Відкритий лист до Новохатька
Хвиля емоцій та обурення після прочитання інтерв'ю Міністра культури України Л.М.Новохатька про те, як "щиро та патріотично" держава опікується культурною спадщиною українського народу, не дає спокою та спонукає до написання цих слів. Вражає цинічне ставлення державного службовця такого рівня, покликаного за посадою захищати історико-культурне надбання українського народу, до незворонтього систематичного знищення нашої спадщини.
Леоніде Михайловичу, почуйте людей!
Ви їх не чуєте, Ви не чуєте жодних слушних доводів. Бо якби Ви їх чули, людям та правозахисним організаціям не потрібно б було шукати допомоги і розуміння в міжнародних організаціях. Це явище непоодиноке – воно набирає масового характеру. Державі потрібно опікуватися не лише тим, щоб включити під охорону ЮНЕСКО ще два українські об'єкти, а ще й тим, щоб зберегти існуючі! Замість того, Держкультспадщина видає дозвіл на земляні роботи на провулку Десятинному, а про скандальне будівництво по вул. Гончара, 17-23, яке триває вже шостий рік, ніби вперше почуло в серпні цього року, коли ВПЕРШЕ за шість років міністерство застосувало штраф до забудовника за порушення законодавства у сфері охорони культурної спадщини.
Хоч і не такий великий, як хотілось би Міністру.
І Вам, мабуть, як нікому іншому, відомо про негативні думки міжнародних експертів стосовно будівництва цього елітного будинку закритого типу по вул. Гончара, 17-23, розташованого на відстані 60 метрів на північ від муру Національного заповідника Софія Київська, на території суворої охорони цього святого місця. Якби у експертів дійсно не було жодних претензій, питання України не піднімалося б на кожній сесії ЮНЕСКО тричі підряд, що є безпрецедентно для такої організації, із досить жорсткими резолюціями стосовно України.
Кожна людина, яка розуміється на такого роду заходах, підтвердить, що причина цьому не звернення "емігрантки з України", а систематичне нехтування вже ратифікованих Україною міжнародних угод та хаотична забудова охоронних зон. Що стосується "листа від громадянки Франції, яка є українкою, але народилася та живе у Парижі": чи читали Ви, шановний пане Міністре, того листа, чи, як в анекдоті, "арію Паваротті Вам хтось з Держкультспадщини наспівав"?
Ми отримали копію цього листа, в якому жодного слова не має про виключення об'єктів України зі списку Всесвітньої культурної спадщини, навпаки, мова йде про прохання допомогти зберегти об'єкти, що перебувають під охороною ЮНЕСКО. Виявляється, що українська діаспора у Франції опікується долею наших пам'яток набагато більше, аніж Міністерство культури в Україні. Хто може вважатися дійсним патріотом у такому разі: той, хто знищує своїми діями або бездіяльністю, чи той, хто захищає? Пане Міністре, хіба Ви щиро думаєте, що тисячам активістів, які мають активну життєву позицію, платять за це гроші, і діяльність Вашого міністерства позбавляє певні громадські організації шматка хліба?!
Назвіть, будь ласка, кому саме, хто і скільки сплачує коштів, щоб вистачило на шматок хліба. Ваші необґрунтовані звинувачення обурюють усіх киян, які захищають своє місто. Кількість небайдужих людей, які безкорисливо захищають культурну спадщину, буде тільки зростати – люди просинаються. Ці люди не відстоюють свою приватну власність, вони борються за те, що належить громаді. В цьому їх сила та єдність. Я не розумію, чому у приклад Києву ставиться Тбілісі чи досвід італійських забудовників. Чому у приклад Києву не ставиться Париж, Санкт-Петербург, Вільнюс, Валенсія, Порту чи сотні інших міст, які люди та влада зуміли зберегти або відновити?
Коли йдеться про Гостинний двір, який цінували та любили тисячі киян (пишу в минулому часі, тому що цю будівлю зґвалтували забудовники), Ви говорите про новодєл. Але забуваєте про Ризьку хартію та з десяток профільних міжнародних угод, до яких приєдналась наша держава. Україна була підписантом Ризької хартії та погодилась, що пам'ятка може бути визнана державою автентичною, якщо вона становить значний суспільний інтерес та відновлена за первісним проектом. Це якщо дійсно йти по букві закону та за європейським законодавством. Головний архітектор проекту реставрації Гостинного двору в 1970-80 роки Валентина Петрівна Шевченко витратила роки свого життя в пошуках, у вивченні первісного проекту Гостинного двору Києва архітектора Луїджі Руска в архівах Санкт-Петербургу, а потім в його точній реалізації на Контрактовій площі в Києві. Десятки наукових діячів, членів ICOMOS та сотні інших людей звертались до міністерства з проханням зупинити знищення цієї будівлі.
Але діалог із владою в цьому питанні відбувається за принципом "крикну, а в ответ тишина". Одна із самих нахабних та критичних забудов на сьогоднішній день для Києва – побудова комерційного офісного центру для церкви на Десятинному провулку в історичному центрі. Після прямої судової заборони на земляні та будівельні роботи на цій території, накладеної судом за ініціативою правозахисної організації, при відсутності погодження Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України, при відсутності погодження з ЮНЕСКО такого будівництва, Мінкульт НАДАЄ дозвіл на земляні роботи.
А в своєму листі пан Вінграновський через тиждень повідомляє, що Держкультспадщина видала дозвіл, а от відкликати чи анулювати його не може. Хай будують... Без коментарів. Питання землевідведення – це дійсно питання Київради. Але за певних умов. За українськими законами відведення земельної ділянки, яка є землею історико-культурного призначення, потребує погодження нашого Парламенту. ЖОДНОГО погодження Верховна Рада України з 2002 року на вилучення цих земель не надавала.
І хата Міністерства культури в цьому питанні не може бути скраю.
Чому б не застосувати санкції за порушення законодавства у сфері охорони культурної спадщини не лише до забудовників, але й до посадових осіб державних органів та органів місцевого самоврядування, які не дотримуються законів при землевідведенні? Чи винести припис про припинення дій, що порушують закон? Чи звернутися до органів внутрішніх справ із заявою про порушення кримінальної справи за знищення пам'ятки?
Бо, навіть, такий склад злочину передбачений Кримінальним кодексом України. Залишається ще одне питання, яке мене пече з травня 2012 року. За ініціативою громадських організацій та окремих громадян в судовому порядку було встановлено той факт, що буферна зона Софії Київської є землею історико-культурного призначення та особливо цінною землею. Суд першої інстанції та апеляційний суд стали на сторону громадськості. Здавалось, що це рішення суду – для киян, для держави. Як ви думаєте, хто подає касаційну скаргу на такі рішення? Так, це Міністерство культури України.
Можливості у центрального органу виконавчої влади вплинути на ці події та змінити хід ситуації, безумовно, є. Було б бажання.
Пане міністре, почуйте киян!
Марина Соловйова –
Голова Громадської Організації "Андріївсько-Пейзажна ініціатива"
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
