Як і кому робити модернізацію в Україні? (початок) (+ Загадкова вдача ''Студреспубліки'')
Незважаючи ні на що, планується проведення фіналу вже 15ї (!!!) Студреспубліки!
Для України – це рекорд життя масштабного громадянського проекту.
Тематика – актуальна: як завжди останнім часом – футуристика, проте проблематизована, цього року – про конкретику: що треба робити, по різних галузях життя країни.
Минулого року ми запрошували топ- і просто гарних політиків, експертів, бізнесменів і громадян до участі, поділитися сокровенним і знайти однодумців, зарядитися молодіжною енергетикою і відчути, що далеко не все в житті цинічне ще. Тоді кілька людей почули нас.
Після минулорічного проекту, присвяченого мрії, лідера СР навіть запросили на аудієнцію до Януковича. Павло Вікнянський пішов до Президента і говорив не про політику і "дальокіє далі", а про те, щоб нарешті, до ювілею – Студреспубліка десь осіла в Криму (де вже 10 років проходять фінали програми), щоб було постійне місце проведення. Тоді з цього можна зробити точку зростання, креативне містечко молоді й інтелектуалів зі всього світу, Територію майбутнього. Янукович, здається почув, бо дав відповідне доручення – опрацювати питання. Проте, все як завжди, республіканці тикаються-микаються, як кочівники...
Максим Гардус, блогер, голова Миколаївської Студреспубліки
_______________________________________________
Андрій Окара
Лекція у Євпаторії 24 серпня 2012 року
ЯК І КОМУ МОДЕРНІЗАЦІЙНУ УТОПІЮ ЗРОБИТИ РЕАЛЬНІСТЮ?
Про це 24 серпня 2012 року, на День Незалежності України, під час своєї лекції говорив із учасниками фіналу Студреспубліки-2012 знаний російський філософ та політолог Андрій Окара. Останній фінал Студреспубліки відбувся під Євпаторією і був присвячений темі "Країна нашої мрії".
Андрій Окара: Друзі! Мені приємно та цікаво говорити саме сьогодні, в День незалежності України, в день, який вже два десятиліття відзначається як день надій, які так і не справдилися – принаймні, в тій мірі, в якій думалось, що вони виправдають себе десь 1991-го чи 1992-го року.
Чому Україна, чому Росія, чому інші країни пострадянського простору залишаються на периферії світового розвитку? Чому вони не входять до країн-локомотивів історії? Чому вони не стають такими країнами, в яких створюються тренди та орієнтири майбутнього розвитку? Чому майбутнє придумують не в Україні чи Росії, а десь дуже далеко?
Отже, сьогодні будемо говорити про модернізацію. Модернізація – це проблема часу, проблема сучасності. Тобто це відповідь на питання – як так розвиватися, яким чином розбудовувати схему розвитку країни, щоб не залишатися на периферії, щоб бути локомотивом, а не вагоном, який стрілочники дуже просто можуть загнати в тупик.
Ось зараз Україну загнали в тупик, за яким – прірва. Тож зараз існування України в середньостроковій перспективі, так само, як і Росії, – під реальною загрозою. Можна дискутувати на тему, чи виживе Україна, чи буде існувати Україна, скажімо, через 7 років, через 10 років, чи буде існувати Росія 5 років в нинішніх кордонах.
Зараз Україна опинилась в умовах неофеодального ладу. І альтернатива – між тою політекономічною системою, яка існує в Україні зараз, і такою системою, яка б дозволила країні креативно розвиватися і колись (не за нашого життя, звісно!) опинитись серед лідерів світового розвитку. Ця альтернатива нагадує альтернативу, яка існувала, скажімо, в кінці феодалізму – на початку капіталізму. Пострадянський простір, особливо Україна (навіть у більшій мірі, ніж Росія, і тим більше, ніж Білорусь чи Казахстан), знаходиться зараз там, де були західноєвропейські країни під час "Осені Середньовіччя" – десь під час доби міських революцій, зародження капіталізму, формування доби модерну ("Modernity"), а також нової раціональності, відкриття нових земель – тієї ж Америки. Саме тоді технічні і технологічні засоби, нові технології дозволили зробити суттєвий прорив.
