Володимир Литвин: академік і сканер
До річниці Акта Злуки відомий український історик, віце-президент НАНУ та взагалі непересічна особа Володимир Литвин опублікував черговий опус – "Незасвоєні уроки історії". 2002 року Литвин опублікував під своїм іменем статтю Томаса Карозерса, після чого змушений був давати публічні роз'яснення. Чи спостерігався відтоді поступ у здатності Володимира Михайловича засвоювати уроки історії власної?
Переказати своїми словами менторський пафос "Незасвоєних уроків історії" не зможу, а сильно скорочувати – не ризикну. Тому перепрошую за довгу цитату Володимира Михайловича та автора тексту, в якій доступно викладена концепція "справжніх українських політиків-державників":
"Чесність, добропорядність, доброзичливість, терпимість, виваженість, солідність, гідність – характерні риси перших справжніх українських політиків-державників. Однак тоді ж виявилися і вузький егоїзм, владолюбство, корисливість, підозрілість, підступність, зрадництво, запроданство політиканів. Перші відкривали Україні широку перспективу. Другі – більше шкодили національній справі.
Що не приклад – то кричуща аналогія з нашим сьогоденням, а отже – свідчення незасвоєних і нематеріалізованих сучасниками уроків вітчизняної історії.
Разом із тим слід пам'ятати, що ми живемо у ХХІ столітті, з його викликами й за його законами. Мислити ж логікою виключно вчорашньої доби – означає заганяти себе на узбіччя цивілізаційного поступу."
Чи спостерігався поступ у здатності Володимира Михайловича засвоювати уроки історії після привласнення в 2002 році статті Томаса Карозерса?
Вгадайте з трьох разів!
Розгорнуту відповідь дають Олексій Толочко та Наталя Яковенко. Наведу тут лише приклад долучення віце-президента НАНУ до мейнстріму цивілізаційного поступу шляхом використання при "написанні" тритомної "Історії України" (видавництво "Альтернативи", 2003-2005) досягнень сучасної техніки:
... несумлінний сканер винен, що замість "ліньяжів" стоїть лініджів [сторінка 30], замість "Приуральського реґіону" – Приурмійського [48], замість Ромейської імперії – Роменська [102], замість "номінування" на сенаторські пости – домінування [344], замість "Чаплич-Шпановський" – Чаплин-Шпановський [354], замість школи "в Панівцях" – школа в Манівцях [354], замість Яна Бадовського – Ян Садовський [389], замість Дем'яна Гулевича – Д. Гуревич [410] тощо.
Не тямить сканер і в географії: давньоруське місто Полкстінь перетворилося на Поліксен [112], Лутава стала Лукавою [147], укріплення на Трубежі – укріпленнями на Рубежі [182], а Жемайтія впевнено перейменувала себе на Жамайтію [278, 284, 285].
Урешті, сканер не вшанував навіть поважних сенаторів і церковних ієрархів: троцькі (тракайські) воєводи перемістилися з Литви в побожніший простір, ставши троїцькими [278, 285], Йосиф Рутський постав як Й. Рутковський [411], Ісайя Копинський – як Косинський [411], Іпатій Потій, замість написати трактат "Герезія", написав догматичний твір "Терезія" [374], а київська "Тератургема" змінила назву на Туратургему [432].
Здається, Толочко з Яковенко позбавляють "академіка" будь-яких шансів потрапити в категорію "справжніх політків-державників": "Найпікантнішою подробицею – пристебніть ремені – є те, що Володимир Михайлович є патентованим спеціялістом з авторського права і йому, серед інших, належить книжка зі знущальною назвою: "Охорона інтелектуальної власности в Україні" (Київ: Форум, 2002, 320 с.)."
Але чи спроможні виборці змусити академіка-сканера засвоїти урок?
І чи спроможні вчені Національної академії наук України змусити плагіатора-рецидивіста засвоїти урок?
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
