Будьте хоробрими. Будьте рішучими. Будьте добрими. Моє звернення до випускників Університету Ексетера
Виступ пані Посла Великої Британії в Україні Дами Мелінди Сіммонс під час випускної церемонії своєї alma mater – Університету Ексетера.
Канцлере, проректоре, випускники.
Вітаю вас.
Пройшовши навчання та доклавши стількох зусиль, ви сьогодні тут, щоб отримати визнання ваших фантастичних досягнень. З вами – ваші друзі і родини, які, як ми чули, надзвичайно пишаються тим, що ви закінчили навчання.
Звісно ж, усе це повертає мене у минуле. У липні 1988 року я сиділа, де й ви зараз, серед друзів у мантії та шапці. Зверху, на балконі, були мої батьки, сяючи від захвату цілісінький день. Я чітко пам'ятаю, як тоді слухала промову акторки Ґленди Джексон, яка, як не сумно, відійшла минулого місяця. Тоді її нагородили почесним званням доктора філософії.
Пам'ятаю, що у мене виникли дві думки. Перша: якою красномовною вона була і як дивовижно було б уміти говорити так переконливо та повчально. І друга: як їй вдалося здобути ступінь доктора філософії, не зробивши нічого, у той час як я досі не відійшла від місяців підготовки, щоб отримати ступінь бакалавра.
Трохи незручно, чи не так?
Я була приголомшена і у захваті, коли мені повідомили про те, що я теж отримаю це звання. Звісно ж, я одразу пригадала себе 22-річну, яка зі зневагою поставилася до почесного ступеня. Тож я вирішила: було б добре принаймні спробувати сказати вам кілька речей, щоб дати трохи такої ж поживи для роздумів, яку я отримала, будучи на вашому місці.
Я працювала у кількох сферах, мені пощастило долати різні виклики і навчатися на кількох різних роботах. Але ніщо не принесло мені більших випробувань, ніж посада Посла Великої Британії в Україні під час повномасштабного вторгнення Росії.
Усе, що я читала, готуючись до цієї роботи, і всі, кого я слухала, учили мене, що йдеться не про те, чи Владімір Путін може вторгнутися в Україну, а про те, коли це може статися. Але я ніколи не думала, що я буду там. Я вважала, що це – більш тривала перспектива. Я була шокованою, як і всі, коли це насправді сталося. Як виявилося, існує велика різниця між тим, щоб очікувати чогось, і бути свідком, як це насправді відбувається.
Я евакуювалася на західну Україну 20 лютого минулого року, лише за кілька днів до того, як російські танки в'їхали в Україну. Через три ночі я не могла заснути та дивився крізь вікно на сіре морозне нічне небо. Тоді я вперше почула сирену повітряної тривоги і подумала: "Отакої. Росія справді вторглася".
З того моменту моя робота, власне, все моє життя повністю змінилося. Тепер я мала демонструвати лідерство, відданість справі та енергійність такого порядку, якого раніше від мене ніколи не очікували. Я почала регулярно працювати ночами. Звʼязуватися з людьми, які відчули на собі найгірше з того, чим Росія атакувала український народ, і звітувати про це уряду, стримуючи емоції, щоб звучати переконливо, але також залишаючись собою, щоб бути впливовою. Я глибоко занурилася в себе, щоб зробити це, як і мої колеги з посольства – британці та українці – які повернулися до Києва разом зі мною, щоб знову відкрити посольство та пережити деякі з найстрашніших днів і ночей у місті під обстрілами.
Минулої зими Росія била по енергетичній інфраструктурі всієї України, зокрема там, де живу і я. Ми вдягали ще одного светра, працювали при свічках, а дехто навіть готував їжу на відкритому вогні на вулиці. Ми покладалися на героїзм ремонтників, які проводили дні та ночі, займаючись тимчасовими ремонтами із величезним ризиком для свого життя, лише щоб відновити доступ до основних послуг. Я довіку вдячна цим людям. А протягом кількох місяців цього року Росія завдавала ударів по Києву, намагаючись виснажити системи протиповітряної оборони. Буває, я чую свист ракети, що летить над будинком, а потім – вибух, коли в неї влучає ППО. Я проводжу більше ночей на підлозі у сховищі, ніж у своїй спальні. Але вранці, як і всі кияни, я встаю, готуюся до наступного дня та беруся за справи, які потрібно зробити. Я багато чого дізналася про себе та про людей загалом у ці важкі та жахливі моменти.
Зараз, коли я наближаюся до кінця моєї каденції Посла в Україні, я думаю про якості людей, які хотіли не просто вижити, а сяяти. І вони зводяться до трьох.
Перша – хоробрість. Кожен, хто живе в Україні, – хоробрий. Хоробрість – це, звісно ж, боротися з ворогом в окопах на передовій. Але це також жити з перспективою невизначеності та наполегливістю досягти того, що маєте. Хоробрість – це докладати всіх зусиль для досягнення важливого для вас результату, яким би він не був.
Друга – рішучість. Внаслідок наступів на їхню свободу з боку сусіда, українці протягом поколінь лише зміцнили свою рішучість захищати свою країну. Я побачила рішучість не підкорятися, не жити нав'язаним їм життям, і мене це надихало. Рішучість – ось що спонукало киян присвячувати дні роботі, а вечори – виготовленню маскувальних сіток або приготуванню їжі тривалого зберігання для солдатів на передовій. І рішучість – це те, що змусило мене та моїх співробітників залишитися в Україні, щоб виконувати нашу роботу.
А третя? Доброта. Багато в чому ця посада Посла була найсамотнішою роботою, яку я коли-небудь мала. Робота посла – і так доволі самотня, не кажучи вже про воєнний час. Вас називають "Ваша Високоповажносте", або "пані посол", або "пані". Ви рідко чуєте власне ім'я. Війна посилила це дивне відчуття ізоляції. Ми всі були розлучені з нашими коханими саме в той час, коли нам найбільше потрібно було бути з ними. Тож звичайна людська доброта, яку проявили британці, була дуже помічна. Одного разу я отримала величезну коробку в посольстві, і, відкривши її, знайшла близько 30 великих великодніх шоколадних яєць і 10 упаковок яєць з кремом Cadburys Crème. Смакота! Супровідна листівка містила слова подяки від невеликого британського бізнесу. Працівники стежили за новинами та подумали, що нам може допомогти такий "пакунок турботи" та скинулися разом. Ми всі в посольстві були дуже зворушені цим добрим жестом і зусиллями, які вони доклали. Ми разом вирішили відправити шоколадні яйця до дитячої лікарні. Боюся, що ми продемонстрували меншу силу волі, коли потрібно було вирішувати, що робити з яйцями з кремом.
Випускники та випускниці! У воєнних історія можна знайти так багато меседжів. Але я обмежуся трьома. Будьте хоробрими. Будьте рішучими. І будьте добрими. І ви зможете злетіти вище, ніж будь-хто з вас може собі уявити.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