Шановні друзі, в Україні зараз існує така модель, яка не дозволяє розвиватися. Яка є принциповим ворогом розвитку. Взагалі, в чому завдання кожної держави? Як ви думаєте – держава існує для людей чи люди існують для держави?
Із аудиторії: Держава для людей!
Андрій Окара: Держава для людей, да? І ми знаємо цих людей поіменно. От всі так думають, що для людей? Підніміть руки, хто думає протилежно. Ага: раз, два, три, чотири, п'ять, шість... [бачить підняту руку Андрія Мішина] Ну разумеется, конечно! Как второй секретарь ЦК ЛКСМ Латвийской ССР может думать иначе! Зрозуміло...
Знаєте, якби це питання було поставлене років зі 20 тому, то людей, які думали, що люди існують заради держави, було б набагато більше. Чому? Тому що сам по собі радянський лад і така система мобілізаційного розвитку ідеократичної держави, якою був Радянський Союз, передбачала, що люди існують не просто заради самореалізації, не заради "спільного блага", навіть не заради держави, а для того, аби держава могла виконати якусь дуже важливу, унікальну, космічного масштабу місію. Наприклад, Візантійська імперія вважалася катехоном (катехон – утримуючий), тобто вважалось, що ця держава, утримує світ від метафізичного та соціального зла від панування Антихриста до другого пришестя Христа. А потім Радянський Союз існував для втілення якихось ідеократичних схем, пов'язаних з пануванням соціалізму та комунізму, тобто такого собі "земного раю", "небес на землі" в людських умовах. І, звичайно, будь-яка подібна ідеократія розглядає людей як будівельний матеріал для своїх утопічних проектів. Тепер, протягом усіх 20 пострадянських років, ми мусимо ці реалії кожен раз по-новому осмислювати.
Якщо держава існує для людей – якщо вона є, як, приміром, в англосаксонській моделі, сервісом, то державні службовці – це такі самі сервісмени, як там, прибиральниці чи шофери? Тобто, державні службовці – це сервіс, який допомагає людям існувати. Звичайно, що ми думаємо, невже в українських або російських умовах держава теж може стати сервісом? І тут якраз і є та межа, та критична лінія, навколо якої ми можемо дискутувати: держава – це сервіс? Держава – це нічний сторож, як вважають ліберали? Чи держава – це машина для розвитку людей, для розвитку кожної особистості? Про це й поговоримо.
Ми існуємо в феодальній реальності. Ця реальність будується на чіткій ієрархії. Ієрархія – така, яка не дозволяє або максимально обмежує можливість розвитку людини та можливість піднятись на ліфті вертикальної мобільності – успішної кар'єри. Інакше кажучи, кожен з вас у такому суспільстві може зробити кар'єру після закінчення інституту, залежно не від своїх знань, компетенції, талантів, а від того, куди і в якості кого батьки його пристроять – до якої кормушки, до якого рентного джерела, до якого бізнесу. Тобто конкуренція не здібностей випускників, а статусів та можливостей їхніх батьків.
Так само держслужбовці в неофеодальній державі займають посади незалежно від рівня компетенції – включається суто феодальний механізм адміністративної ренти. Людина вкладає бабло, за це вона стає якимось чиновником, і, відповідно, свої зусилля на чиновницькій службі вона покладає не на те, щоб держава розвивалась, щоб ефективно працював державний механізм, ефективно виконувати свої обов'язки. Навіть не на те, щоб робити собі чиновницьку кар'єру, а на те, щоб спочатку відбити вкладене бабло, а потім ще й наварити. Тому за дохідні посади йде жорстока конкуренція: сьогодні ти на одній позиції, а завтра тебе замінили на когось, і ти вже тусуєш по обочині, а на цьому місці – стриже купони інша людина. Отаке в неофеодальній державі зачароване коло: влада конвертується в гроші, які зміцнюють владу, щоб заробити ще більші гроші і т.д.
