та санітарок. І захищали вони не комуністичних вождів, а свої сім'ї і свою землю від жахливого ворога. Але перемігши один злочинний режим, та визволивши від нього не тільки власну землю, але і землі Східної Європи, вони сприяли подовженню ще на довгі десятиріччя панування іншого злочинного режиму – комуністичного. Ось чому, громадяни країн, що були визволені від нацистських злочинців та не потрапили під окупацію комуністичних злодіїв, мають вже багато десятиріч гідні умови життя, а військові ветерани антинацистської коаліції там у великій пошані та знаходяться під всебічною соціальною опікою держави. В той же час ті, хто звільняв від "коричневої чуми" Європу, але залишив на собі ще на сорок п'ять років ярмо комуністичних злодіїв, і досі живе в нелюдських умовах. Перемігши один злочинний режим, і відчуваючи заслужену радість та гордість за цей свій подвиг, вони не звільнились від іншого злочинного режиму, тому мені важко назвати їх дійсно переможцями, якби образливо для них це не звучало. Вони всі є лише жертвами того злочинного режиму. І це стосується, як ветеранів Червоної Армії, так і ветеранів УПА. Вони всі жертви тоталітарного комуністичного режиму трагічної історії двадцятого століття. І поза власним бажанням цю трагічну спадщину ми відчуватимемо ще дуже багато років.
P.S.
Починаючи з шостого травня 2009 року, я переформатував свій блог на веб-порталі УП щось на кшталт власної колонки. Коментар з приводу тих, чи інших подій, що відбулись протягом минулого тижня, я буду розміщувати у своєму блозі лише по середах. Безперечно, у разі потреби прокоментувати щось терміново, не чекаючи чергової середи, я робитиму це.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
