''Неоєвразійство в сучасній політиці Росії''

Нещодавно читав та писав відгук на цікаву та навіть унікальну (як для української політології) дисертацію – про євразійство та неоєвразійство в сучасній Росії та навіть в сучасній Україні.

Усім охочім раджу не лякатися цієї теми, не перейматися образом Дугіна та дугінців (з ЄСМ), а порозумітися на самій проблематиці.

Мій відгук був таким:

В І Д Г У К

на дисертацію та автореферат дисертації на здобуття наукового ступеню кандидата політичних наук Рукомеди Романа Миколайовича "НЕОЄВРАЗІЙСТВО В СУЧАСНІЙ ПОЛІТИЦІ РОСІЇ" із спеціальності 23.00.01 – Теорія та історія політичної науки (Київ, 2007)



Дисертаційне дослідження п. Романа Миколайовича Рукомеди "Неоєвразійство в сучасній політиці Росії" є оригінальною науковою роботою, присвяченою актуальній темі – ідеології неоєвразійства.

Сам феномен євразійства є надзвичайно цікавим явищем, що виникло в колах російської еміграції в 1920-х роках в контексті загальноєвропейської ідеологічної течії "Консервативної Революції" або "Третього Шляху".

Тож на типологічному, концептуальному та дискурсивному рівні євразійство близьке до західноєвропейських явищ 1920-1930-х років: італійського фашизму, румунського руху "Залізної Гвардії", українського руху, що виник навколо празької еміграції і представлений іменами Д. Донцова, О. Ольжича, О. Теліги. З російського еміграційного кола дискурсивну близькість до євразійців виявляли ідеологи НТС та філософ І. Ільїн. Проте автор вказує, чим євразійська концепція відрізнялася од фашистських та комуністичних: "Євразійці прагнули до створення розвинутої особистості, і в євразійській державності не "Левіафан" держави поглинає людину, а окремі особистості створюють разом єдине симфонічне ціле" (с. 28).

Дисертант у своїй роботі адекватно виявляє основні категорії класичної євразійської ідеології, що згодом перейшли й до "неоєвразійців": "ідеократія", "становий хребет Євразії", "ідея-володарка" ("идея-правительница"), "симфонічна особистість", ідея пасіонарності Льва Гумільова, ідея споконвічної боротьби в Євразії лісу і степу як протилежних начал Георгія Вернадського, "автаркія великих просторів" та ін.

Дисертант адекватно викладає основні положення класичної євразійської доктрини: Московська держава виникла завдяки татарській навалі, в російський національний характер вкарбувалися туранські ентнопсихологічні елементи, російський цар був послідовником монгольського хана, культура Євразії та Росії формувалася під впливом трьох центрів – Європи, Азії та Візантії.

Автор роботи серед духовних та інтелектуальних предтеч євразійства справедливо називає П. Чаадаєва, М. Данилевського, Ф. Достоєвського, К. Леонтьєва, В. Соловйова, М. Бердяєва, В. Ерна, але залишає поза увагою ранніх слов'янофілів, перш за все І. Кіреєвського, О. Хомякова, братів Аксакових (с. 12-13). Просто саме цих останніх, які заклали підвалини уявлення про Росію як про не-Захід – як про самодостатню геокультурну реальність, слід вважати безпосередніми попередниками євразійства.

Автор виявляє надзвичайно гарне знання літератури, пов'язаної з євразійською тематикою (класиків євразійства, Олександра Дугіна і його послідовників, євразійської геополітичної думки, суспільно-політичної та політологічної полемічної літератури навколо євразійства 1990-2000-х років), а також з російськими політичними реаліями – аж до дрібниць, що є несподіваним для людини, яка постійно живе в Україні (наприклад, боротьбу між партіями Олександра Дугіна "Євразія" та мусульманського активіста Абдул-Вахеда Ніязова "Євразійська партія Росії" за євразійський бренд та право називатися "справжніми" євразійцями).

Єдине упущення – відсутність в дослідженні згадки про московського ісламського філософа, метафізика та геополітика Гейдара Джемаля, який надзвичайно вплинув на Олександра Дугіна та увесь дискурс неоєвразійства.

