Криза атлантизму – загроза і можливість для України
Останнім часом все більше ставиться під сумнів існування "колективного Заходу" – із спільними цінностями, геополітичними інтересами та інструментами колективної безпеки. Особливо актуальною ця проблема стала після перших рішень адміністрації Д.Трампа в США. Заяви про скорочення безпекових гарантій для Європи та висока вірогідність торгівельної війни посилюють напругу у стосунках між західними країнами та ставлять під сумнів провідну роль Глобального Заходу у світових процесах. Проте, обрання Д.Трампа стало лише яскравим прикладом глобальних тенденцій та внутрішніх проблем у західних країнах.
Україна послідовно декларує свій курс на інтеграцію до західних безпекових та економічних структур. Під час повномасштабної війни допомога західних партнерів стала одним із визначальних факторів української стійкості. Тому криза атлантизму є для України не просто питанням для політологічних дискусій, але має безпосередній вплив на національну безпеку нашої країни. Аналіз причин та складових сучасної кризи в західному світі потрібен для моделювання сценаріїв розвитку і відповідно для формування проектів стратегій і рішень.
Світ відходить від концепції глобалізму та все більше розпадається на ізольовані торгівельні зони та військові блоки. Місцезнаходження України на геополітичному розломі між Європою та Росією завжди створювало додаткові ризики в історичній перспективі, і проявилося у вигляді повномасштабної війни Російської Федерації проти України. В російській пропаганді ця війна позиціонується як війна проти НАТО та проти колективного Заходу. А однією з цілей війни російська влада проголошує відмову України від вступу до НАТО або навіть оголошення постійного нейтралітету. Криза всередині НАТО створює у російського керівництва ілюзорні надії на реалістичність досягнення відповідних цілей і стає фактором відмови Російської Федерації від мирного врегулювання.
Окрім розбіжностей у військовій та політичній сферах, атлантизм переживає глибоку ідеологічну кризу. Власне, система колективної безпека покликана була захищати певні універсальні цінності, а не лише спільні економічні інтереси. Розбіжності щодо трактування демократичних цінностей, розуміння багатополярності світу та пріоритетів зовнішньої політики стають на заваді формуванню єдиної ідеологічної платформи. Протягом останнього десятиліття в західній політології та дипломатії домінувала концепція про тотожність атлантизму та демократії, а головне глобальне протистояння описувалося як протиріччя між демократичними країнами Заходу та авторитарними режимами у низці незахідних країн. За часів президентства Дж.Байдена двічі проходив "Саміт за демократію", перед тим сформована мережа Community of Democracies. Проте, абсолютна цінність демократії зараз ставиться під сумнів навіть у низці західних країн, хоча сам термін "демократія" всі продовжують використовувати, інколи додаючи туди класифікаційні уточнення, такі як "суверенна демократія" чи "ілліберальна демократія". Різні країни використовують все більше інструментаріїв для обмеження демократичних свобод, і це відображається у світових індексах та звітах глобальних організацій. Найбільше це проявляється у допуску кандидатів до участі у виборах, закритті доступу до онлайн-ЗМІ та соціальних мереж, контролі редакційної політики ЗМІ.
Ще одним питанням, яке розколює західний світ, стало ставлення до традиційних цінностей. Протягом останнього десятиліття мейнстрімні медіа та більшість політиків підтримували реформи щодо захисту гендерного різноманіття та дискурсу трансгуманізму. У відповідь контреліти в багатьох країнах зробили ставку на захист традиційних консервативних цінностей, і знайшли в цьому підтримку своїх суспільств. Після перемоги Д.Трампа зростає популярність подібних партій і політиків у кількох країнах Європи. Інші країни та низка глобальних інституцій оцінюють цей тренд як відступ від стандартів "нової нормальності", що посилює внутрішні протиріччя між західними країнами. В Україні, як і багатьох інших країнах, існує розкол по цьому питанню між консервативними групами населення та прогресистами. Хоча в шкалі пріоритетних питань дана проблематика знаходиться далеко внизу після безпекових і економічних викликів.
Економічна рецесія, криза ідеології та неспроможність традиційних партій створила базу для росту політичного популізму в західних суспільствах. Доступність соціальних мереж надає платформу для прямої комунікації політика і виборців, без обмежень та перевірки фактів редакціями чи інтелектуальними елітами. Розуміння алгоритмів видачі інформації дозволяє просувати певні ідеї чи особистості на локалізованих територіях чи серед таргетованих соціальних груп. Для політиків-популістів більш прийнятними є ідеї антиглобалізму, ізоляціонізму, євроскептицизму. Це стосується як крайніх правих, так і ультралівих політиків. В наступному електоральному циклі це проявиться і в Україні.
