Руссскій Міръ (5). Ігор Рудич: Постмодерна Україна-Русь та новітня Руська цивілізація
Несмотря на жаркое лето, тема "Русскаго Мiра" оказалась чрезвычайно востребованной и широко и глубоко обсуждаемой.
И дело даже не в визите в Малороссию & Новороссию Премьера, Мэра и Патриарха. Дело в том, что в ситуации радикального переформатирования страны, а также в ситуации переформатирования российской внешней политики, оказываются востребованы те или иные идеи. В условиях стабильности на идеи внимания почти не обращают. В условиях переформатирования государства или его слива в унитаз – ситуация иная.
Обычно в различных СМИ публикаторы пишут примерно так: редакция разделяет не все мысли, высказанные в статье.
Я же среди того, что выходит в линейке о "Русскомъ МiрЪ", НЕ РЕЗДЕЛЯЮ почти все мысли и положения, высказанные авторами.
Как по мне, нет ни Российской, ни Русской, ни Руськой, ни Евро-Атлантической, ни Евразийской, ни Советской, ни Англосаксонской цивилизаций.
Есть восточнохристианская цивилизация и западхнохристианская, состоящая из трех субцивилизаций – западноевропейской, северо-американской и латиноамериканской.
Остальное – игра воображения либо идеологическая работа на конкретный политический заказ.
Самое трогательное в нижепомещаемом тексте – это то, что автор долгое время был пропагандистом интеграции Украины в НАТО. Теперь же вместо НАТО – Русский Мир.
Интересно, что известный московский и украинский политический журналист Виктор Тимошенко когда-то учил автора этого текста про "Руську цивілізацію" истмату (или диамату?) во Львовском военно-политическом училище.
А.О.
______________________________________
Ігор Рудич
Постмодерна Україна-Русь та новітня Руська цивілізація
Сьогодні по відзначенні Хрещення Русі (сталося 16 липня за старим стилем), коли лунають дискусії щодо Руського світу, коли побиваються деякі експерти щодо згортання так званої Євроатлантичної інтеграції (або НАТО-інтеграції) і небито дрейфу України у бік Росії, на часі визначитися яким шляхом, передусім, цивілізаційним, прямувати Україні. Чи знов тулитися до якогось геополітичного центру сили (та чужого цивілізаційного ядра), а чи може усвідомити себе центром давньої цивілізації – Руської цивілізації? Таке цивілізаційне самопізнання (або по-іншому конструювання) не знімає з порядку денного завдання створення української політичної нації. Лише, очевидно, на засадах постмодерних. На засадах, які забезпечать місце Києву, яко Цивілізаційного центру, або функцію першого серед рівних цивілізаційних ядер.
У тому щось є провісне і закономірне, що Помаранчевий період закінчився, а Помаранчева ідея про Україну, як ще одну Європейську (Євроатлантичну) державу, а фактично, тобто реально, європейську околицю, зазнала фіаско. Історія ніби вказує новітній Києвській державі та її елітам на хибність приєднання України, що завбільшки більша за Францію, до Європейського проекту. Останній нині зазнає кризи. Її деякі ознаки дозволяють говорити не про суто економічну кризу, а передусім – про цивілізаційну. Надто вже знайома ситуація у Греції і скидається на українську, коли грецькі громадяни не декларують все наявне у себе майно. З точки зору европейської (чи північно-американської) практики – це великий гріх, натомість для українців і, як виявилося, для греків – звичайна річ.
Іще більш ефемерною і алогічною виглядає, на перший погляд, євроатлантична картина, коли до однієї спільноти (Євроатлантичної) намагаються зарахувати США та Албанію, відмовляючи у такому праві Києву. Та, як би не побивалися українські євроатлантисти, у цьому є логіка. Мабуть, легше створити меритократію (прозахідна еліта) в Албанії, ніж її створити в Україні. Надто вже велика вага у нашої країни, її древність, сформованість та укоріненість українського етносу в рідну землю, і що найбільш заважає прозахідному конструюванню, унеможливлюючи втягування (чи включення) Київської держави у Західний проект – це постійні євроінтеграційні фіаско України, а до цього Русі-України. У цьому є закономірність і знаковість.