Від справжнього феодалізму неофеодальна реальність відрізняється тим, що все ж таки серед феодалів і рицарів було поняття честі та кастової етики. Лицарська честь – це звучало гордо. Тоді як в сучасних умовах всі ці неофеодали ніяк не пов'язані з якимось етичними уявленнями – найчастіше вони поводять себе як свині та нєдочєловєкі. Я маю на увазі, звичайно, не сьогоднішніх гостей-політиків – вони якраз ще шукають себе в цьому житті і в цій політичній системі, аби стати потужними неофеодалами.
Неофеодальна тенденція спрямована на обмеження здібностей людини до самостійного розвитку – як вільного громадянина, як підприємця, як вченого, навіть як держслужбовця. Бо якщо ти просто сам по собі такий класний, не від кого не залежиш, до тебе прийде спочатку пожежний інспектор, потім податкова, потім ще чотири інспекції, не кажучи вже про братків або потрошил з відомого регіону. Після чого бажання звалити з цієї країни раз і назавжди стане критичним. Або знайти собі якогось феодального покровителя-"кришу". Ну або залягти на дно і прикинутись овочем. А то й реально перетворитись на овоча.
Звичайно, в неофеодальних країнах діти хочуть стати не космонавтами і навіть не повіями та гангстерами, як у пострадянських країнах в 1990-х, а чиновниками, бо саме там можна "дєлать дєла" – багатіти, красти, стати поважною людиною. А люди, які збираються йти в науку, в приватний бізнес, особливо інноваційний, які намагаються створювати самодостатні проекти – для такої держави вони є не просто баластом, а динамітом – підривним елементом, бо вони навіть самим фактом свого існування знищують систему домінування пануючого класу – частини бюрократії та олігархів.
Подібна система знищує, витоптує, випалює в людях усі можливості для саморозвитку. І, якщо торкатися екзистенційного виміру, а не просто соціально-політичного чи там економічного, вона знищує в людей можливість розвиватися за Образом і Подобою Божою. Тому що саме оця богоподібність і є найцінніше в людині з точки зору християнської етики та антропології. Тому що саме Господь є Творцем, Господь є Креатором і Деміургом, тоді як навіть янголи не створюють нових реальностей, бо вони не є творцями. Людина, що створена за образом і подобою Божою, якраз має здатність і здібності бути творцем – саме в цьому проявляється богоподібність, саме цей рівень є фундаментальним для розкриття екзистенційного смислу існування людини.
Якщо людина не може самореалізуватися, якщо всі її сили, зусилля, хист, креативність, здібності та соціальна енергія йдуть на те, аби боротись за виживання – боротись з податковою, бандюками чи з державою, що виступає в якості бандита, який відбирає останнє, то це і є найвищий рівень ентропії, розсіяння людської енергії. Держава, яка збудована в подібний спосіб, в принципі приречена на смерть. Але нинішні м'які умови існування замість швидкої та короткої смерті створюють довгу та жахливу стагнацію. Люди не розвиваються, але й не вмирають, а петерворюються на люмпенів. Держави теж не стають лідерами розвитку, але й не зникають з карти – фактично, перетворюються на держави-люмпени. Але таке відбувається лише зараз – наприкінці XX – на початку XXI століття.
Раніше все було рівно навпаки: Річ Посполиту, тобто Польсько-Литовську федерацію, знищили російський імперіалізм і німецький імперіалізм. Але Польща в тому вигляді, в якому вона існувала на кінець XVIII століття, зникла не лише тому, що поруч були країни з імперськими настроями та програмами розвитку, а тому, що політ економічний лад не був конкурентоздатним. Це феномен так званого другого закріпачення, і польська шляхта була не ведучим прошарком суспільства – вона була паразитом, що гальмував розвиток держави та суспільства – так само, як в сучасних Росії та Україні олігархи та хижа частина бюрократії.
