Як Україні реалізувати свій потенціал повністю: мої заключні думки на посаді посла в Україні
Це останній тиждень моєї чотирирічної каденції Посла Великої Британії. Коли я тільки приїхала, я навіть не могла уявити виклики, які чекають на мене. За цей час Україна пережила багато, але й багато досягла. Оглядаючись на те, через що пройшла ваша країна, я міркую про найважливіші речі для її майбутнього. Я поставила перед собою за мету визначити один – лише один – пріоритет, який допоможе забезпечити майбутнє України.
Це завдання може видатися досить складним, бо є з чого обрати! Мова не лише про те, щоб відкинути росіян до кордонів 1991 року та провести переговори про гарантії безпеки. Україні також потрібні реформи, розвиток економіки та держава, що захищає свій народ і гарантує йому соціальний захист. Це та багато іншого стане опорою для майбутнього України – впевненої в собі, сильної, демократичної, інтегрованої в євроатлантичний простір України.
Але, на мій погляд, є одна проблема, яку Україна має розв'язати, щоб досягти цього. Україна повинна створити більше можливостей для жінок.
У цьому питанні є прогрес. Коли я тільки приїхала в Україну, домашнє насильство було вкоріненою проблемою. Існувала проблема недостатньої психолого-соціальної підтримки ветеранів, які поверталися з війни на сході. Існував негласний шлюбний контракт щодо того, що таке насильство негласно толерувалося як частина подружнього життя. Я пишаюся притулками для тих, хто пережив домашнє насильство, у Києві, Маріуполі та Львові, які були створені за підтримки Великої Британії. Ці та інші ініціативи допомагають змінити ставлення. Це працює. Жінки краще розуміють свої права в шлюбі. Ухвалене Україною законодавство, хоч і повільно, але теж допомагає. Усе більше публічних особистостей говорять про домашнє насильство, зокрема Перша леді. У 2021 році Україна ратифікувала Стамбульську конвенцію – знаковий договір про припинення насильства щодо жінок.
Роль жінок змінюється. Вони служать у Збройних силах України, зокрема й на передовій. Жінки розміновують території. Вони відбудовують школи. Це ознаки того, що країна починає розуміти внесок, який може зробити ціла половина її населення.
Та прогрес надто строкатий. Зміни, які потрібні для збереження цих досягнень, не отримують належної уваги. Звичайно, жінки об'єдналися, щоб захищати свою країну, але занадто довго їм довелося робити це в чоловічій формі та без доступу до необхідних засобів гігієни. Чудово, що жінки долучаються до відновлення, зокрема й через розмінування. Але занадто мало жінок усвідомлює можливості. Переважно жінки опікуються дітьми, літніми членами родин і своїх громад. Занадто мало з них має доступ до закладів, які б навчили їх виконувати цю роботу, не кажучи вже про те, щоб працевлаштуватися. Законодавство – лише верхівка айсберга. Адже суспільство потім має виконати ці закони як за духом, так і за буквою.
Дехто стверджує, що війна змінює пріоритети: зачекаймо, поки Україна відіб'є напад Росії, а потім повернемося до цього питання. Мовляв, зміна ставлення до жінок – це "розкіш, яку Україна зараз собі не може дозволити". Я не згодна. Українські жінки – це невичерпне джерело стійкості, вигадливості та продуктивності. Чому б не спрямувати зусилля всього народу на його захист і відновлення? Україна стикнулася з величезним викликом відбудови всього, що зруйнувала Росія. Україна не може собі дозволити обійтися без внеску жінок у ці зусилля.
Щоб повернути до Україну жінок, які виїхали, потрібно більше, ніж закінчити війну. Більшість з тих, хто виїхав з країни після повномасштабного вторгнення Росії, – це саме жінки, які шукали безпеки зі своїми дітьми в інших країнах, зокрема й у Великій Британії. Ми радо прийняли цих людей. Але чим довше їхні діти навчаються у школах за кордоном, тим менш імовірно, що вони повернуться. Відповідь криється не лише у дахові над головою. Жінки, які повертаються зі своїми родинами, просто повинні мати житло. Їм потрібні також школи, клініки та магазини. Їм потрібен громадський транспорт – трамваї та автобуси. Але вони також повинні вміти і мати бажання працювати. Інвестиції в дитячі садки є ключовими для працевлаштування жінок. Їм також потрібна освіта, тому потрібні інвестиції в навчання та розвиток у секторах, які є критично важливими для майбутнього України. Жінки мають отримувати справедливу платню на рівні з чоловіками. Вони мають бути переконані, що не зазнають на роботі нечесного ставлення та гендерної дискримінації. Зрештою, жінки повинні вірити, що вони будуть рівноправними колегами на роботі та рівноправними партнерками вдома.
Якщо я можу сказати вам лише одну річ, то це фраза, яку я часто використовувала протягом останніх чотирьох років: "Ніколи не недооцінюйте українську жінку". Я зустрічала жінок-військових, генеральних директорок, політикинь, місцевих депутаток. Я бачила, як жінки вирощують і готують їжу для своїх громад. Жінки роблять свої громади безпечними. Щоразу до мене приходить ця фраза: "Україно, не варто недооцінювати внесок, який готові й прагнуть робити українські жінки. Особливо тоді, коли вони гинуть за велику справу поруч із чоловіками".
Від'їжджаючи, я бажаю Україні, щоб процес, який повільно почав набирати обертів, подвоївся, потроївся, зріс учетверо протягом наступних місяців і років. За час перебування тут я роздивилася потенціал України. Я бачила силу, стійкість і хоробрість усіх вас – народу України. Якщо країну відбудовує весь народ, а не половина, то потенціал України є безмежним.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
