Депортація 1944-го: без вироків, але з відповідальністю
18 травня Україна вшановує День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. У 1944 році понад 225 тисяч осіб – переважно кримських татар – були насильно виселені з території Кримської АРСР до віддалених районів СРСР. Цей злочин призвів до знищення культурної, соціальної та демографічної тканини Криму – і водночас став символом системного насильства, яке не має терміну давності.
Однією з ключових засад перехідного правосуддя є право на правду. Воно означає не лише моральний обов'язок зберегти пам'ять, а й практичну потребу встановити всі обставини масових порушень, зафіксувати відповідальність і назвати імена винних. Депортація кримськотатарського народу – саме той злочин, який потребує повного та фахового дослідження. Його документування має значення для встановлення історичної справедливості.
У 2016 році прокуратура Автономної Республіки Крим відновила досудове розслідування за фактом геноциду, вчиненого радянською владою шляхом насильницького переселення кримських татар. Зібрані факти засвідчують, що умови, які були створені, призвели до загибелі людей. Людей перевозили товарними вагонами, абсолютно непридатними до транспортування. Під час кількатижневої дороги їх майже не годували і не поїли. Від жахливих умов перевезення, та в перші роки після переселення загинуло понад 46% депортованих.
Тоді слідчими прокуратури була проведена величезна робота: опитані потерпілі та їхні родичі, свідки, проаналізовані документи та публікації, проведена демографічна експертиза з метою встановлення кількості виселених людей. Дійшли до висновків, що насильницьке переселення кримськотатарського народу та представників інших національних груп з території Кримської АРСР для проживання до непристосованих районів РСФСР, Узбецької РСР, Казахської РСР у 1944 році, вчиненого представниками органів державної влади СРСР, призвело до часткового фізичного їх знищення. Надсмертність становила 57,9 тис, осіб (25,1%). Демографічний потенціал також через катастрофічне зниження народжуваності. За результатами експертизи дефіцит народжень (непрямі демографічні втрати) становив близько 92,2 тис. ненароджених. Зрештою було оголошено про підозру колишньому керівництву Радянського Союзу, встановлено виконавців та причетних до злочину осіб.
Однак передача справи до суду виявилася неможливою, попри принципову позицію Меджлісу кримськотатарського народу. Усі встановлені підозрювані – померлі. Згідно з Кримінально-процесуальним кодексом України кримінальне переслідування в таких випадках суперечить принципам змагальності, права на захист і вимогам справедливого судового розгляду. Тобто за нинішніх обставин провадження за відсутності особи не може завершитися вироком і позбавлене правового змісту.
Ще одним викликом стало отримання доказів з-за кордону. Україна зверталася із запитами про міжнародну правову допомогу до Узбекистану, Казахстану та Російської Федерації – країн, на території яких у 1944 році були створені спецпоселення для депортованих. У відповідь – мовчання від перших двох і офіційна відмова від третьої. Це унеможливило повне дослідження масштабів злочину, що охопив кілька юрисдикцій.
Водночас сам факт документування обставин і встановлення відповідальних осіб має глибоке юридичне й моральне значення. Сьогодні у світі триває кампанія за міжнародне визнання депортації кримських татар актом геноциду. І хоча притягнути винних до відповідальності вже неможливо, встановлення правди залишається необхідною умовою для збереження історичної пам'яті та запобігання повторенню подібних злочинів.
Deportation of 1944: No Verdicts, but Responsibility Remains
On May 18, Ukraine commemorates the Day of Remembrance for the Victims of the Genocide of the Crimean Tatar People. In 1944, more than 225,000 people – primarily Crimean Tatars – were forcibly removed from the territory of the Crimean ASSR and deported to remote areas of the Soviet Union. This crime constituted a deliberate attempt to destroy the cultural, social, and demographic fabric of Crimea, and it stands as a stark symbol of systemic violence that knows no statute of limitations.
One of the fundamental pillars of transitional justice is the right to truth. This right is not only a moral imperative to preserve memory but also a practical necessity to establish the full facts surrounding mass violations, recognize responsibility and name the perpetrators. The deportation of the Crimean Tatar people is precisely the kind of crime that requires comprehensive and professional investigation. Documenting it is essential for achieving historical justice.
In 2016, the Prosecutor's Office of the Autonomous Republic of Crimea resumed a pre-trial investigation into the genocide committed by the Soviet authorities through the forced deportation of the Crimean Tatar people. The collected evidence demonstrates that the conditions created during and after the deportation led to mass deaths. People were transported in freight cars entirely unsuitable for human travel. Throughout the weeks-long journey, they were given little to no food or water. Due to the horrific conditions of transportation and the circumstances in the early years following relocation, over 46% of the deportees died. At that time, prosecutors carried out extensive work: victims, their relatives, and witnesses were interviewed; documents and publications were analyzed; and a demographic expert examination was conducted to determine the number of people who had been deported. The investigation concluded that the forced relocation of the Crimean Tatar people and members of other ethnic groups from the Crimean ASSR to uninhabitable areas of the Russian SFSR, Uzbek SSR, and Kazakh SSR in 1944, carried out by representatives of Soviet state authorities, resulted in their partial physical destruction. Excess mortality amounted to 57,900 people (25.1%). The community's demographic potential was also severely affected by a catastrophic decline in birth rates. According to expert analysis, the birth deficit (indirect demographic losses) was approximately 92,200 unborn children.
As a result, charges of genocide were brought against the former leadership of the Soviet Union, and the individuals responsible for and involved in the crime were identified.
Nevertheless, the case could not be referred to court, despite the principled stance of the Mejlis of the Crimean Tatar People. All identified suspects are deceased. According to the Criminal Procedure Code of Ukraine, criminal prosecution in such cases would contradict the principles of adversarial proceedings, the right to defense, and the requirements of a fair trial. Under current legal standards, proceedings in the absence of the accused cannot result in a verdict and thus lack legal effect.
Another challenge was the collection of evidence from abroad. Ukraine submitted requests for international legal assistance to Uzbekistan, Kazakhstan, and the Russian Federation – the countries where special settlements for the deported population were established in 1944. The response was silence from the first two and an official refusal from the third. This has hindered the ability to fully investigate the scope of a crime that spanned multiple jurisdictions.
Yet the very act of documenting the events and identifying those responsible carries profound legal and moral significance. A global campaign is ongoing to achieve international recognition of the Crimean Tatar deportation as an act of genocide. And while holding the perpetrators accountable is no longer possible, uncovering the truth remains a crucial step in preserving historical memory and preventing such crimes from ever happening again.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