За таких умов Україна вже просто перестала існувати в короткостроковій перспективі. Але деякі фактори сучасного світу цей статус-кво зберігають – наприклад, наявність атомної зброї, наявність великої ресурсної бази – необмеженість ресурсів, принаймні в середньостроковій перспективі, теж не ставить Україну або Росію на межу "бути чи не бути". Ну і ще нова реальність доби, яка стала не здобутком а викликом: зараз вперше в історії людства склалась ситуація, коли не працююча більшість утримує непрацюючу меншість, а навпаки – більшість тепер може не працювати. Завдяки прогресу та зростанню продуктивності праці більша частина суспільства в розвинутих країнах може не напружуватись, не працювати, жити на соціальний пайок, перетворюватись на люмпенів, грати все життя в комп'ютерні ігри або стати наркоманами.
Десь наприкінці XVII століття Московське царство опинилося на цій межі небуття. Є різні погляди на Петра І та його роль в російській історії (я не кажу вже про українську історію – це окрема сумна історія). Так от, в російській історіографії його роль оцінюється дуже по-різному. Я належу до тих, хто його роль оцінює негативно, але от питання без відповіді: чи вижило б Московське царство, чи перетворилося б воно на Російську імперію і чи не захопили б ці землі, що увійшли до складу Російської імперії, інші великі європейські імперії, якби не було модернізації Петра І? Я не знаю на нього відповіді. Знаю лише, що альтернативної історії не буває.
Але зараз різні країни, такі, як Україна, як Росія, можуть довго існувати без модернізації. Точніше, з фасадною псевдомодернізацією. В Росії, наприклад, Путін під час і після виборчої кампанії дуже багато говорив про модернізацію, про проект іннограда "Сколково". Чули про Сколково? О, добре. А хто-небудь з вас, хто не гуманітарій, а "єстєствоіспитатєль", пов'язує своє майбутнє зі Сколково чи з чимсь подібним? Є такі чи нема?
Микола Атаманюк: Щось подібне вже створюється для IT.
Андрій Окара: Ага, цікаво. А те, що зараз відбувається зі Сколково – це якраз яскравий приклад не інноваційної, а автократичної, фасадної чи то модернізації, чи псевдомодернізації зверху. Чому? Тому що фактично справжня модернізація в сучасних умовах можлива лише тоді, коли утворюються самодостатні, незалежні від держави прошарки населення, які на цій модернізації заробляють. Тобто, які заробляють на нових технологіях, на створенні нового технологічного укладу та нових особливих технологічних виробництвах, на інноваціях. А насправді, на превеликий жаль, Сколково не є подібним проектом, тому що на Сколково заробляють не ті люди, які створюють інновації і які, по ідеї, є якоюсь рушійною силою модернізації. А заробляє, перш за все, державна бюрократія і люди, які отримують гранти чи державні кошти на таку от псевдомодернізацію.
Звісно, що багатьом подобається модель модернізації зверху (державної модернізації), яку проводив Лі Кван Ю в Сінгапурі. Зараз для всіх чиновників в Україні Лі Кван Ю став "священною коровою" – мовляв, в бідному Сінгапурі получилось – чому ж в нас не вийде? Так от, модернізація неможлива без того, щоб існував суб'єкт модернізації. Хто такий суб'єкт модернізації? Це політична особа чи політичний прошарок, чи групи домінування, групи лобіювання, які напряму, кровно зацікавлені в тому, щоб технологічна і соціальна модернізація в країні відбувалась. Хто в Україні зацікавлений в тому, щоб відбувалася модернізація? Ну, як ви думаєте, хто зацікавлений?
Із аудиторії: Народ зацікавлений... середній, малий бізнес...