Міжнародні інституції, які були створені для підтримки міжнародних правил, також переживають кризу через неспроможність виконувати свої базові функції: ООН не забезпечує мир, ОБСЄ не вирішує безпекові виклики, СОТ не стримує торгові війни, ВООЗ не запобігає пандеміям. Міжнародний кримінальний суд не може реалізувати свої ордери, бо навіть підписанти Римського статуту їх ігнорують. Якщо не буде проведено кардинальну реформу глобальних інституцій, вони можуть бути розпущені, а нові сформуються для закріплення нових правил гри вже після проходження торгівельних та гарячих воєн у 21-му столітті.
Безпосереднім проявом кризи атлантизму є загроза згортання військової присутності США в Європі. В умовах зростання безпекових ризиків з боку Російської Федерації це створює реальні загрози для європейських країн. США може застосувати різні варіанти зменшення своєї ролі в європейській безпеці: скорочення військового контингенту на європейських базах, часткова відмова від гарантій колективної безпеки, вимога суттєвого збільшення втрат на оборону європейськими країнами. Єдино можливою відповіддю Європи може стати лише посилення власних збройних сил, напрацювання нових механізмів колективної безпеки із урахуванням зміни американської стратегії. Україна в цьому процесі виглядає рівним і повноправним партнером, як країна, яка вже страждає від російської агресії і має актуальний досвід ведення сучасної технологічної війни.
Зменшення уваги США до європейського регіону має безпосереднє відображення і для України. Під час повномасштабної війни США надавали найбільшу військову та фінансову допомогу, причому робили це на безповоротній основі. Зараз погоджені пакети допомоги завершуються, а про розробку нових поки мова не їде. Більше того, в діалогах про українські надра постає питання фіксації минулих поставок як боргу України. Закриття USAID зупинило низку важливих для України гуманітарних та економічних проектів. Додаткові торгівельні мита для України становлять лише 10%, але навіть це несе додаткове навантаження для двосторонньої торгівлі, яка і так перебуває на досить низькому рівні. Для України важливе збереження дипломатичного партнерства із США, в тому числі для реалізації спільних завдань у глобальних організаціях – ООН, МВФ, G7, НАТО. Угода про надра може бути укладена лише із врахуванням взаємних економічних інтересів.
Криза атлантизму – це не лише проблема Заходу як політичної та безпекової конструкції, а й виклик для України як держави, що наразі критично залежить від західної підтримки у протистоянні з Росією. Ослаблення трансатлантичної єдності, загострення ідеологічних суперечностей усередині західних демократій, зростання ізоляціоністських тенденцій у США, фрагментація позицій у Європейському Союзі – все це змінює стратегічне середовище, в якому Україна намагається реалізовувати свої інтереси.
В умовах трансформації глобального порядку, де ключові гравці дедалі частіше керуються не універсальними цінностями, а прагматичними інтересами, підхід реальної політики (realpolitik) набуває особливої ваги. Україна не може покладатися виключно на моральну правоту чи міжнародно-правові аргументи. Потрібно тверезо оцінити нові виклики, які виникають на тлі кризи атлантизму, та виробити адаптивну стратегію дій, що дозволить зберегти життєздатність держави, її суб'єктність та здатність до опору.
Україна прагне зберегти можливості для інтеграції до НАТО і отримання гарантій колективної безпеки. Для цього виключно важливою буде декларація саміту НАТО в Гаазі, який планується на червень 2025 року. Закріплення тези про невідворотність шляху України до НАТО буде важливим спільним сигналом для Росії.
Водночас, Україна має розвивати свої стосунки і з Китаєм, і з країнами Глобального Півдня. Ці стосунки можуть бути обмежені лише публічними документами ЄС, спільними для всіх країн Євросоюзу, і стосуватися питань національної безпеки чи військових технологій. Україна також може і повинна брати максимально активну участь у реформі глобальних організацій та формуванні оновленої системи колективної безпеки в Європі. Доповненням до курсу на членство в НАТО може стати участь у регіональних та двосторонніх безпекових союзах, перш за все із країнами – учасниками платформи "коаліції рішучих".
Криза атлантизму має стати для України не лише загрозою, але і можливістю для пошуку свого нового місця в західному світі, із урахуванням нової безпекової ситуації та реалістичною оцінкою політики основних світових гравців. Дещо детальніше про аналіз ситуації та рекомендації – у доповіді центру "Об'єднана Україна".
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