Радикальне втягування Русі -України в середньовічний західний проект розпочалося укладанням Люблінської унії 1569 року, якою передбачалося підпорядкування Київа Польській короні. За деякий час Русь, даруйте на слові, почало "ковбасити" (численні антикатолицькі повстання козаків під проводом Острянина, Гуні та інш. аж до Хмельницького включно) і, врешті, збройний вихід держави "Військо Запорізьке" під проводом Руського гетьмана Богдана, засвідчили, що Русь неабияк опиралася оцьому втягуванню себе в тогочасний Захід. І врешті, збройно припинила середньовічну євроінтеграцію себе.
Чи мав Богдан інший вихід аніж Союз з єдиновірним Московським царем у той час, коли з півночі (з Литви через Білорусь) насувався польний гетьман Радивіл, а з заходу наступало польське військо? Кримські татари, як відомо, були тоді частими, проте ненадійними спільниками. Натомість православне Московське царство видавалося прийнятним союзником. Це зараз деякі українські націоналісти дописалися аж до того, що, мовляв, Московська імперія починаючи з нападу на Київ 1169 року орд Андрія Боголюбського... (Навіщо таке завзяте історичне конструювання виконувати для чужої держави?) Та на момент укладання переяславських угод Москва, очевидно, не мала тої чисельної антиукраїнської семантики. Звісно, не всі діячі тоді погодилися з кроком Хмельницького. Митрополіт Косов, полковник Богун були проти. Утім злука та була вимушена війною. А Захід в особі Речі Посполитої ще не опанував мистецтва soft power (м'якої сили). Залишається лише додати, що об'єднувалися два вассали (у Московського царя сюзереном був Кримський хан, а у Руського гетьмана, інколи Богдана Хмельницького називали Руським князем, – Польський король).
Завдання остаточно позбутись вассалітету Московський цар Петро завершив Прутським походом у спілці з Козацькою державою (Гетьманщиною). Звісно, Україна-Русь позбулася польського сюзерена, а на зміну йому прийшов московський. Утім в духовно-цивілізаційному конструюванні Гетьманщина-Русь відігравала першість. Нова держава – Російська імперія (є версія, що назва походить від річки Рось на Київщині). Надто вже цареві Петру уподобала ця назва, можливо, не без участі найближчого спільника – гетьмана Мазепи. Російська мова утворилася завдяки русифікації московської мови українськими (руськими) вченими, а Руська православна церква – шляхом українізації московського обряду. Перш ніж говорити про розрив Петра з Мазепою, варто ще нагадати про те, що російський дворянин Котляревський спромігся докластися до створення модерної української мови ("Енеїда").
Розрив Мазепи з Петром насьгодні обидві нації (українська та російська) трактують надто вже конфронтаційно. Російська влада слідом за Петром 1 – як зраду з подальшою анафемою, українська еліта – як спробу врятувати Україну і повести її, мовляв, європейським шляхом, подалі від тирана Петра. На думку російського історика пані Таірової-Яковлевої, Мазепа думав тоді не про шкоду Росії. Його (старого 70-річного діда) змусили грати чужу гру. Захід, в особі Карла, втягнув старого гетьмана у непосильну інтригу. З точки зору біблійного сюжету Захід-Карло виявився тим Змієм спокусником для Мазепи-України. Перехід на бік супртивника у воєнний час, великі втрати козаків та московського люду, зрубані голови стрільців, переплавлення церковних дзвонів на гармати за наказом Петра, розпутство нового руського монарха – це той мікс, який сьогодні визначає нинішню українську-російську дискусію щодо Петровського часу.