Андрій Окара: Ага, народ... Так склалося, що великий бізнес заробляє на тому, що вижимає останні соки з радянського технологічного минулого. Всі заводи металургійної галузі України, що були збудовані двома чи навіть трьома поколіннями радянських людей – наших предків, які фактично своє життя та здоров'я клали на те, щоб все це існувало, щоб "Родина давала металл", працювали для держави. І в радянських умовах це було так чи інакше певною мірою ефективно, хоч і було засновано на мобілізаційному розвитку та соковижиманні. А зараз дійсно чи багато таких, що модернізували свої заводи? Насправді, такі приклади існують. Але такі, чиї б сім'ї жили не за кордоном, а в Україні, я майже не знаю. Можливо, Тарута?
Звичайно, найбільш інноваційна сфера – це середній бізнес, особливо ті галузі бізнесу, які створені з нуля чи з якогось низького старту. Тобто не просто якийсь хазяїн отримав від держави, від Кучми чи кого-небудь завод і почав там будувати своє виробництво, свої бізнес-відносини. А просто через те, що от створив чи з нуля, чи майже з нуля щось працююче, цікаве, потрібне суспільству, рентабельне. Звичайно, що такий середній бізнес є головним ворогом подібної феодальної чи неофеодальної системи. Його представники – головні спонсори опозиції та антифеодальних повстань – ми це пам'ятаємо ще по 2004 року. І такі люди найбільше страждають од неофеодального ладу та неофеодалів. Тоді як великий бізнес – це частина домінуючих елітних груп. А середній – це політичне підґрунтя для створення контреліти розвитку.
Ще я вам хочу нагадати дуже сумну реальність нашого часу. Реальність полягає в тому, що та доба, в якій ми жили в останні десятиліття, може останні століття, і яка називається Modernity, або "Великий Модерн", вона спливає. Зараз наступає нова доба – доба постіндустріального суспільства, суспільства, заснованого на високих та інформаційних технологіях. Особливостями індустріальної доби були дуже великі масові позаелітні класи – насамперед, воєнні та пролетаріат. Війни були такі, що з кожного боку воювали мільйони чоловік. Для промисловості потрібні були мільйони токарів та фрезерувальників. Тепер мобілізаційна армія та пролетаріат як найбільший соціальний клас залишаються в минулому. Новій реальності стільки людей не потрібно. Ще раз: новій постіндустріальній реальності не потрібні зайві люди – вона з ними дуже жорстко розправляється.
Скажіть, будь ласка, хто з вас любить пити пиво з всякими оцими сухариками чи чіпсами з запахом бекону чи червоної ікри? Багато таких? Ви любите, да? І ви теж? Здравствуй, кладбище! Це один з засобів скорочення масових непродуктивних класів. Зайві люди непотрібні, зайвим людям пропонується їсти продукти з ГМО та запахом червоної ікри. От я бачу – он там в кіоску продається з десяток варіантів різних сухариків до пива – ніколи не гризіть цю дрянь, бо здохнете у розквіті літ.
Звісно, проблема полягає у пошуку та виявленні критеріїв нової доби – критеріїв доби "після-модерну". Я гадаю, що зараз складаються такі умови, коли людина вже не залежить так критично од великих систем доби Модерну. Тобто, наприклад, якщо за доби Модерну ми закінчуємо дитячий садок, школу, інститут, або без інституту йдемо на завод, все життя працюємо, щоліта їздимо на море в профілакторій – тіпа як тут в нас. Ну і потім – пенсія, а ще пізніше – за кошти профспілки відвозять на кладовище. Тобто, ідеться про те, що життя існує навколо якихось великих утворень – заводу, конструкторського бюро, редакції газети, школи, академічного інституту. Якщо хтось із вас журналіст, то от за радянської влади, точніше, за доби модерну, життя журналіста було можливе лише довкола якоїсь газети. Зараз вам для того, аби самореалізуватись, щоб реалізувати свій і божественний, і людський, і професійний потенціал не потрібен великий завод чи редакція газети або телебачення. Зараз кожен сам собі може бути режисером. Якщо ви журналіст чи айтішник – досить звичайного ноутбуку. Тому в таких умовах спостерігаємо важливу особливість нової доби: виживати будуть люди, здатні до творчості.
