Як музика врятувала Андрія Малишка для Вічності (100 років з дня народження автора ''Київського вальсу'' та ''Пісні про рушник'') (ВДРУГЕ ОНОВЛЕНО)

Сьогодні весь день думаю: чи був Андрій Малишко геніальним поетом? Чи був просто талановитим графоманом – людиною, яка вдало потрапила в соцреалістичний естетично-ідеологічний тренд?

Гортаю великий том його вибраного (з серії "Бібліотека української літератури", К., 1988, з червоною обкладинкою).

Такий селянсько-народно-соцреалістичний поет – не неокласик, не імпресіоніст, не символіст, не акмеїст, не Василь Стус, не Володимир Сосюра. (Якщо Стус, Тичина, Пастернак, Бродський – це такі ускладнено-філософські поети для небагатьох, то Єсенін, Твардовський, Сосюра, Симоненко – поети простіші за формою, доступніші, популярніші.) Довженко – теж з села і теж соцреаліст (десь наполовину). Але Довженко – абсолютний геній навіть у своїх соцреалістичних витворах. Можливо, тому, що сформувався раніше – в потужній авангардній естетиці 1920-х років, а не в нудотному квазі-класицистичному "ложноэпическом монументализме" (чи не найкраще визначення соцреалізму).

Намагаюсь знайти хоч би якийсь віршик, хоч би якісь рядки, що були б цікаві мені – любителю поезії (у т.ч. української), який живе у XXI столітті. Кажуть про нього – тонкий лірик. Але де ж там? Суцільні літературні рефлексії (на рівні радянської шкільної програми – Шевченко, Франко, Коцюбинський, Леся Українка), послання до сучасних йому поетів – друзів, колег, собутильників, любителів рибалки та мисливських пригод, заримовані думки і світовідчуття, як здається, не дуже глибокої радянської лояльної до влади людини. Деякі тексти навіть дратують надмірністю суто радянської образності (особливо в сонетах!), непоетичною лексикою та відсутністю смаку – невже можна так писати?

Хоча, з іншого боку, метафори хоч здебільше й традиційні, але небанальні, незатерті, витримані, зі смаком – без штампів та кітчу:



Цвітуть осінні тихі небеса,

Де ти стоїш блакитна, мов роса.

В очах засмуток темний, мов ожина, -

Моя кохана, мріялось, дружина. Як сон далекий, видиво майне...

Хоч не забудь, а згадуй ти мене.



Таки Малишко – поет свого часу.

Добре, що вмер власною смертю – що не загинув на війні, що не посадили та не розстріляли, добре, що був, як згадують сучасники, гарною, прямою, непідлою людиною – нікого не зрадив, не кинув, не заложив, відстоював українську мову та культуру.

Але що від нього зостанеться у Вічності?

Колись давно десь читав: Твардовський розмовляв зі Сталіним та, поміж іншим, просив в того якусь премію чи інший радянський бонус для друга – Андрія Малишка. Але Сталін сказав щось в такому плані – мовляв, гарний поет Малишко, але далі України його слава не йде.

І ще загадка: деякі російськомовні поети – друзі Малишка, побратими, фронтовики, майже однолітки, поети подібного за масштабом дарування – Олександр Твардовський, Костянтин Симонов, Михайло Ісаковський, Євген Долматовський, Михайло Матусовський, Олексій Фатьянов – написали якісь проникливі тексти про війну – вірші, поеми, пісні.

Андрій Малишко написав дуже багато віршів та поем про війну, найвідомішою вважається поема "Прометей" (1946). Але щось не пригадати нічого зворушливого, нічого етапного, нічого, щоб назавжди увійшло в історію – як "Жди меня, и я вернусь, только очень жди", "Я убит подо Ржевом, в безымянном болоте", "Враги сожгли родную хату, сгубили всю его семью", "Ночь коротка, спят облака, и лежит у меня на погоне незнакомая ваша рука", "Любимый город может спать спокойно", "Соловьи, соловьи, не тревожьте солдат, пусть солдаты немного поспят" та багато іншого. (Долматовський з самого початку написав саме "на погоне", але цензура замінила на "на ладони", що є трохи абсурдним, бо так вальс не танцюють.)

І навіть трагічно-оптимістичну, легендарну, величну, пафосну, геніальну "Песню о Днепре" написав не український селянин з дніпровських берегів Андрій Малишко, а московський єврей-інтелігент Євген Долматовський (музика Марка Фрадкіна).

Це загадка, чому українські поети – геніальні та талановиті, спритні та кон'юнктурні, чому українські композитори, ширше – українська культура в цілому – не розчули війну? Не закарбували цю трагедію, в якій українців, можливо, загинуло чи не найбільше з усіх народів СРСР, в художній свідомості?

Можливо, причиною є травма Голодомору? Можливо, трагедія УПА? Можливо, українці на рівні колективного несвідомого не вважали цю війну своєю? Відповіді нема...

Але Вічність сама знайшла Андрія Малишка. В особі простого полтавського хлопця Платона Майбороди. Який потім став геніальним композитором.

Поезія та слова для пісень – це різні жанри літератури. Відмінність між ними ніяк не менша, ніж між прозою та драмою. Поезія – це абсолютні слова, їм музика не потрібна взагалі, бо вони самі – музика. Слова для пісень – це слова, які намертво приростають до музики, які без музики інколи схожі на дурнувате словоблуддя. Чимсь суміжним, гібридним є романси на геніальну поезію – слова в романсах існують і як поезія, і як слова під музику. Тоді як слова до пісень в принципі не мають окремого життя.