Втім, і після того російські дворяни українського походження мали змогу як Котляревський розбудовувати інтелектуальне (мовне, зокрема) тіло Русі-України, гетьмани ставали фаворитами і найближчими порадниками російських монархів, а російська імператриця Катерина друга навіть зробила такий собі цивілізаційний крок, працюючи з російськими історичними джерелами вивела спадковість Російської держави не від Золотої Орди, а від Київської Русі.
Звісно, нинішня українська інтелектуальна еліта, говорить про те, що Росія, мовляв, крала Києво-Руську спадщину. Заявляючи пр Києво-центризм, українські інтелектуали чомусь прагнуть бути частиною Європи, не розуміючи, що потрапляють щонайбільше до європейської околиці. Втім знакова і закономірна поразка Помаранчевої ідеї НАТО-європейської околиці уможливлює постання новітньої пост-модерної нації Руси-України. І ця новітня Київська держава зможе відігравати роль центру наново пізнаної і зконструйованої Руської цивілізації.
Звісно, ця цивілізація не має за аналог з європейською Угодою про вугілля і сталь покласти Угоду про газ і нафту. Стрижнем (Інтелектуальним підгрунтям) новітньої Руської цивілізації має стати усвідомлення саме цивілізаційної (навіть не державної, не мовної лише, не тільки історичної) спадщини. Якщо замислитись чим Ми відрізняємось від Мусульманської та Європейської цивілізацій, то, напевне, відмінність, полягає саме в сімейних цінностях. Мусульманин живе з кількома дружинами (і це є цивілізаційний маркер); українець, білорус, росіянин – з однією дружиною; європеєць – дедалі частіше (і це тренд) з особиною власної статі.
Можна багато поширюватись про європейські кисільні ріки з молочними берегами (високі європейські стандарти життя), говорячи про вступ до НАТО вживати евфемізм "взяти шлюб". Проте чи багато українців, воліючи себе європеїзувати, наважаться, скажімо, пошлюбитись, або хоча б стрибнути у ліжко з європейським геєм – повноправним рецепієнтом і витвором Євроатлантичної цивілізаційності. Можливо, цивілізаційна межа пролягає там, де починається цивілізаційний шок?
Ігор Рудич
редактор сайту bezopasnost.org, проект "Спадщина"
______________________________________
ОБ АВТОРЕ:
Игорь РУДИЧ
В оборонном ведомстве, где трудился наш автор, хорошо помнят, как в 2003 году Игорь чуть не вылетел из доблестных Вооруженных сил Украины, защищая в телепередаче "Территория безопасности" право народного депутата Виктора Ющенко свободно говорить правду о власти. После начальственных наездов Рудич выступил на форуме журналистов против цензуры. К делу защиты распоясавшегося журналиста подключилось 107 депутатов. И правда восторжествовала. Несколькими годами позже все тем же украинским парламентариям во главе с Раисой Богатыревой довелось защищать автора (тогда проНАТОвского журналиста) от проНАТОвского Министра обороны Гриценко. Последний хотел выгнать автора из армии за критику своей (министра) персоны. Законченный реалист, Рудич всячески пытается поднять планку собственного и коллективного "могу", объединяясь с подобными себе отъявленными пассионариями. И не важно, идет ли речь о том, чтобы переплыть Днепр или Уссури, запустить с коллегами в эфир телепроект на неудобную тему или отстаивать свободу слова там, где, по мнению других, ее в принципе не может быть. Главное, на взгляд автора, чтобы люди понимали непродуктивность страха и ощущали собственную креативность. Но если вдруг замечаешь, что усилия уходят "как в песок", значит, нужно вспомнить, что правило Архимеда никто не отменял. Зная точку опоры, можно перевернуть мир. Чем и занялся автор после увольнения из рядов Вооруженных сил. Сегодня он, признав бесперспективность НАТОвской интеграции Украины, но взяв оттуда технологии и подходы, сколотил команду единомышлинников, нимного-нимало вплотную подошел к новому Цивилизационному конструированию. Автор узрел Русскую цивилизацию на базе трех народов-наций-государств – Украины-Руси, БелоРуси и России. Как известно, новое – всего лишь забытое старое.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
