Ліна Костенко і зайки: Повернення з внутрішньої еміграції

Насправді, це чудово, що Україна знову перетворюється на літературоцентричну країну!

(Хоча багато хто вважає, що літературоцентризм – це властивість тоталітарних та авторитарних суспільств.)

Нарешті, з'явилася книга, про яку всі чули, яку всі хочуть прочитати і про яку всі запитують: а в тебе нема? Що, таки справді є? Даси лише через місць? А раніше? Ого, аж п'ятеро у черзі...

Зі мною трапилася та сама історія: мою книгу друзі забрали в мене читати раніше, аніж я сам встиг. Перечитав трохи за половину. Коли мені повернуть і я дочитаю, можливо, поділюсь своїми враженнями.

Поки що – лише декілька зауважень.

Читав про скандал у Львові – у зв'язку з інтерпретацію книги львівськими інтелектуалами.

Вони закидають, що книга – не зовсім художня, а публіцистично-памфлетична.

(Хоча саме це і є продовженням традицій українського, російського і навіть білоруського літературоцентризму – від Достоєвського та Гоголя до Солженіцина, Олеся Гончара, Васіля Быкава, Ўладзіміра Караткевіча та ін.)

Але мені поки що в цій книзі найцікавіші не хроніки Апокаліпсису і не пафос "O tempora, o mores!", а саме внутрішній світ головного героя.

Можливо, тому, що я його порівнюю із своїм власним світом.

І хочу сказати: дякую Господові, моїм батькам та життєвим обставинам, що мій внутрішній світ інший, ніж в цього хлопця. Він – глибокий інтроверт, "хатоскрайовець", "омега-самець".

Він – Гриць Бобренко з "Марусі Чурай" (хоча кохає лише одну жінку і втік, коли інша його хотіла привабити).

Він – справжній український мужчина – ідеальний персонаж з мого тексту про "Безхребетну Україну" (2001).

Але серед моїх друзів є кілька таких, що психологічно дуже подібні на цього героя, навіть народилися у 1968 – як і він. Тому поки що (на півдорозі до кінця книги) мені цей персонаж видається якраз психологічно достовірним.

Ще один цікавий закид од львівських інтелектуалів Ліні Василівні – у недостовірному мотивуванні фабули роману: мовляв, справжні "програмери" говорять на специфічному сленгу і вони не прив'язані географічно до місця роботи, оскільки працювати можуть по інтернету. Зараз – так і є, але на початку 2000-х (а я ще не дочитав до революції 2004 року) таки були трохи прив'язані! Тому якщо людина хотіла працювати в американській фірмі по "софту" – їхала в Америку.



До речі, якщо я правильно зрозумів натяк автора, то після скорочення на першій роботі герой влаштувався на роботу до фірми "Квазар-Мікро".

Неправильно називати спосіб організації тексту цього роману ПОТОКОМ СВІДОМОСТІ. В "письмачки" Оксани З. її найвідоміша книга була написана як потік свідомості. У Джойса – теж. У Ліни Василівни маємо РЕФЛЕКСІЮ, тобто раціонально організований потік думок – це дві великі різниці.

І дуже приємно побачити серед хронік Апокаліпсису слово, яке придумав колись я сам: ЖЛОБ-ШОУ (стр. 120).

Взагалі, це справді культурна подія, можливо, навіть чудо: кілька українських інтелігентів, світлих душ (Ліна Василівна, Оксана Пахльовська, Іван Малкович, Ольга Богомолець, Тарас Компаніченко & Co) гастролюють по всій Україні, розповідають розумні інтелігентні речі, читають вірші, співають романсів та стародавніх кантів, на всіх вечорах – аншлаг, повно народу.

І ніякої попси!

І ніяких політично ангажованих розмов!

І, навіть, ніяких нудотних розмов про мову та про російсько-українські відносини, які часто позиціонують все українське як а-пріорі лузерський дискурс (коли починається таке тупе гоніво на "Росію-агресора" і нудота про Україну як вічну жертву та невдаху). До того ж, наскільки розумію, все це комерційно успішний проект!

Це вже, насправді, дуже обнадійливий симптом – з початку 1990-х на пострадянському просторі щось не пригадується нічого подібного – хіба що повернення Солженіцина у 1994-м.

Тільки Солженіцин повертався з ЗОВНІШНЬОЇ ЕМІГРАЦІЇ і тоді, коли його вже НІХТО НЕ ЧЕКАВ (його чекали в 1991-м, як альтернативу декструктивісту Єльцину).

А Ліна Василівна повертається з ВНУТРИШНЬОЇ ЕМІГРАЦІЇ – і саме тоді, коли ВСІ ЧЕКАЮТЬ.

Я люблю міркувати про людей з минулого, з сучасного та з майбутнього. Причому, слід додати, що це аж ніяк не вікова характеристика. І Ліна Костенко – це якраз приклад людини з майбутнього: навіть це не комплімент її формі та вигляду, а аналіз – про що вона говорить. А говорить вона переважно про майбутнє, а не про минуле – в мемуарному жанрі.

Дякую щиро п. Арсену Авакову за викладене в інтернеті відео з вечора п. Ліни Василівни. Дивився не відриваючись!

Було цікаво почути, що то її перший в житті візит до Харкова! Це ж треба таке!

Навіть дістав з полиці оту жовту товсту книжку Лесі Українки видавництва "Дніпро", де драматичні твори і куди Ліна Василівна написала передмову!

Мабуть потім, після закінчення гастролей, якомусь амбітному телеканалу було б добре зробити такий документальний фільм про це. Або просто протранслювати найцікавіші фрагменти цих зустрічей.

Проте, я не певний – а чи є в Україні ще амбітні телеканали?

І ще питання: просто цікаво дізнатись, а чи були на тій зустрічі "отці" міста та області?

Post Scriptum.

В тему – анекдот.

Приходит Y (представитель политической элиты города Х) к Z (другому представителю политической элиты города Х):

- Слышь, брателло, тут в оперном – ну это, вместо концерта Аллегровой вечер какой-то Лины Костенко. Вот – приглашения принесли. Ты пойдешь?

- А хто такая Лина Костенко?

- Да в интернете написано – "начинающий прозаик".

- Про каких таких заек?

УНІАН

А ось – і зустріч в Харкові, викладена п. Арсеном Аваковим.

Пишучи ці записки, я риторично цікавився – мовляв, чи знайдеться амбітний телеканал, який би показав Ліну Василівну? Таки знайшовся – ТВі. Анонсовано на 20 лютого (неділя) на 21-30.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.