Показово, але нова українська естрада, яка стартувала десь із малишкиного "Знову цвітуть каштани, Хвиля дніпровська б'є, Молодість мила, Ти щастя моє" (1956), могла з'явитись лише після Сталіна. За Сталіна Україна – така пісенна, така музична, така голосиста – чомусь мовчала.

Показово також, що саме в цей рік Малишко одружується на поетесі Любові Забашті: новий сімейний статус вплинув на зміну жанру – адже саме пісні врятують його для майбуття.

Платон Майборода розчув, розчитав, роздивився в текстах Андрія Малишка (деякі він сам і перередагував – наприклад, "Пісню про вчительку") те, що йому самому було дуже суголосно і що жило в його музичній уяві: стан тонкого душевного тремтіння, почуття прозорого смутку, а також візії потойбічного світла і абсолютної повноти буття – я абсолютно впевнений, що "Київський вальс" – це пісня про рай – як його могли розуміти радянські люди хрущовської доби, вже звільнені од сталінського страху та садизму.

А "Пісня про рушник" стала просто світовим шлягером і камертоном свідомості усього покоління радянських людей – творців та жертв радянської модернізації, що народились у селі, а жили та помирали у великому місті. Насправді, це пісня не лише про маму та материнську любов. Це пісня із складним філософсько-політологічним підґрунтям. Це пісня про головний тренд усього XX століття – про модернізацію, індустріалізацію, урбанізацію, знищення традиційного суспільства та традиційної системи цінностей. Це пісня про підсвідомість нової людини – виявляється, у душах радянських громадян, що більшу частину життя змушені жити в п'ятиповерховій "хрущобі" чи у дев'ятиповерхівці – десь у спальнім районі далекого уральського чи сибірського індустріального моно-міста, у донбасівському робочому селищі, більше схожому на зону, може зберігатись абсолютно інший світ – в якому є і рідне село з Наддніпрянщини, в якому є і дитинство, й розлука, і вірна любов...



А які Ваші улюблені рядки чи вірші з Андрія Малишка?

_________________________________

Сторінка з піснями на вірші Андрія Малишка на унікальному сайті "Золотий фонд української естради" (про нього обов'язково буде розказано на цьому блозі невдовзі): http://uaestrada.org/poeti_pisnjari/malyshko-andrij

Київський вальс – пісня про Рай (її треба слухати лише в аутентичному запису (1957) ТУТ)

А під оцю інструментальну версію тих же років можна поспівати самому:



Особисто для мене це було відкриттям! Виявляється, романс "Ми підем, де трави похилі" вперше прозвучав у фільмі "Долина синіх скель" (1956)!



Колгоспний вальс:



Де ти, моя стежино:



Мегашлягер "Рідна мати моя" вперше прозвучала у фільмі "Літа молодії" (1958). Головну жіночу роль там зіграла Світлана Живанкова, якій цього року виповнилась кругла дата. Вона неодмінно стане персонажем цього блогу.

Вперше цю пісню записав Олександр Таранець, але найвідомішою вона стала завдяки Дмитру Михайловичу Гнатюку:







Цвітуть осінні тихі небеса:



Всі знають абсолютно геніальну колискову у виконанні Ніни Матвієнко "Гойда-Гойда-Гой", але мало хто пам'ятає не менш геніальну колискову в матвієнковому виконанні – але на вірші Андрія Малишка (музика, як і завжди, – Платона Майбороди): ТУТ

Ця пісня з фільму "Абітур'єнтка" (1973) (сценарій на основі реальної трагедії з угоном радянського літака та загибеллю бортпровідниці Надії Курченко – Олеся Гончара, музика – Платон Майборода, режисер – Олексій Мішурін – той самий, що зняв "Літа молодії" та "Королеву бензоколонки"). Чомусь цю пісню часто приписують саме Андрію Малишку, але насправді автор тексту – Михайло Ткач:



А от і пісня про Дніпро (Фрадкін – Долматовський):



Як з"ясувалося, донька Андрія Самійловича Малишка (від першого шлюбу) Валентина – теж була письменницею. Саме на її вірш було написано мегашлягер 1960-х "Кохання моє", відомий у виконанні чудової Діани Петриненко:



Ну і вже щоб зовсім добити тих, хто читає, то ось ще одна просто унікальна пісня (на жаль, не така відома, як попередні, але я її дуже люблю) – з фільму "Чорноморочка" (Одеська к/с., 1959). Музика – Оскара Сандлера, а вірші – останньої дружини Малишка Любові Забашти! Співає – вищезгадана Світлана Живанкова (така собі Гурченко українського кіно кінця 1950-х):



Послання Андрія Малишка академіку-лінгвісту Білодіду, а також Табачнику, Азарову, Ківалову та Колесніченку:



P.S.

Автор цих рядків не співпрацює з українськими друкованими чи електронними виданнями. Тому, на відміну од минулих часів, коли ті чи інші тексти з'являлись десь, а потім перепубліковувались на цьому блозі, тепер в разі перепублікації в якості джерела прохання писати: Блог А. Окари на "Українській правді".

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.