Наше майбутнє й наше життя
А давайте я вам розкажу про день позавчорашній – 1 вересня. Через брак часу не міг цього зробити раніше. Але він того вартий. Повірте! Бо про майбутнє.
Розпочався він о 4-ій ранку з міцного подвійного еспресо в кав'ярні харківського готелю...
Ні! Не зовсім так. День першого вересня цього року розпочався для мене та Ощаду ще 9 липня, на площі щойно звільненого Слов'янська в натовпі, де людська біда та страх висіли в повітрі та відчувалися на дотик. Це налякане скупчення людей буквально виплюнуло назустріч мені Людину. Саме так – з великої літери. Це тепер я її знаю на ім'я – Борисенко Сергій Віленович, а тоді посеред слов'янської площі, я побачив змученого, сивого чоловіка в більше ніж скромній кофтині. І питав той чоловік мене про школу. Всі інші – про виплату пенсій, зарплат, проблеми з кредитами. А він затявся на школі. Її понівечили терористи. Чи допоможуть її відремонтувати? Коли? Хто? Адже дітям скоро сідати за парти.
Я писав про цю зустріч тут не раз, але подумки повертаюсь до неї знову і знову. Вона ніби стартова кнопка, точка відліку, імпульс, який надає життю дещо іншого, нового змісту. Вона, як Вакарчукова майже весна, яка змінює все наше майбутнє й наше життя.
Не повірите. Але це направду магічні слова. Адже позавчора 1 вересня у харківському готелі я пив міцну каву саме з їх автором. Ми приїхали пізно увечері напередодні, щоб рано-вранці вирушити до дітей Слов'янська на свято Першого дзвоника. Саме в ту школу, за долю якої так переживав Сергій Борисенко, той, котрий Людина з великої літери, а тепер вона стала рідною і нам зі Славком.
Наближаючись до Слов'янська, душу охоплює тривога. Адже все частіше й частіше по дорозі трапляються люди зі зброєю, бронетехніка, блокпости. Коли дивишся у вікно ліворуч – на схід, розумієш, що десь там, менше як за сто кілометрів, війна, а тут, уздовж дороги, на автобусних зупинках стоять святково вбрані люди з дітьми, часто у вишиванках, які йдуть до школи. А сам ти ніби їдеш не по дорозі, а по межі. Між війною й миром. І подумки ловиш себе на тому, що ладен віддати все, аби ця межа не проходила по твоїй країні, а головне – по серцях і душах людей, не забирала в них їхнє майбутнє, а тим більше їхнє життя.
Заїхавши до Слов'янська – в передмістя Семенівку – ти бачиш, що ця межа стає все тоншою й тоншою. Підірваний міст, хату через хату зруйновано снарядами, розбиті зупинки, магазини, заправки. Потрощені мінометами дерева. Вирви в землі від мін. Сама земля немов суцільна рана, по якій навіть не те що їхати на авто, а ступати ногами боязко, щоб не зробити їй боляче.
Утім наприкінці вулиці Лисичанської все інакше. Немов казковий острів. Інший світ. І навіть повітря легше. Це і є наша школа.
Усміхнені обличчя, світлі дитячі погляди. Урочистість лінійки якась невимушена. Директор дякує крізь сльози. Відповідаю: це я Вам дякую, бо якби не та зустріч з Вами, то сьогодні нічого б цього не було. Славко співає гімн України – його підхоплюють діти. Навіть учні молодших класів. У кожного в руці синьо-жовтий прапорець, зроблений власними руками. 17 першачків розповідають віршики. І всі українською мовою. Лунає перший дзвоник.
Славко йде до класу і проводить дітям перший урок.
Так з відбудованої у Слов'янську школі народився наш спільний зі Святославом Вакарчуком проект "Моя Країна", який почався із моєї випадкової зустрічі з Людиною з великої літери. Коли зі Славком їхали зі школи, то збагнули, що непомітно пролетіло 5 годин. З восьмої до першої ми перебували немов поза часом. Тепер шукаємо наступну школу на сході, яку також відбудуємо. А далі наступну, й наступну... Якщо знаєте, яка це може бути школа, пропонуйте.
А ще вам – бонус – "Ой чий то кінь стоїть?" від Славка, якого він заспівав на прохання школярів як свою улюблену пісню дитинства, яку співала йому бабуся.
Того дня у Слов'янську ми ще їздили до бійців Нацгвардії та батальйону "Київ-1", а в Харкові у військовому госпіталі навідали поранених хлопців. Але це окрема історія, про наших героїв, захисників і наше сумління, яку я оповім згодом.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