Слід також підкреслити, що інтелектуальним джерелом неоєвразійства є не лише європейська геополітика та класичне євразійство, але й ідеологія "Третього Шляху", а також і московська "метафізична школа", представлена іменами Гейдара Джемаля, Євгена Головіна, Юрія Стефанова, Юрія Мамлєєва та представниками так званого "Южинського провулку" (інтелектуального середовища, що збиралося у 1960-1980-х роках на квартирі письменника Юрія Мамлєєва). Саме в цьому середовищі вперше було введено до інтелектуального обігу книгу Рене Генона "Криза сучасного світу", а також чимало уявлень з християнської та ісламської метафізики, середньовічної алхімії, сакральної географії, що потім стали одним з джерел неоєвразійства.

Проте інколи автор ідеалізує та перебільшує рівень впливу неоєвразійських та євразійських ідей на ідеологію сучасної Росії, а також на її внутрішню та зовнішню реальну політику: "Євразійська доктрина все активніше себе проявляє як у внутрішній, так і у зовнішній політиці Російської Федерації. Євразійський рух в сфері політичних російських партій набуває все більшої виразності, розмаху і сили, євразійська доктрина все активніше себе проявляє як у внутрішній, так і у зовнішній політиці Російської Федерації. Євразійський рух в сфері політичних російських партій набуває все більшої виразності, розмаху і сили... Можна сказати, що в деяких аспектах відчувається вплив неоєвразійства на формування російської зовнішньої політики. Він поки достатньо прихований, але дії сучасного російського керівництва підтверджують взяття ним на озброєння значної кількості ідей з євразійського проекту" (с. 100-101).

Правильним висновком в дисертації є те, що неоєвразійство – це один з глобальних геополітичних проектів, який через сферу політичної практики намагається маніфестувати та доводити свої постулати і принципи (с. 87). Тому ставлення України та української політичної еліти до нього – справа вкрай важлива.

Показово, що переважна більшість засновників класичного євразійства були етнічними українцями та дотримувалися "малоросійської" культурної орієнтації (П. Савицький, П. Сувчинський, Г. Вернадський, Г. Флоровський; з України походив також євразієць В. Ільїн). (М. Трубецькой, який добре орієнтувався в українській культурі і підкреслював її вплив на становлення "загальноруської" ("общерусской") культури та загальноімперського культурного дискурсу, не був українського походження, але саме він написав відому статтю "К украинской проблеме".)

Дисертант правильно підкреслює, що саме "українське" питання стало тією проблемою для класиків євразійства та неоєвразійства, який вони не змогли вирішити: "Складові цього питання, такі як спадщина Київської Русі у державотворчому і культурно-цивілізаційному сенсі, вплив української культури на розвиток Російської імперії та, згодом, геополітичні орієнтації України, стали бар'єром для створення цілісності доктрини євразійства і набуття нею універсальності, особливо щодо західної частини Євразії в межах Російської імперії" (с. 116).

Інтерес представляють і висновки автора про те, що інтерпретації української історії та культури, а також стратегії подальшого розвитку, зроблені в характерному для класиків євразійства ракурсі заперечення монополії європоцентризму, можуть стати підвалинами для вироблення повноцінної загальної концепції модернізації України: "На наш погляд, ця характеристика є засторогою тим прихильникам європеїзації в Україні, які прагнуть тотально мавпувати європейський досвід і застосовувати його до України. Ми погоджуємося з тезою, що надмірна європеїзація розмиває національне обличчя і характер народу, і послаблює його творчий потенціал. Тому сучасне явище "вестернізації" української культури є певною мірою загрозою для українського народу, воно виступає питанням національної безпеки" (с. 25).

Слід підкреслити надзвичайне значення даної роботи для української політичної науки, в якій феномени євразійства та неоєвразійства раніше фактично не вивчалися, а обмежувалися ангажованими (як правило, негативними і некомпетентними) оцінками.

Автору можна порадити: (1) підготувати на основі дисертації наукову монографію та кілька проблемних статей в провідні українські ЗМІ; (2) продовжити свої досліди в напрямку аналізу української історії та її персоналій за допомогою наукового інструментарію, виробленого євразійством та неоєвразійством; (3) продовжити свої досліди з проблематики зовнішньополітичного стратегічного моделювання в сучасній Україні з застосуванням євразійських та неоєвразійських методологій.

Дисертаційне дослідження "Неоєвразійство в сучасній політиці Росії" відповідає усім критеріям, що висуваються до наукових робіт подібного типу, а його автор – Рукомеда Роман Миколайович – заслуговує присудження йому наукового ступеня кандидата політичних наук.

А.М. Окара

(...)

"26" листопада 2007 року

м. Москва

P.S.

Автор цих рядків вітає автора дисертації з успішним захистом!:)

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.