Виживати буде так званий "креативний клас". Це словосполучення придумав Річард Флоріда, американський соціолог з італійським прізвищем і темпераментом. І дуже довго це слово було таким чимось не дуже зрозумілим. У Річарда Флоріди є кореляція представників креативних професій до сексуальних меншин. Тобто, вважалося, що в містах, де є свобода для людей із нетрадиційною орієнтацією, там є більше можливостей для креативного розвитку. Про це він пише в книзі "Креативний клас". Але я зараз трохи про інше. Креативність – це здатність до саморозвитку, це здатність до творчості в будь-якій формі, до творчості в соціальній формі, в художній формі, в формі технологічній. Ця здатність до створення нових смислів, до створення нових реальностей – це те, що є зараз конкурентною перевагою тої чи іншої людини. Люди, які не мають таких конкурентних переваг, в новому постіндустріальному суспільстві будуть змушені хавати оці сухарики з запахом червоної ікри. Тобто фактично для них вже підготовано такий собі смітник історії. Майбутнього в некреативних людей немає. Тому я дуже вас закликаю до того, аби ви до всього, з чим маєте справу – до всіх тих реальностей, в яких ви існуєте – в реальності особистого розвитку, в реальності технологій, в реальності художньої творчості, щоб до всього ви ставились креативно та розуміли, що лише творчість, лише саморозвиток людини, лише потяг до божественного оцього праобразу зараз є тою конкурентною перевагою, яка дасть вам можливість існувати – і в сучасному, і в майбутньому. Люди, які некреативно ставляться до життя, будуть змушені або тусувати по обочині, або відправитись на кладовище історії. Якраз ті країни, які на перше місце ставлять розвиток людини, розвиток людського капіталу, такі країни є лідерами міжнародної конкуренції. Ті країни, в яких усіх конкурентних людей гасять, вбивають, деактивізують, яким кажуть, що з цього пекла є лише два виходи – Жуляни та Бориспіль, або "Чемодан – Аеропорт – Європейський Союз (чи Канада) ", от такі країни будуть тусувати по обочині – вони перетворюватимуться на сировинний придаток, причому сировина може бути не лише нафта й газ, як у нас в Росії, не лише метал та хімпром, як в Україні, а також і людський матеріал. Тобто Україна – як постачальник дешевих рабів в розвинуті країни. Вам класно жити в такій країні?
Український людський матеріал поки що вважається досить якісним і конкурентоздатним. Ну, конкурентоздатним все менше й менше в якості готового продукту, а все більше в якості необробленої людської сировини. Тобто, не українські вчені, письменники, режисери конкурентоздатні на Заході (хоча є поодинокі виключення – наприклад, режисер Андрій Жолдак), а будівельники, укладчики плитки, медсестри, підтирачі поп у західних буржуазних людей. Тобто ті, хто вміє хоча б руками працювати, якщо не головою. Ну про жіночий фактор у трудовій міграції знаєте добре і без мете. Так от, поки Україна є сировинною базою і джерелом для досить високоякісного людського матеріалу. Звісно, що цей матеріал працює на інші країни, на конкурентоздатність інших народів і держав. Україна отримує на рік десь, кажуть, 10-12 млрд. долл. грошей, які привозять остарбайтери. Звісно, що це ганьба. І при такому ладі, який не дозволяє креативним людям розвиватися, а змушує їх тікати на Захід чи навіть в Росію, такі країни в середньостроковій перспективі приречені на небуття. І тому при подібному ладі, як зараз, ця країна буде існувати стільки, поки не вичерпаються джерела, з яких черпають люди, класи, людські прошарки, які є переможцями в боротьбі за ресурс. Коли це вичерпається, ми всі будемо змушені або тікати, або втопитись, або просто взяти вила та вирішувати свою долю тут і зараз.
Мені здається, що я сказав все, що хотів вам сказати, а тепер кажіть ви.
Дякую за увагу!
зі скандальними фотографіями див. ТУТ.
ЗАКІНЧЕННЯ БУДЕ
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
