Рік після повернення
Цього тижня минає рік, як я повернулася до Києва після того, як з початком російського вторгнення евакуювалася спочатку до Львова, а потім – до Варшави. Для мене це віха, при чому дуже значна. Коли я знову змогла побачити Київ, не знаючи напевно, чи вдасться повернутися назовсім, то пережила тріумфальну і зворушливу мить. Усе здавалося таким яскравим.
Разом із тим, річниця мого повернення є тригером, навіть більше – тягарем. Я приїхала через кілька тижнів після того, як відкрилися подробиці жахливих звірств у Бучі. З моєї пам'яті ніколи не зникне відоме фото, на якому Президент Зеленський, одягнений у бронежилет, з усіх сил стримує сльози на місці масового поховання. Я відвідала Бучу відразу після свого повернення до Києва. Так само із потрясінням я дивилася на братські могили, зруйновані будинки і повсюдне горе.
Це перегукувалося з шоком, який я пережила на шляху з Житомира до Києва, коли побачила іржаві кістяки російських танків по обидва боки дороги, посічені вибухами дерева, дитячі майданчики, будинки, школи, поліклініки, гаражі та торговельні центри, знищені безжальним вогнем танків. З того часу я багато їздила тією дорогою і кожного разу бачила, як щось відновлюється: ось розчистили сміття, тут відремонтували дорогу, потроху відбудовують будинки. Та це не лікує той шок.
Багато хто так само ставиться до першого етапу вторгнення, який просякнутий невизначеністю й страхом. З ним не зрівняється ніщо, навіть жахлива зима, яку згодом довелося пережити українцям з її ракетними атаками, що позбавляли води, тепла та світла. Ніхто не хоче згадувати шок усвідомлення того, що Росія збиралася це зробити – підкорити суверенну країну, знищивши її народ і позбавивши ресурсів.
Я даю раду тягареві цих спогадів, твердо дивлячись у майбутнє. Я беру приклад з українців навколо мене, які продовжують будувати своє життя, задовольняючись на деокупованих територіях тим, що можуть знайти, щоб відбудуватися і турбуватися одне про одного. Робити все, щоб економіка працювала. Живучи, протистояти вторгненню.
Перше, що я зробила після повернення до резиденції минулого квітня, – підняла прапор. Ми стояли і спостерігали, як він повільно здіймається вгору. Як і тоді, це служить підтвердженням справи, яку я мала намір продовжувати, і залишається нагадуванням про те, що потрібно зробити Сполученому Королівству для підтримки України. Біль спогадів відкладено вбік, щоб ми могли зосередитися на завданнях, які продовжують бути не менш важливими, ніж рік тому. Цього тижня – час порозмірковувати про те, що ми змогли досягнути за минулий рік. І працювати далі.
Джерело
